Публікації

Стаття Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики для тижневика “Дзеркало тижня”Політичний поєдинок між Ніколя Саркозі та Франсуа Олландом закінчився з таким самим рахунком, як і футбольний матч Франції з Україною, — 2:0. \
Соціаліст виграв президентські вибори, його партія — парламентські. Причому в другому «таймі» — на виборах до Національної асамблеї — партія нинішнього французького президента отримала не просто більше голосів, а абсолютну більшість. Це означає, що вдруге за період існування П’ятої республіки соціалістам не треба буде спиратися на позицію інших представників лівих сил, як, до речі, і зелених. Такий розклад дасть Олланду змогу виконати щедрі передвиборні обіцянки на кшталт запровадження 75-відсоткового податку для мільйонерів чи створення нових робочих місць у бюджетній сфері. А ще — істотно наростити політичні м’язи як усередині країни, так і за її межами.

Проте, як стало зрозуміло на парламентських виборах, нарощувати їх потрібно досить обережно. Рекордно низька явка у другому турі в 44% означає, що перемогу Олланда на президентських виборах зустріли з надією, але аж ніяк не з ейфорією. Ті, хто не прийшов на вибори, фактично сформували найпотужнішу політичну групу в країні. Хоча, звісно, багато хто не взяв участі у святі народного волевиявлення через те, що розцінював парламентські вибори всього лише як своєрідну ратифікацію виборів президентських.

Крім того, і президентські вибори у Франції, і і парламентські стали не так виборами на користь нинішнього президента та Соціалістичної партії, як референдумом про довіру Саркозі та його партії — Союзу за народний рух, — котра в порівнянні з виборами 2007 року втратила 10%. І не дивно: партію Саркозі на виборах одночасно пресингували відразу двоє суперників — ліві і крайні праві. Тобто соціалісти та Національний фронт, який зумів уперше з 1986 року знову завести своїх представників (дарма що лише двох) до Національної асамблеї. Хоч і не без сюрпризів: до парламенту потрапила 22-річна племінниця Марін Ле Пен, тоді як сама бронзова призерка нещодавніх президентських виборів програла на своїй виборчій дільниці з різницею у 118 (!) голосів.

Таку несподіванку може затьмарити хіба що сенсаційний програш Сеголен Руаяль — суперника Саркозі на президентських виборах у Франції та колишньої цивільної дружини Олланда (впродовж майже тридцяти років), матері його чотирьох дітей. Програла іншому соціалістові, котрий, усупереч рішенню партії підтримати кандидатуру Руаяль, відмовився вийти з передвиборної гонки, за що був навіть виключений із соціалістичних лав. Кандидатуру Руаяль підтримав і особисто Олланд. Проте головна інтрига полягала в тому, що між першим і другим туром парламентських виборів соціаліста-бунтаря підтримала нинішня цивільна дружина Олланда — політичний оглядач журналу Paris Match Валері Трірвейлер. У Твіттері вона побажала перемоги суперникові Руаяль, тобто виступила не лише проти останньої, а й де-факто проти свого чоловіка.

Здавалося б, типова таблоїдна історія спричинила ефект розірваної бомби в політичному житті країни, оскільки явно не вписувалась у старанно виліплюваний Олландом образ «нормального президента», котрий за жодних обставин не збирався перетворювати своє президентство на багатосерійну мильну оперу аля Бруні—Саркозі. Історія з Руаяль симптоматична ще й тим, що саме вона — знову ж таки з особистого благословення Олланда — повинна була після виборів очолити Національну асамблею Франції. Тобто стала б третьою за впливовістю політичною фігурою у Франції та першою жінкою в цій країні, яка б посіла такий високий пост.

Проте історія з Руаяль — чи не єдиний епізод, який викликав у французів ефект дежавю із часами президентства Саркозі. В усьому іншому Олланду поки що досить непогано вдається проводити розпочату ще під час президентської та підкріплену під час парламентської кампанії політику під лейблом «неСаркозі». Складається враження, що Олланд робить усе таким чином, аби показати, чим він відрізняється від Саркозі.

Період між президентськими та парламентськими виборами — очевидно, не найкращий час, щоб оцінити перші кроки новоспеченого президента: грань між реалізацією обіцяного перед президентськими виборами та роздаванням електоральних пряників перед виборами парламентськими доволі розмита. Однак Олланд за місяць свого президентства встиг зробити серйозну заявку на те, щоб вважатися політиком, який відповідає за свої слова. Як і обіцяв, він підтвердив намір вивести французький контингент з Афганістану вже до кінця цього року — що було оголошено французьким військовим під час несподіваного візиту Олланда до Афганістану і особисто донесено Бараку Обамі — одному з небагатьох політичних кумирів французького президента.

Як і обіцяв, Олланд таки вніс корективи у проведену Саркозі пенсійну реформу і вже скоротив для деяких категорій громадян пенсійний вік із 62 до 60 років. Дарма що перегляд реформи обійдеться державному бюджету в 1,1 млрд. євро лише цього року. Це, звісно, не сподобалося партнерам з Євросоюзу. Проте Олланд, схоже, більше цікавиться думкою тих французів, які переймаються, скільки коштує кілограм артишоків, а не тих, хто переживає, чи постане замість дуету Меркозі дует Мерколанд. У Європі тим часом знову почали згадувати слова Маргарет Тетчер про те, що соціалісти традиційно створюють фінансовий безлад: у них завжди закінчуються гроші інших людей.

Як і обіцяв, Олланд продовжує лобіювати ідею стимуляції економічного зростання замість того, щоб долучитися до європейського хору прихильників жорсткої економії, яким диригує особисто канцлер Меркель. Щоправда, незважаючи на подібні розходження у питанні найкращого варіанта виходу з кризи та публічну підтримку на виборах Саркозі, канцлер Німеччини, як і обіцяла, зустріла Олланда в Берліні «з відкритими обіймами».

Крім того, Олланд устиг продемонструвати політику «неСаркозі» в дії, скоротивши на 30% зарплату для себе та свого кабінету. Міністри тепер повинні відмовлятися від дорогих подарунків, подорожувати потягами (як сам Олланд під час поїздки до Брюсселя наприкінці травня), а міністерські кортежі повинні зупинятися на всіх світлофорах, як це продемонстрував сам французький президент іще в день інавгурації, пересуваючись на серійному Citroen.

Звісно, повнота влади, яку отримали французькі соціалісти, означає не лише можливість одноособово ухвалювати рішення, а й одноособово нести відповідальність за їхні можливі наслідки. Олланд, очевидно, це теж розуміє. Саме тому під час його президентства очікується повернення до старого поділу обов’язків у П’ятій республіці, коли президент переважно опікується зовнішньою політикою, а прем’єр — домашніми справами. Олланд також дав зрозуміти, що має намір лише визначати пріоритети, але в жодному разі не вирішувати все і вся. Така собі завбачлива підстраховка після «гіперпрезидентства» Саркозі.