Публікації

Переклад статті директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук, опублікованої в останньому номері німецького журналу OSTEUROPA.Відносини з НАТО – це, можливо, найбільш чіткий індикатор зовнішньої політики незалежної України за всі роки її існування. Навряд чи щось краще, аніж інтеграція Києва в Північно-Атлантичний Альянс, могло б продемонструвати, як далеко Україна готова рухатись у західному напрямку, наскільки її еліти здатні приймати незалежні рішення, і до якої міри вони є вразливими перед зовнішніми впливами та внутрішніми електоральними викликами. НАТО стало якоюсь мірою ототожненням політичної відваги (не кожен український політик здатен вимовити це слово вголос). І НАТО так само стало ілюстрацією політичної слабкості (ніхто з українських політиків не зміг втихомирити власні політичні амбіції заради просування України в євроатлантичні структури). НАТО стало ілюстрацією того, наскільки Росія готова сприйняти незалежну Україну майже через 20 років після розпаду Радянського Союзу. НАТО, зрештою, продемонструвало, наскільки вона саме здатне бути єдиним і не вразливим перед впливом зовнішніх чинників, коли йдеться про прийняття рішень, котрі так чи інакше стосуються майбутнього розширення Альянсу.

Заповільнена, а не «форсована» інтеграція

Для того, аби зрозуміти, що насправді собою представляє інтеграція України до НАТО, потрібно для початку позбавитись кількох некоректних характеристик, якими супроводжують цей процес опоненти євроатлантичної інтеграції України. Передусім, це так званий форсований вступ України до НАТО.
У деяких країнах Західної Європи прийнято вважати, що ініціатором інтеграції України до Північно-Атлантичного Альянсу був президент Віктор Ющенко. Начебто до того Україна навіть думати не наважувалась про якісь Плани дій щодо членства (Membership Action Plans), не те що про саме членство.
Насправді, інтегруватись до НАТО Україна розпочала задовго до президентства Ющенка. Перші контакти України з НАТО відбулись у перший же рік незалежності України – у 1991 році. А вже у січні 1992-го представник України взяв участь у групі високого рівня Ради північноатлантичної співпраці (1). Того ж року до Києва завітав тодішній генеральний секретар Альянсу Манфред Вернер.
У деяких питаннях Україна була своєрідним першопрохідцем в НАТО серед інших пострадянських країн. Вона першою взяла участь у натівській програмі «Партнерство заради миру» (ще в 1994 році). Вона першою серед колег з пострадянського табору відкрила свою місію при Альянсі (у 1997 році). Тоді ж у Києві урочисто презентували за участі Хав’єра Солани й Центр інформації та документації НАТО.
Проте, на той момент багато українських чиновників чітко розмежовували співробітництво з НАТО та членство України в ньому. Позиція тодішньої української влади досить чітко була проілюстрована на той момент заступником міністра закордонних справ України (який пізніше став міністром закордонних справ, а нині працює послом України в Росії) Костянтином Грищенком у статті у впливовому тижневику «Дзеркало тижня» у 1996 році, де він більш ніж чітко пояснив: «Незважаючи на те, що недавно прийнята Конституція України не ставить бар’єрів для входження нашої країни в політичні, військові та інші союзи, Україна не збирається ставити питання про свій безпосередній вступ до НАТО, так само, як і в інші військово-політичні блоки». Тоді ж український дипломат ретранслював думку й про необхідність еволюційного розширення НАТО.
Проте, навіть без офіційно підкріплених амбіцій Києва вступити до Північно-Атлантичного Альянсу Україна отримала деякі дивіденди від такого спілкування з НАТО вже на той момент. Так, скажімо, у 1996 році Київ заручився підтримкою Ради північноатлантичного партнерства та співробітництва, коли Державна Дума Росії поставила під питання приналежність Севастополя Україні (2) . А в 1997 році очікування Мадридського саміту НАТО, на якому не лише мали бути запрошені три перші країни колишнього Варшавського блоку до НАТО, а й підвищений рівень співробітництва Києва з Брюсселем, стали додатковим стимулом для Росії, аби вона нарешті підписала з Україною базовий договір про дружбу і співробітництво. Іншими словами – визнала територіальну цілісність та суверенітет України у її нинішніх кордонах.
Я недаремно згадала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією: поставивши свій підпис під ним у 1997 році Росія автоматично визнала за Україною і суверенне право останньої визначати напрями зовнішньої політики та засоби забезпечення власної безпеки. Чи то стосується вибору на користь інтеграції в Європейський Союз, чи членства в НАТО. Хто не визнає це право за Україною і намагається поставити під питання її вибір на користь НАТО – очевидно, не до кінця визнає її суверенною державою.
Так чи інакше, на саміті НАТО у Мадриді в 1997 році тодішній генсек Альянсу Солана та тодішній президент України Кучма підписали базовий документ між Україною та Альянсом – Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО.
Наступний сплеск у відносинах між Україною та НАТО наступив через п’ять років. Саме навесні 2002 року, скориставшись проявом несподіваної дружби між Росією та НАТО, що розпочалась на фоні подій 11 вересня в США, Україна вирішила нарешті офіційно розставити всі крапки над «і»: Рада національної безпеки та оборони прийняла рішення розпочати процес, кінцевою метою якого б стало членство України в НАТО. Саме на той момент був зафіксований й найвищий рівень підтримки членства України в НАТО серед українського населення: на рівні 32%.
Солідарність політичних еліт, породжена всемогутністю президента Кучми, зробила ще одну добру справу на шляху до євроатлантичної інтеграції України в наступному, 2003 році: парламент України (Верховна Рада) прийняла Закон про основи національної безпеки, в якому ще й на законодавчому рівні закріпила інтеграцію України в НАТО включно з отримання повноправного членства на фінішній прямій як одне з ключових завдань зовнішньої політики України. Двома руками підтримали цей закон й представники очолюваної Віктором Януковичем Партії регіонів, про що їм сьогодні не забувають нагадати колеги з демократичного табору, прихильні до інтеграції України в НАТО.
А ще через рік у найвищих кабінетах української столиці, про що автору цих рядків неодноразово розповідали тодішні керівники профільних відомств, вже обговорювали отримання Україною на Стамбульському саміті Альянсу запрошення до виконання фінального документу на шляху до інтеграції в НАТО – Плану дій щодо членства. Це був, підкреслюю, не 2008 рік і не президент Ющенко. Це був 2004 рік і президент Кучма.
Як стало відомо автору цих рядків від одного з поважних представників української делегації на саміті в Стамбулі, американська сторона, вражена жестом Леоніда Кучми направити чималий контингент до Іраку (дарма, що тодішній український президент це зробив лише для того, аби перестати бути фактичною персоною нон-грата у Білому Домі), була не проти, аби винагородити Україну таким презентом. Проте, американські колеги начебто пояснили українським: «Ми не проти, але давайте дочекаємось президентських виборів в Україні і подивимось, наскільки демократично вони пройдуть». Леонід Кучма відчув себе ображеним і скористався відмовою Альянсу як приводом для того, аби після повернення до України викреслити з Військової доктрини України тезу про інтеграцію України до НАТО (хоча справжньою причиною обізнані експерти вважають його розмову з тодішнім президентом Росії Путіним після закінчення саміту ).
Вибори 2004 року, до яких апелювали на саміті в Стамбулі, зрештою трансформувались у Помаранчеву революцію. А вона, в свою чергу, стала черговою надією на різке зближення України з Заходом, першим етапом якого мало стати саме членство України в НАТО. Це при тому, що ні в своїй передвиборній програмі, ні під час президентської кампанії тодішній кандидат від демократичних сил Віктор Ющенком ні словом не обмовився, що має на меті привести Україну до НАТО.

Помаранчевий курс

Британський експерт Джеймс Шерр пригадує (3), що коли після останнього туру президентських виборів в Україні у 2004 році він акуратно припустив, що у 2008 році Україна має шанси вступити до НАТО, то його американські, а також деякі українські колеги звинуватили в «надмірному консерватизмі». Так чи інакше, 2008 рік як можливий рік вступу України до НАТО називали й інші українські та закордонні експерти: від колишнього американського посла США в Україні Карлоса Паскуаля, до … Віктора Януковича, під керівництвом якого у 2004 році була оприлюднена «Стратегія економічного та соціального розвитку України», що, власне, теж передбачала цю дату як рік завершення повноцінної інтеграції Києва до Альянсу.
Неодноразово доводилось чути думку, що якщо Україна не встрибне в натівський потяг до кінця 2008-го, далі їй зробити це буде надзвичайно складно, враховуючи, передусім, радикалізацію настроїв у політичних елітах Росії. Саме тому напередодні Бухарестського саміту НАТО 2008 року Києвом були зроблені настільки високі ставки у зв’язку з його проханням отримати План дій щодо членства (Membership Action Plan).

Україна жодним чином не мала наміру політизувати цей інструмент,і розглядала його швидше як технічний механізм, за крок від якого вона вже перебувала у 2004 році за президентства Кучми, і за півроку від якого знаходилась у 2006 році. І ці півроку були б, швидше за все, подолані, якби після перших позачергових виборів часів Ющенка була створена демократична коаліція, а не уряд на чолі з Януковичем, котрий у вересні того року з властивою йому безпосередністю розповів натівським колегам у Брюсселі, що український народ ще не готовий до ПДЧ.

Приблизно у той же час мені доводилось чути від одного з радників прем’єра, що якби Янукович та його партія були впевнені, що прийшли до влади всерйоз та надовго, могли б спокійно зайнятись інтеграцією України до Альянсу. А так вимушені коригувати свою позицію з огляду на постійні виборчі епопеї. Непрямим підтвердженням цьому може бути й датоване кінцем 2006 року інтерв’ю Віктора Януковича німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung. «Україна не змінила своєї орієнтації. Як і раніше, нашою стратегічною ціллю є входження в євроатлантичний простір», – заявив тодішній прем’єр. На уточнююче питання, чи йдеться про «членство» (в НАТО-Авт.) він лише ствердно додав: «Так. Цю ціль ніхто змінювати не хоче» (4).

Так чи інакше, коли План дій щодо членства для України перетворився, за влучним висловом президента Естонії Тоомаса Хендріка Ільвеса, у своєрідний фетиш, відмова у його виконанні з боку країн-членів НАТО на Бухарестському саміті Альянсу стала досить прогнозованою. Потрібно визнати, що тодішні події спровокували погіршення ставлення до Німеччини серед українських прихильників інтеграції в НАТО зокрема і прихильників західного вектору розвитку України загалом. Фактично, з того моменту Німеччина замінила місце Франції, як за президента Жака Ширака вважалась в українських євроінтеграційних колах найбільшою перешкодою для інтеграції України в західні структури.
Проте, варто зауважити, що сьогодні в українському суспільстві відбувається переосмислення Бухарестського рішення. Скажімо, лише зараз, за спостереженнями автора, відбувається розуміння того, наскільки політично важливою була бухарестська декларація НАТО з приводу того, що Україна та Грузія «будуть членами НАТО». І тут потрібно віддати належне німецьким політикам, що, на відміну від політиків деяких сусідніх країн, вони не ставлять під сумнів цю декларацію та можливість її перегляду.

Така більш ніж десятирічна екскурсія в українсько-натівські відносини свідчить про те, що жодний «форсований вступ» України до НАТО, про який говорять в Росії, і повторюють в деяких європейських столицях, не може йти і мови. Президент Ющенко лише продовжив курс, який розпочав його попередник, спираючись на законодавчу базу, яку так само ініціював його попередник. І в цьому контексті досить показовим є те, що впродовж всього тривалого часу політика інтеграції України в НАТО зберігалась, незважаючи на неодноразові прогнози про зміну курсу української зовнішньої політики та багаточленні спроби кваліфікувати інтеграцію Києва до Альянсу як «мертве питання».

До того ж, всі ключові етапи зближення України й НАТО ініціювала сама Україна. Відтак, некоректною є ще й інша характеристика, якою люблять оперувати російські лідери та їх вірні прихильники в України та країнах Заходу – про так зване «втягування України в НАТО». Маючи на увазі під тим, хто втягує, зокрема й Сполучені Штати. Дарма, що якби на початку 2000-х років у Вашингтоні не спостерігалось жорсткого несприйняття Леоніда Кучми, спричиненого так званим «кольчужним скандалом» (коли українського президента підозрювали у Вашингтоні в передачі Саддаму Хусейну радарної установки «Кольчуга»), не виключено, що Україна значно далі б просунулась на шляху до Альянсу ще за минулого українського президента. Не варто забувати, що саме Сполучені Штати були ініціаторами безпрецедентного і, можливо, одного з найбільш принизливих випадків в історії української зовнішньої політики: коли задля того, аби Джордж Буш не сидів поруч з Леонідом Кучмою на саміті в Празі у 2002 році англійський алфавіт, за яким Україна та Сполучені Штати фігурують поруч, замінили на французький. І, нарешті, коли в минулому році постало руба питання про підтримку Сполученими Штатами заявки України щодо отримання Плану дій щодо членства на Бухарестському саміті НАТО, адміністрація Буша вступила в гру лише на фінальній стадії. Саме тоді, коли переконати європейських партнерів в необхідності такого кроку було вже нереально. Крім того, як у розмові з автором цих рядків зауважив Девід Кремер, котрий на початку 2008 року опікувався Україною в Державному департаменті США, Сполучені Штати підтримали План дій щодо членства України в НАТО лише тому, що з Києва поступило прохання у вигляді відповідного листа до генсека, завіреного підписами президента, прем’єра та спікера парламенту. І, очевидно, недаремно сьогодні деякі американські посадовці (як-то сенатор МакКейн) у неформальних розмовах визнають, що Сполучені Штати повинні були дійсно прикласти зусиль щодо інтеграції України в НАТО, бо в найближчому майбутньому це зробити буде фактично нереально.

У роки президентства Ющенка, як і за президента Кучми, відносини України й НАТО постійно будувались на двох рівнях: практичному та політичному (5). Однак, як визнають більшість українських та західних експертів, проблема завжди полягала у тому, що практичний та політичний рівень ніколи не були однаково високими. Якщо вдавалось запустити роботу з реформування, наприклад, збройних сил України, то політична ситуація (чи-то авторитарні нахили за часів Кучми, чи політичний хаос за президентства Ющенка) не дозволяла закріпити успіх належним чином на політичному рівні. Якщо вдавалось зробити вагому політичну декларацію (як-то в Бухаресті про те, що Україна та Грузія будуть членами НАТО), то в української влади, зайнятої внутрішніми міжусобицями, не вистачало часу й можливості на те, аби підтягнути практичну співпрацю: в минулому році український парламент навіть не зміг затвердити план спільних з НАТО військових навчань на 2009 рік, у той час, як Росія спокійно затвердила план таких заходів на п’ять років.

Притому Україна залишається бути єдиною країною-не членом НАТО, яка бере участь у всіх без винятку операціях Альянсу (включно з Афганістаном). Загалом її внесок у військові операції НАТО вищий, ніж внесок доброї частини нинішніх членів Альянсу.

Чому НАТО?

У більшості країн Європи, в яких мені доводилось спілкуватись на тему членства України в НАТО, прийнято вважати, що в українських прихильників членства в НАТО мотивація одна – захиститись від «російських танків». Насправді, такою аргументацією керується лише незначний відсоток українських прихильників інтеграції в НАТО. Для того, аби зрозуміти, що євроатлантична інтеграція України не носить антиросійського характеру, достатньо співставити дві цифри. За членство України в НАТО виступає приблизно 30% населення у той час, як прихильно ставляться до Росії, за різними опитуваннями, до 93% (!) українців.

Більше того, я особисто знаю чимало прихильників членства України в НАТО, які не виключають членство в Альянсі і Росії. Щоправда за умови, якщо вона з нею ж вигаданої «суверенної демократії» почне рухатись у бік демократії більш зрозумілої для розвинутих країн світу. Як правильно зауважують деякі українські експерти, жодного разу на жодних переговорах між НАТО та Україною Росія навіть гіпотетично не згадувалась як можливий супротивник України (6).

Підтримуючи членство України в НАТО українці передусім роблять певний цивілізаційний вибір – на користь європейської моделі розвитку держави, а не 5-ї статті Вашингтонського договору НАТО. Північно-Атлантичний Альянс, відомий своєю політикою відкритих дверей і значно менш жорсткішими умовами вступу, ніж Євросоюз, для багатьох українців став тією поодинокою можливістю, за допомогою якої б Україна змогла б переміститись в зовсім іншу систему геополітичних координат. А заодно – допомогла б раз і назавжди зрозуміти Росії, що час реанімації імперії у будь-якому її вигляді безслідно минув. Адже поки в Москві будуть плекати надії, що новий пострадянський союз під її чітким керівництвом можливий – доти ситуація в цьому регіоні залишатиметься напруженою, а сама Росія – непередбачуваною і навіть небезпечною.

Тут доречно поставити питання: а чи дійсно бажання України інтегруватись до НАТО є найбільшим збудником російської агресивності? Все ж якщо проаналізувати відносини двох країн, то найбільше загострення у діалозі України та Росії відбулось не за часів Віктора Ющенка, коли ривок у бік НАТО виглядав найбільш реальним, а за президентства Леоніда Кучми, коли серйозне просування в бік Альянсу вважалось недосяжним. Саме тоді, в 2003 році, Росія та Україна опинились ледве не на межі військового конфлікту через належність острова Коса Тузла.
Крім того, досвід розширення Альянсу за рахунок країн Центрально-Східної Європи демонструє, що Росія йшла на загострення відносин з тими чи іншими країнами до їхнього вступу в НАТО, але в жодному разі не після. В українській столиці не могли не помітити, що після прйиняття до НАТО, наприклад, країн Балтії, їхні відносини з Росією… покращились, а не погіршились.

В українській столиці поведінка Росії у питанні інтеграції України до НАТО викликає більше питань, ніж відповідей, оскільки російські колеги ніколи не могли пояснити, в чому, власне, полягає загроза для них з боку України в НАТО. І чому, наприклад, Росія настільки активно опиралась запрошенню України до виконання ПДЧ, апелюючи до слова «членство» в його назві, але абсолютно спокійно сприйняла запрошення України до виконання Річної національної програми (Annual National Program), у повній назві якої теж міститься слово «членство». Знаючи при цьому, що українська сторона (як і деякі країни-члени НАТО) сприймають РНП (ANP) як аналог ПДЧ, сподіваючись на те, що цей інструмент буде останнім на шляху до повноцінного членства в Альянсі.

Так чи інакше, якщо вважати вибір України на користь НАТО антиросійським, то тоді, очевидно, слід вважати так само антиросійським і вибір України на користь інтеграції до Європейського Союзу. Адже для більшості українських симпатиків Альянсу – НАТО та Європейський Союз є двома сторонами однієї медалі. Навіть ті, хто вважають схему «в Євросоюз через НАТО» недієздатною для України, а рецепти Центрально-Східної Європи застарілими, погоджуються: членство в НАТО дозволить країнам-скептикам і українського входження до Євросоюзу подолати психологічний бар’єр щодо України. Стане таким собі розпізнавальним сигналом: «Вони свої». Зрештою, люблять зауважувати українські прихильники членства в Альянсі, основний європейський кістяк в НАТО і Євросоюзі (особливо після повернення Франції у військову структуру Альянсу) складають ті ж самі країни, отож це є ще однією можливістю зрозуміти їхню логіку прийняття рішень, запозичити досвід урядування .
Хоча в країнах Європейського Союзу не надто позитивно сприймають, коли в Україні ставлять знак рівності між двома процесами- інтеграцією в ЄС і НАТО, варто зазначити, що саме в європейських столицях у 2008 році почали активно пов’язувати ці два процеси, доходячи до висновку, що у випадку України має бути «якомога менше НАТО, і якомога більше Євросоюзу». До речі, таку формулу в українській столиці сприймають з певним скепсисом. Хоча б тому, що розуміють: реальна (а не віртуальна) інтеграція України в ЄС є набагато більшим викликом для Росії, аніж інтеграція України до НАТО. І Москва робить вигляд, що євросоюзівський вибір Києва її зовсім не лякає лише тому, що прекрасно розуміє: членство України в ЄС на сьогодні є чимось абсолютно ілюзорним. Україна вже мала аналогічну ситуацію: за часів Кучми Росія особливо не протистояла намірам Києва вступити до НАТО, бо розуміла, що за попереднього президента України в неї немає шансів туди потрапити.

Крім того, українські прихильники членства України в НАТО розглядають інструменти, які надає Альянс у вигляді Плану дій щодо членства (або ж Річної національної програми, яку Україна почала виконувати згідно з минулорічним рішенням міністрів закордонних справ НАТО у Брюсселі), як додаткову можливість посприяти модернізації країни хоча б у тих сферах, які визначені в РНП. В українських реаліях, коли бюрократичний апарат є страшно неповоротким та нездатним проводити реформи без жорсткого моніторингу зовні, це більш ніж актуально. Власне, саме тому відмову в ПДЧ багато українських прихильників НАТО сприйняли як відмову Україні виконувати реформи.

І, нарешті, безпека. У Києві виходять з того, що НАТО є далеко не ідеальною системою колективної безпеки, але досконалішої на сьогодні не існує. Україні, як нікому, є з чим порівняти: вона неодноразово мала змогу приєднатись до створеної у свій час Росією Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), але лише один механізм прийняття рішень в цій інтеграційній структурі (фактично одноосібно Російською Федерацією) може відлякати від повноцінної інтеграції до неї. Насторожує і той факт, що в ОДКБ, на відміну від НАТО, черги на вступ не спостерігалось ніколи, а будь-яке поглиблення інтеграційних процесів всередині об’єднання викликає супротив навіть у відносно лояльної до Кремля Білорусі.

Якщо ж у когось склалось враження, що членство Києва в Альянсі небезпечне для НАТО, бо своєю поведінкою Україна здатна спровокувати задіювання відомої 5-ї статті організації, і вже тим самим послабити НАТО, зауважу: за роки існування України як незалежної держави немає підстав говорити про Україну як про безвідповідального партнера, здатного завдати шкоду регіональній безпеці. І це при тому, що з моменту отримання Україною незалежності спостерігалось чимало серйозних провокаційних випадів на її адресу з боку тієї ж Росії, які могли б привести до максимального загострення відносин, проте Україна жодного разу не уподібнилась Грузії та не піддалась на них. І це при тому, що Україна не є членом НАТО. Якби ж вона перебувала в Альянсі, то тим паче не дозволила б собі піддатись на жодну зовнішню провокацію. Навпаки – країни-члени НАТО були б певним стримуючим фактором і для України і для інших країн регіону.

Чому більшість проти?

Однією з найбільших перешкод інтеграції України до НАТО і всередині країни, і за її межами називають низьку підтримку членства серед населення: не більше 30% – за, близько 60% – проти. До речі, остання цифра фактично збігається з рівнем не підтримки німцями операції в Афганістані, проте ми розуміємо, що це абсолютно різні ситуації. Хоча в обох випадках йдеться про способи забезпечення безпеки своєї країни: у першому випадку України, в іншому – Німеччини. І про те, хто, власне, має приймати рішення в таких ситуаціях: влада чи народ.

Однак, українські прихильники членства в НАТО більше люблять апелювати до іншої цифри: на момент прийому до НАТО Іспанії рівень підтримки такого кроку з боку населення цієї країни становив лише 18%. Однак вже за чотири роки, на відповідному консультаційному референдумі, членство Іспанії в Альянсі схвалили 52,5% іспанців. Є також досвід сусідньої з Україною Словаччини, де в 2000 році членство в НАТО підтримувало 42% населення, а в 2002-му – вже 61%. Це, до речі, було за два роки до вступу країни в НАТО, а у випадку з Україною про членство наразі не говорять навіть найбільш оптимістично налаштовані прихильники України в НАТО.

Хоча, знову ж таки, Україна – не Іспанія і навіть не Словаччина, і в більшості українських полісімейкерів є чітке розуміння: поки рівень підтримки населення не сягне заповітної 50% межі, про членство України в Альянсі навряд чи може йтись взагалі. Так, наприклад, на плебісциті як на обов’язковій умові для членства України в НАТО постійно наголошує Юлія Тимошенко, не забуваючи при цьому нагадувати, що пріоритетом для України є участь в Європейській політиці безпеки та оборони (ESDP). І нагадує недаремно: як один з двох ключових кандидатів в президенти України на виборах 2010 року вона врахувала негативне ставлення українців до НАТО і відсутність будь-якого ставлення до Європейської політики безпеки та оборони (переважно через необізнаність про існування такої політики взагалі).

Проте, замість того, аби просто констатувати цифру непідтримки, набагато важливіше, на мій погляд, звернути увагу на кілька речей, котрі зазвичай залишаються за кадром.
По-перше, 30% населення, яке підтримує членство України в НАТО – це, насправді, достатньо велика цифра, враховуючи масовану антинатівську кампанію в Україні, яку проводять зазвичай за кошти сусідньої держави, відсутність консенсусу політичних еліт у цьому питанні та популярність російських медіа-продуктів (особливо телебачення) на території України. До того ж, постійні вибори в Україні зробили тему НАТО постійним заручником певних політичних сил, які на цій темі намагаються здобути собі додаткові електоральні голоси. Україна є, можливо, єдиною європейською країною, в якій деякі політичні сили будували свою передвиборну кампанію виключно на лозунгах «не допустити Україну в НАТО». І, до речі, показово, що фактично жодна з них у парламент не потрапила (чи то йдеться про політичну силу одіозної Наталі Вітренко чи про блок «Не Так», створений у свій час для участі в парламентських виборах колишнім керівником адміністрації президента Кучми).

Крім того, українські прихильники членства в НАТО – це люди, які переконані у своєму виборі і навряд чи спроможні змінити свою позицію на діаметрально протилежну. В Україні вже котрий рік поспіль існує навіть спеціальне визначення щодо симпатиків членства України в НАТО – євроатлантист. І якщо на початку 2000-х років це слово дещо різало слух і часто мало іронічний відтінок, то сьогодні активно вживається на всіх рівнях. Так, це люди, які, можливо, дещо ідеалізують Альянс і дивляться на нього з більшим захопленням, аніж населення в деяких країнах-членах, але хіба саме НАТО не потребує таких відданих прихильників у далеко не найкращі для нього як для організації часи?

По-друге, Україна досі так і не спромоглась провести масштабної інформаційної кампанії з приводу НАТО. Як результат – все ще низька поінформованість населення про те, що НАТО часів «холодної війни» та нинішній Альянс – дві різні організації. І це не лише припущення: близько 60% українців, за різними опитуваннями, зізнаються, що нічого або дуже мало знають про НАТО (7). Так, скажімо, в одному з найбільш міст України, Харкові, що на Північному Сході, лише 8% населення, за результатами опитування, проведеного в червні 2008 року, відповіли, що не володіють достатньою кількістю інформації з приводу НАТО (8). Наскільки рівень підтримки НАТО залежить від обізнаності, демонструють цифри підтримки Альянсу серед українських офіцерів – 41% – за членство в НАТО, 40% – проти(9) .

Звісно, при такому рівні необізнаності серед українського населення навряд чи є сенс говорити про проведення референдуму щодо членства в НАТО вже найближчим часом, на чому наполягають деякі опоненти євроатлантичної інтеграції України (зокрема й російські колеги й переговорах з лояльними до них українськими політиками). До того ж, інтеграція України в НАТО не є одним з ключових пріоритетів в житті пересічного українця, а традиційно перебувають в третьому десятку пріоритетів.

Крім того, якщо в соціологічних опитуваннях питання поставити не про підтримку членства в НАТО, а в Північно-Атлантичному Альянсі, то число прихильників різко збільшується на 10%, незважаючи на те, що йдеться про одну і ту ж організацію. Це, в свою чергу, наштовхує на наступний висновок: українців лякає не так НАТО як організація, як НАТО як назва чи бренд.
Хоча, на мій особистий погляд, більш небезпечними сьогодні в Україні є не стільки старі міфи про НАТО, котрі певний відсоток населення пам’ятає ще з радянських часів, а нові, які створюються вже новітньою російською пропагандою. Серед таких міфів, наприклад, можливість запровадження візового режиму між Україною та Росією у разі, якщо перша приєднається до Альянсу. Чи, наприклад, міф про те, що Україна ніколи не буде в НАТО, бо занадто багато етнічних росіян мешкають на її території. Владімір Путін кілька разів у розмовах зі своїми західними партнерами називав цифру в 17 мільйонів етнічних росіян. Насправді, йдеться про 17%. А це у відсотковому відношенні менше, ніж, скажімо, в Латвії чи Естонії (понад 20%), котрі є членами НАТО з п’ятирічним стажем.

Крім того, люди, які виступають проти членства України в НАТО в основному не є прихильниками створення певних союзів з Росією, як прийнято вважати в деяких столицях західного світу. Їхня позиція полягає зазвичай у тому, що Україна має бути другою Швейцарією – дотримуватись нейтралітету. Саме нейтральний, позаблоковий статус, на їхню думку, може гарантувати Україні гарні відносини одночасно з Росією та Заходом. Прихильники ж інтеграції України до НАТО вважають ідеї про нейтралітет України небезпечними та ілюзорними, враховуючи її географічне розташування та геополітичне становище. До того ж, поруч з Україною знаходиться країна, котра, на відміну від України, положення про свій нейтральний статус зафіксувала у Конституції, однак це зовсім не вирішило її без пекових проблем.

Йдеться, як ви вже здогадались, про Республіку Молдову.
Цілком ймовірно, що після президентських виборів в Україні тема НАТО в черговий раз буде оголошене «мертвим питанням». Але, як свідчить новітня історія України, це буде лише «тимчасово мертве питання». До більш сприятливих для української інтеграції в західні інституції часів у світі та регіоні.
________________________
1 Військо України, Ленід Поляков, № 7, 2007 р/
2 Олександр Палій «Навіщо Україні НАТО?» -2006 р.
3 Джеймс Шерр, Північноатлантичний альянс допомагає Україні стати сильнішою та зміцнюється сам, «Дзеркало тижня», №14, 12-18 квітня 2008 р.
4 «Янукович за членство в НАТО», «Главред», 1 листопада 2006 року
5 Україна-НАТО: 5 років особливого партнерства, “Час/Time», Ігор Жовква, 23 лютого 2002 року
6 Україна-НАТО: ти пам’ятаєш, як все починалось, Андрій Фіалко, «Дзеркало тижня», №30, 5-19 серпня 2006 року
7 Каталізатор реформ, «Атлантична панорама», №4-5, жовтень 2009 року
8 Україна-ЄС-НАТО: міфи та реалії, Вадим Трюхан, Михайло Михайлов, Олександр Малиновський, «Дзеркало тижня», № 40, 17-23 жовтня 2009 року

9 «Розвиток відносин Україна-НАТО та сучасний стан інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції» (збірник навчально-методичних матеріалів), Київ, 2008 рік

З оригіналом матеріалу німецькою мовою можна ознайомитись у журналі