Публікації

Аналітична стаття Сергія Солодкого, першого заступника директора ІСП, у збірнику “Україна-НАТО: діагностика партнерства”Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Ще ніколи українці не підтримували інтеграцію України до НАТО настільки масово. Згідно з окремими соцопитуваннями показник підтримки членства України в Альянсі подолав позначку в 50%. Утім, зростання кількості прибічників руху країни до НАТО зовсім не зблизило дві сторони. В Альянсі продовжують наголошувати на відсутності консенсусу серед українців. Проте навіть наявність 90% підтримки курсу на НАТО серед українців навряд чи змусить західні країни відчинити двері перед Україною по-справжньому у короткій перспективі.

ЄВРОАТЛАНТИЧНІ СИМПАТІЇ УКРАЇНЦІВ. ЩО ЗМІНИЛОСЯ ПІСЛЯ АГРЕСІЇ РОСІЇ?

Якби референдум про вступ України до НАТО проводився наприкінці 2014 року, то фактично половина українців проголосувала би за вступ, не більше третини – проти (опитування соціологічної групи «Рейтинг»). Ще чверть – не визначилися або не брали б участі у референдумі. У минулому році спостерігався стрімкий ріст підтримки євроатлантичної інтеграції серед українців. Наприкінці 2014 року соціологічні компанії фіксували небачені досі показники в понад 45%. Дискусії, організовані Інститутом світової політики, в південних та східних обласних центрах України виявили підвищений інтерес до теми руху України до Альянсу серед лідерів громадської думки. Ті журналісти, громадські активісти, місцеві політики, які ще півтора року тому, виступали за позаблоковість, сьогодні піддають перегляду свої позиції, перетворюючись на палких прихильників руху до НАТО. Показовим був мініреферендум, організований Інститутом світової політики в Запоріжжі серед локальних лідерів думок: жоден із учасників не висловився в підтримку членства України в російськоцентричній Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Підтримка НАТО, між тим, виявляється під час дискусій (особливо це було помітно на Стратегічному дискусійному клубі в Одесі) не тільки в схвальних заявах на адресу Альянсу, але й в критиці. Найпоширеніші заклики одеських лідерів думок: «Чому країни НАТО не поставляють свою зброю в Україну?», «Чому НАТО не приймає Україну в свої члени?», «Чому НАТО постійно не проводить свої навчання на території України?». Зміна дискурсу в південних та східних областях очевидна: якщо два роки тому більшість місцевих діячів у Одесі, Харкові чи Запоріжжі критикували би НАТО за його наміри «втягнути Україну», то сьогодні така ж більшість журналістів, активістів критикують Альянс за брак рішучості щодо підтримки України.

Звичайно, така критика не може однозначно інтерпретуватися як підтримка євроатлантичної інтеграції України. Навпаки, серед антизахідників досить популярний аргумент: «Україна нікому не потрібна». І відсутність належної підтримки з боку НАТО може використовуватися представниками проросійського дискурсу як доказ того, що «Україну всі зрадили». Це може ще більше дезорієнтувати українців, дискредитувати ідею тісного партнерства між НАТО та Україною.

Аргументи «за» і «проти» НАТО за останній рік не сильно різняться від тих, які висувалися до російської агресії. Хоча, очевидно, що саме чинник війни, розв’язаної Росією, превалює серед мотивацій прибічників Альянсу. Отож, основний аргумент тих, хто виступає за як мінімум тісну кооперацію з НАТО або ж за повноцінне членство в організації, полягає в наступному: «Співпраця з НАТО дозволить швидко модернізувати оборонний сектор України. Досвід Альянсу стане в нагоді для стрімкого посилення національної безпеки. Україні потрібні союзники в боротьбі з агресією Росії, оскільки наодинці державі з російською воєнною машиною не справитися».

Досі російський чинник хоч і розглядався серед мотивів для євроатлантичної інтеграції, але не був настільки помітним. Українська влада постійно наголошувала, починаючи від першої заяви, що декларувала курс на НАТО ще в 2002 році: вектор на інтеграцію до Альянсу жодним чином не спрямований проти Росії. Можемо пригадати, що українська влада приймала перше рішення щодо інтеграції України в НАТО поспіхом якраз на тлі неочікуваного зближення Росії і Альянсу (у травні 2002 року на саміті в Римі було, зокрема, створено Раду Росія-НАТО).

Українські можновладці наголошували: членство України в НАТО посилюватиме безпеку як у регіоні, так і на всьому континенті. Присутність України серед рівноправних членів Альянсу стала би найкращою гарантією, що ця організація ніколи б не прийняла рішень, які б загрожували Росії, – один із найпоширеніших аргументів в українському уряді часів Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. Більше того, в старій редакції Закону «Про основи національної безпеки України» наголошувалося, що одним із основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України є «забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією».
Ця стаття містилася в документі 2003 року (за часів президента Леоніда Кучми), вона залишилася в такому ж вигляді в редакції закону від 2006 року (президентське крісло обіймав Віктор Ющенко), у 2010 році слова про НАТО вилучають, але все одно залишається ув’язка інтеграції до ЄС і добросусідства з РФ (за президента Віктора Януковича). В останній редакції закону жодної ув’язки з Росією, природно, немає: пріоритет національної безпеки України – «інтеграція в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простір».

Утім, саме російський чинник наразі виявився найбільш ефективним для мобілізації громадської думки: після анексії Криму Росією більше ніж удвічі зросла кількість прибічників вступу до НАТО, настільки ж зменшилося число опонентів євроатлатичного вибору. В українському суспільстві зростання підтримки інтеграції до НАТО на тлі страхів перед Росією вже спостерігалося – під час Тузлинської кризи 2003 року. Варто при цьому зауважити, що ріст підтримки (нехай і незначний – лише на 4%) відбувся всупереч масовій антизахідній істерії, яка панувала в той час із ініціативи оточення ізольованого президента Леоніда Кучми. У 2002 році, відповідно до даних Центру Разумкова, кількість прибічників і опонентів НАТО в Україні приблизно була однаковою – 32%. Відтоді, на тлі нищівної критики західних країн в українських мас-медіа спостерігалося стабільне збільшення суспільної опозиції до Альянсу. У листопаді 2004 року (перед Помаранчевою революцією) підтримка НАТО впала до 15% – меншого показника за останні 15 років не було. Із тих пір рівень настроїв «за» НАТО не перевищував 25-27%. Натомість число опонентів розширювалося: в останній рік президентства Кучми не хотіли вступати до Альянсу майже 56% українців, згодом цей показник сягнув 60% – уже за президента Віктора Ющенка (у вересні 2005 року). Зрушили з місця цей тренд тривалістю в десятиліття саме агресивні дії Росії.

Згідно з опитуванням Центру Разумкова, у квітні 2014 року кількість прибічників вступу до НАТО зростає до небачених досі 36,7%, у березні 2015 року цей рівень становить 43,3%. Водночас кількість опонентів Альянсу весною 2014 року впала до 41,6%, а рік потому – до 31,6%. Опоненти НАТО в цілому мало змінили свою аргументацію проти євроатлантичної інтеграції України. Як відзначають регіональні експерти у південних та східних областях, де опозиція найсильніша, люди старшого покоління досі перебувають у полоні дихотомних стереотипів «НАТО-СРСР». Істотною є група опонентів Альянсу також серед молоді – це так звані прибічники «антимайдану», які на рівні «побутової геополітики» вбачають за подіями останнього року «сценарії Заходу», «змову для розбрату між братніми народами». Головний аргумент при цьому полягає в тому, що вступ до НАТО спровокує Росію на масштабну агресію. Чимало українців антинатівського спрямування заперечують факт агресії Росії проти України і наполягають, що співпраця, а тим більше інтеграція до Альянсу «поневолить нашу державу».
{1}

Регіональні експерти відзначають, що серед українців Півдня та Сходу України почав посилюватися сегмент тих, хто не визначився: вони вже розчарувалися в Росії, але ще не повірили Заходу. Для таких українців: Росія – уже не друг, а Захід – ще не друг. Вони розуміють, що наразі марно виступати за будь-яку інтеграцію у російськоцентричні блоки, але останні події для них не стали доказом необхідності інтеграції в ЄС чи тим більше в НАТО. У кращому випадку, такі українці поповнили лави прихильників нейтралітету, але, найпевніше ці громадяни – перейшли до категорії «не визначилися». Згідно з опитуванням соціологічної групи «Рейтинг» саме в областях на Півдні та Сходу найбільше громадян, які або не визначилися, або б не брали участі в референдумі щодо НАТО. На Донбасі цей показник становить 39% (21% громадян регіону «важко відповісти» і 18% не голосували б). На Півдні цей показник становить 29% (11% «важко відповісти» і 18% не голосували б). У західних областях рівень «невизначенців» не перевищує і 15%
{2}

ДЕМОКРАТІЯ МАЄ ЗНАЧЕННЯ, АЛЕ НЕ ЗАВЖДИ

Зростання рівня підтримки вступу до НАТО серед українців, утім, не робить такий вступ ближчим. Чинник суспільних настроїв при вступі тієї чи іншої країни до НАТО – порівняно новий. Принаймні в часи холодної війни, коли домінував принцип жорсткого інтересу, антирадянський табір не фокусувався особливо на ставленні пересічних громадян. Політичні еліти західних країн діяли відповідно до зрозумілої логіки: суспільна думка багатьох країн Заходу тяжіла до лівацтва, яке в свою чергу сприймалося правлячими колами як загроза безпеці через тісні контакти з комуністичною Москвою. Так, в 1948 році існував серйозний ризик приходу до влади в Італії комуністів, що вбачалося як серйозний ризик трансатлантичній безпеці.

Утім, повністю ігнорувати «голос народу» країнам-членам Альянсу не вдавалося і під час протистояння з Варшавським пактом. Так, Іспанія після масових протестів проти членства країни в Альянсі зрештою провела референдум з приводу перебування серед членів НАТО – його було організовано в 1986 році, через чотири роки після вступу країни в організацію. Зрештою 57% іспанців висловилися на користь членства в НАТО. Цікавий приклад Іспанії також і в тому контексті, що США пропонували союзникам прийняти країну до Альянсу ще за часів режиму Франциско Франко, однак інші члени організації виступили проти цього через нехтування іспанським керівництвом принципами демократії. Відтак Мадрид – яскраве відображення того, що навіть у часи біполярної конфронтації роль демократичних стандартів мала значення. Хоча, імовірно, не таке ключове, як після повалення Берлінського муру.

Проект демократизації, який визначав порядок денний міжнародних відносин після краху Радянського Союзу, вніс відповідні корективи і в неформальний перелік критеріїв розширення НАТО. Угорщина, Словенія провели референдуми щодо вступу в НАТО: перша – в 1999 році, друга – в 2003 році. Українська влада від самого початку проголошення євроатлантичного курсу в 2002 році також наголошувала, що в країні буде проведено референдум щодо членства в НАТО. Хоч проведення референдуму немає серед умов для членства в Альянсі (функціонери НАТО підтверджують, що їм цілком достатньо для цього результатів соціологічних опитувань), однак питання ставлення громадськості до НАТО в країнах кандидатах мало важливе значення в останні 20 років.

Інтерес НАТО до суспільної думки не випадковий. Із одного боку, він вкладається в парадигму проекту демократизації – згідно з нею важливі політичні рішення мають прийматися за високої поінформованості громадян і, відповідно, політичні еліти повинні грунтувати свою позицію на волі більшості громадян. Існує і більш раціональний мотив: НАТО не може наражати себе на небезпеку, аби країна входила і виходила з організації щойно в ній змінюватиметься політичний режим. Більше того, несхвалення рішення про членство в НАТО громадянами може обмежувати простір для прийняття рішень у сфері євротлантичної безпеки або ж просто може делегітимізувати прийняті рішення. (Хоча в історії НАТО траплялися випадку з виходом країн, і це особливим чином не впливало на ефективність організації: так було з виходом Франції з об’єднаної військової структури НАТО 1966 році; а також з короткостроковим виходом Греції (1974-1980 роки) через інтервенцію турецької армії до Кіпру).

Усі країни, які вступали до Альянсу в період після холодної війни, проводили роз’яснювальні інформаційні кампанії серед своїх громадян щодо переваг трансатлантичного партнерства. Таким чином, із одного боку, НАТО прагнуло демократизувати процес розширення, а з іншого, Альянс фактично перестраховувався: без широкої суспільної підтримки уряди нових країн-членів могли б виявитися скутими у своїх рішеннях щодо співпраці з НАТО.

СИМПАТІЇ УКРАЇНЦІВ VS СТРАХИ ПЕРЕД РОСІЄЮ

Низький рівень підтримки шляху до НАТО в Україні вважався дотепер значною перешкодою для успішної інтеграції. У 2008 році, коли на саміті НАТО у Бухаресті (Румунія) розглядалося питання про надання Україні Плану дій щодо членства, саме відсутність суспільної підтримки називалася як одна з головних перешкод прогресу у відносинах двох сторін. У спостерігачів, утім, не виникало сумнівів, що основна причина усе-таки полягала в жорсткій реакції російського керівництва на зближення України та Альянсу – Німеччина, Франція, Італія, країни Бенілюкс сподівалися на розвиток «нової архітектури безпеки в Європі», яка базувалася на врахуванні позиції Росії. Хоч офіційно всі керівники країн-членів НАТО заявляли, що Москва не матиме права вето на розширення організації, де-факто виглядало так, що країна таку преференцію отримала. Понад те, сьогодні це неформальне право вето Росії ще більше посилилося через розв’язану нею агресію.

Дипломати, які представляють країни-члени НАТО, як і, власне, функціонери штаб-квартири Альянсу наголошують на тому, що в Україні досі не існує консенсусу щодо теми вступу до НАТО: це питання ділить країну фактично навпіл52. Щоправда, в НАТО ніхто поки не пояснив, який саме консенсус буде вважатися релевантним. Чи можна вважати консенсусними 60% підтримки чи необхідно досягнути рівня в 70%. Згодом, вочевидь, в НАТО можуть з’явитися додаткові аргументи для заяв про несвоєчасність розмов про можливе членство України в Альянсі – приміром, можна заявити про ситуативний характер підтримки НАТО серед української громадськості. Історичний досвід підтверджує, що прихильність українців до НАТО залежить прямо пропорційно від агресивної політики Росії.

Так, вперше ця динаміка стала очевидною на тлі вже згаданої тузлинської кризи, але потім рівень підтримки знову пішов на спад. Отож, можна припустити, що з нормалізацією відносин між Україною та Росією популярність НАТО може знизитися. НАТО дотримується наразі двоїстої політики щодо перспективи членства для України: із одного боку, представники Альянсу заявляють про політику «відкритих дверей»; а з іншого, окремі впливові політики країн-членів кажуть про несвоєчасність такого кроку. Частина держав, що входять до НАТО, всерйоз обмірковують можливість прийняття нав’язливої ідеї російської зовнішньої політики про «привілейовані інтереси» і «сферу інтересів» на пострадянському просторі. Це може призвести до ситуації, що навіть бажання 90% громадян України бачити свою державу частиною Альянсу не зустріне жодного розуміння в євроатлантичних партнерів. Достатньо навіть одного голосу проти в НАТО, аби заблокувати входження України до трансатлантичного безпекового простору. Один із найяскравіших прикладів – Грузія, де більшість громадян підтримує членство країни в НАТО, однак на заваді стають інші аргументи (наявність заморожених конфліктів і реакція Росії).

На тлі відсутності чіткої відповіді з боку НАТО щодо перспектив відносин із Україною не виключено, що серед громадян зростатиме кількість тих, хто виступатиме або за нейтралітет, або ж поповнить табір «невизначенців». Згідно з однією з гіпотез соціологів: популярність НАТО в Україні уже, ймовірно, досягнула свого максимуму, надалі потрібно проводити інформаційну роботу серед тих громадян, які як не довіряли, так і продовжують не довіряти Заходу. Звісно, що в умовах нездатності самого Заходу дати чіткі сигнали Україні така інформаційна робота матиме невелику ефективність. На позицію багатьох українців, які виступають проти інтеграції в західні структури, впливає чинник пониженої самооцінки: «Ми там все одно нікому не потрібні». Поглиблення таких настроїв може загрожувати зростанням популярності популістських політичних сил, які будуть експлуатувати антизахідні чи навіть антидемократичні лозунги.

У рамках партнерства України та НАТО, відтак, на обидві сторони покладається значна відповідальність за збереження позитивних оцінок тіснішої співпраці. Українська влада повинна використовувати всі наявні можливості для реформування безпекового сектору за підтримки Альянсу. НАТО, в свою чергу, має демонструвати більшу рішучість у підтримці України у її протистоянні агресії. Чим більше прикладів ефективної кооперації – тим більш імовірно, що антизахідні, проавторитарні популісти не матимуть підтримки. НАТО повинно з більшим терпінням ставитися до заяв українських діячів про надання перспективи членства. Нашарування старих образ, недовіри чи страх перед Росією не повинні стати на заваді активізації «особливого партнерства», яке би зрештою не відбирало в українців шансу стати частиною євроатлантичного простору.

Повний текст публікації ІСП “Україна-НАТО: діагностика партнерства” доступний тут.