Публікації

Інформаційно-аналітичне агентство «Главком»Україні не загрожує вступ до НАТО. Однак взаємодія Північно-Атлантичного альянсу і Києва не припиняється, хоча непрофесійність української сторони відверто дратує партнерів. При цьому суспільство має брак інформації про те, чим НАТО допомагає Україні. Ці теми стали ключовими під час дискусії «Україна-НАТО: діагностика партнерства», організованої 17 червня Інститутом світової політики у Києві.\
«Коли ми кілька років тому починали дискусії на тему НАТО, ніхто уявити не міг, що вже так скоро з теоретичних міркувань вона набуде настільки практичного значення», – говорить директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук, визнаючи, що тема агресії Росії тепер найболючіша для нашої держави.

Європейські дипломати зі свого боку запевняють у важливості ролі України як партнера НАТО, однак універсальних і ефективних рецептів, як зупинити агресію Росії, не пропонують. «Десятиліттями Україна була добрим партнером Альянсу. Ваші миротворці є і Африці, Афганістані, на Балканах, що свідчить про високу довіру до України», – каже Державний секретар Міністерства oборони Норвегії Ойстейн Бьо.

Колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко вважає, що альтернативи вступу України до НАТО сьогодні не існує, і є великою помилкою говорити, що вступ є не обов’язковим, оскільки це забере стимул від України рухатися у цьому напрямку. Дипломат вважає, що найбільш ефективним на сьогодні для відносин України-НАТО було б повернення України до програми ПДЧ, яку фактично зупинив президент Янукович у 2010 році. Саме це має вирішити три головні проблеми у відносинах між Альянсом і Україною. Мова іде про недостатню політичну волю в ухваленні рішень, брак координації дій керівництва держави, та недостатню інформаційну роботу. «Приєднання до ПДЧ означатиме різке підвищення рівня контролю… Для українських чиновників питання контролю є чи не ключовим. Тому такі доволі жорсткі рамки взаємодії означатимуть відповіді на питання, які для нас є важливими», – каже Огризко.

Однак для ефективного виконання ПДЧ потрібні фахівці на усіх щаблях влади, яких сьогодні немає. Так вважає Посол Канади в Україні Роман Ващук. Він закидає українським чиновникам, які працюють в напрямку євроатлантичної інтеграції, непрофесійність. «Керівництво міністерств і відомств вже нове, – каже він. – Але люди на оперативних посадах не змінилися, і не відповідають часу». «Я можу приїжджати до штаб-квартири НАТО і розповідати про чудеса держави Україна. А вони мені кажуть, що нам не відповідають (з України) тижнями і місяцями на наші запити», – ділиться негативним досвідом посол.

Та якщо дипломати з різних країн загалом вітають бажання України вступити в НАТО, то західні експерти більш вільні в свої оцінках. «Вступ до Альянсу – не самоціль», таку домку озвучив старший позаштатний співробітник Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House (Великобританія) Джеймс Шерр. Експерт виступає проти того, щоб серед країн-членів НАТО сьогодні піднімалося питання членства України в організації, оскільки це може зруйнувати єдність між державами-членами ЄС та НАТО. На його думку, найголовнішим завданням для України нині є консолідація усіх сил всередині країни. А НАТО є викликом для того, щоб працювати разом задля вироблення системи стримування агресії. Експерт радить не чекати допомоги від Заходу, а перш за все самим змінювати систему безпеки країни. «Членство у НАТО є необов’язковим задля досягнення цих цілей. Якщо Україна ставитиме питання членства, це може відволікти увагу від досягнення поставлених цілей», – вважає Шерр. Розмову з відомим експертом «Главком» почав з ефективності Мінських угод, лобістами яких були не лише Москва, а й провідні європейські лідери.

Пане Шерр. Сторони конфлікту в Україні за участю посередників заключили так звані першу, а потім і другу Мінські домовленості, але бойові дії у зоні конфлікту це не зупинило. Чи можна говорити, що ці домовленості є неефективними, наскільки велика вірогідність ухвалення нових угод під умовною назвою «Мінськ-3», яка гарантія, що нові домовленості сприятимуть миру?

Те, що відбувається, має чітку логіку. Спершу Росія порушила так звані домовленості Мінськ-1, порушила найбільш прямим і провокативним чином – розпочавши масштабний наступ. У відповідь Ангела Меркель, яка до цього трималася надзвичайно жорсткої позиції, не сказала: «добре, тепер ми відмовляємося від своїх заперечень щодо поставок зброї Україні». Натомість, вона схопилася за «Мінськ-2», угоди які підсумку виявилися навіть гіршими ніж «Мінськ-1».

І це послало чіткий сигнал Кремлю, що якщо натиснути на них, порушувати домовленості, то вони підуть ще на більші поступки. І ми вже бачили, що сталося під Мар’їнкою. Це велике порушення угод. На мій погляд, з боку Росії це була розвідка боєм. Це прелюдія перед чимось великим. Безсумнівно, після «Мінська-2» Росія хоче досягнути умовного Мінська-3, ще гіршої угоди (для України), і врешті-решт знищити територіальну цілісність і незалежність України. Це те, що вони зараз роблять. І сигнали, які вони отримують від Заходу, говорять про те, що це цілком можливо.

Крім того, якщо ви подивитеся на самі угоди «Мінськ-2», вони наповнені небезпечними положеннями, невизначеністю. По суті, вони закріплюють замороження цього конфлікту в Україні. Хоча на початку ми всі виключали цю можливість. Все, що у майбутньому буде відбуватися на цих окупованих територіях, буде відбуватися лише за умови наявності на це згоди незаконної влади («ДНР»-«ЛНР»), яку ми не визнаємо. Якщо Кремль цього захоче, ця ситуація залишиться назавжди.

Так, «Мінськ-3» можливий. Але чи буде він ефективним? Звісно, що ні. Навіть навпаки. Нам усім потрібно змінити напрямок і суть цієї політики.

Ані країни НАТО, оскільки Україна не є членом Альянсу, ані ООН не може вирішити питання надання Україні зброї. Яким чином тоді Україна може себе ефективно захистити?

Підписи під «мирними угодами» не допоможуть. Україна повинна зміцнювати свої сили, щоб протидіяти російській агресії всередині України. Це потребує практичної допомоги не тільки від Заходу і НАТО, а також значних зусиль з боку ваших оборонних структур. Потрібно створити такі інституції, які будуть здатні забезпечити обороноздатність країни, йдеться у тому числі і про цивільні відомства.

Екс-глава МЗС Володимир Огризко каже про те, що Україну потрібно залучити до ПДЧ, оскільки це стимулюватиме українських чиновників дотримуватися букви угод і покращувати свою роботу. Ви поділяєте цю точку зору?

Пан Огризко сам зізнається у тому, що ми не згодні одне з одним тільки у деталях, які не є настільки важливими. Я також підкреслюю те, що Україна повинна зосередити свої зусилля задля покращення сумісності своїх інститутів з НАТО. Тому що саме це відповідає інтересам самої України, це відповідає вимогам даної ситуації, даного моменту. НАТО, між тим, також заохочує ці кроки і хоче надавати практичну допомогу у цьому напрямку.

Але ж українці не відчувають цієї практичної допомоги. Чому?

Відчувають українські військові, воєнні формування. Але зараз НАТО сам відчуває, що допомога ця фактично заблокована всередині українського військового відомства.

Хто саме гальмує?

Я не хотів би називати прізвища. Скажу, що погоджуюся з послом Канади, що такі люди, які гальмують процес, працюють всередині системи оборони. Відсутня гнучкість, відсутня готовність реагувати на конкретні виклики.

Що маєте на увазі, наведіть приклад?

Відчувається відсутність горизонтальної інтеграції. Немає позитивної роботи, позитивної атмосфери між вашими Міноборони і РНБО. Керівництво Міноборони дуже закрите, воно не вітає нові ідеї, свіжі рішення проблем. Експерти в офіційних відомствах зізнаються, говорять про це, хоч і не публічно.

Михайло Глуховський