Архіви: Публікації

Авторська колонка Віктора Шлінчка для Інформаційної агенції “Главком” (текст доступний російською мовою)Последние поступки, совершаемые лидерами украинской оппозиции, вызывают жалкое уныние. Все больше укрепляюсь во мнении, что оппозиция, как и царь из известного фильма, «ненастоящая». Бутафорная. Неискренняя. Несвежая, что ли…\
Нет, на фоне этих типа оппозиционных шоу, у меня не просыпается любовь к власти. Упаси, Боже! В стране власть просто ненавидят! И, как свидетельствуют данные соцопросов, около полутора миллионов человек готовых просто взяться за оружие. Был бы призыв…

Ненависть к оппозиции еще не такая сильная, как ненависть к власти. Потому что еще есть критическая масса людей, в тайне надеющихся, что каждый из них – Яценюк, Кличко и Тягныбок – еще не продемонстрировали своего потенциала. С приближением 2015 года они предстанут перед нами, как на ладони (например, как это произошло в клоунаде с Алексеем Дурневым в эпизодической роли).

Для тех, кто прочитал в жизни хотя бы десяток книг, вполне очевидно, что нынешняя оппозиция просто не может выполнить «социальный заказ» общества, ожидающего адекватного ответа правящему режиму.

Массовые акции в 3-5 тысяч – это, может, хорошо для телекартинки, но не для изменения повестки дня страны.

Вы, случайно, не в курсе, почему до сих пор Юлия Тимошенко не отреагировала на объявленную Яценюком двухмесячную «всенародную революцию»? А почему отказалась встречаться с Арсением Петровичем после ее объявления? И – что самое главное – почему Юлии Владимировне удается оставаться игроком в политике и самым большим раздражающим Януковича фактором, находясь взаперти, тогда как нынешние оппозиционеры выглядят ее дешевой «китайской подделкой», несмотря на то, что свободно перемещаются на воле?

Я не склонен идеализировать Тимошенко. Более того, она теперь сама является жертвой своей же команды. «Зачем враги, если есть такие друзья», помните? Использовав образ «мученицы-Юли», в парламент (в первую очередь это касается «Батькивщини») прошло немало тех, чьи интересы и взгляды («отобрать и поделить») мало чем отличаются от менталитета из окружения Януковича.

Вот почему в списки не попали:

– люди, способные провести «второй Майдан» (Филенко, Стецькив);

– люди, которые бы не сдавали своих же (самый свежий пример – как быстро и без особого стыда оппозиция «распрощалась» с Сергеем Власенко);

– люди, которые бы олицетворяли поколение преемственников-борцов с режимом;

– люди, которых можно было бы воспринимать как потенциальных министров, в случае теоретической победы оппозиции над режимом.

Нынешним лидерам оппозиции комфортно вести бои на отвлечение, но проигрывать битвы. Пока же они заняты больше соревнованиями между собой: кто выйдет с Януковичем во второй тур, кто первым заблокирует трибуну и кто громче всех крикнет на митинге.

В итоге победа каждого из них отодвигается до 2019-го.

Им ведь слабо доехать на броневике до Межигорья, вероятно, потому, что каждый из них на подъезде к резиденции Януковича опасается встретить своих кукловодов, журящих пальчиком. И много чего другого им слабо…

Украине нужна новая оппозиция!

Настоящая.

Со стержнем и четким планом действий.

С чистыми и добросовестными людьми, желающими изменений этой стране.

С возможностью диктовать власти самые неудобные вопросы. И маневрировать в самых неудобных случаях.

В конце-концов, украинцам нужна надежда, что после очередных выборов, в кресла сядут не люди, пытающиеся перенять «схемы» конкурентов, а наемные менеджеры, способные провести, прости Господи, настоящие реформы.

И чтоб глядя на экраны телевизоров, просто не было так стыдно за «разговоры со страной». За «дуже працьовитих» сыновей и особняки на фоне нищенской пенсии «не по 500 евро».

Кто должен возглавить такую оппозицию?

Давайте всмотримся в наши общественные движения, давайте поищем специалистов по экономике, социалке, здравоохранении, строительстве и т.д. Давайте найдем людей, которые всю жизнь, выполняя качественно свою работу, не научились воровать, крысятничать, идти на уступки с совестью.

Такие люди есть, и именно такие люди могут стать АЛЬТЕРНАТИВОЙ! Потому что таких людей, уверен, в нашей стране – большинство.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Багато хто з вас зауважив у центрі Києва сітілайти зі слоганом “Є краща сторона Європи”. Це лише один з компонентів адвокаційної кампанії за Європейський Союз, яку запускає Інститут світової політики.\
Своєю кампанією ми маємо намір надіслати два важливих сигнали: ми – Європа, але є ще краща сторона Європи. Де дороги будують для того, щоб по них їздили, а не для того, щоб їх ремонтували; де правоохоронців звикли бачити більше у фільмах, ніж на вулиці, і якщо вони й звертаються до вас, то виключно на “ви”, а не хамлять та допитують в дільницях; де гроші заробляють у бізнесі, а не у владі; де хабар є перепусткою лише до в’язниці, а не до депутатського крісла чи інших благ української цивілізації (це деякі з опорних тез кампанії). Краща сторона Європи сьогодні – це Євросоюз, гірша – поки що ми. Це неприємно, але це реальність. І це наш сигнал до дії.

Ми свідомо разом з нашими партнерами з одного з найбільших світових рекламних агентств вибрали саме такий, можливо, дещо двозначний месидж про іншу сторону Європи. І дуже цікаво, що ті українці, які асоціюють Україну з Європою, прочитали його абсолютно так, як бачили при розробці ми. А ті українці, які не асоціюють Україну з Європою, сприйняли зовсім по-іншому, роздумуючи про дві сторони самого Євросоюзу. На нашу думку, допоки ця асоціативна зв’язка між Україною і Європою не з’явиться, немає взагалі сенсу говорити про будь-яку європейську інтеграцію. При всій повазі до ЄС, в нього немає бути монопольного права на назву “Європа”, бо Європа це й ми. Недолуга, корумпована, інфікована совком, але Європа.

Ми також свідомо робимо акцент на конкретних прикладах: тільки вони можуть сьогодні працювати. Такі поняття як “цінності” та “демократія” залишаються, на жаль, абстрактними речами для більшості українців.

З допомогою цих сітілайтів та, головне, інших важливих компонентів кампанії на кшталт “вуличних університетів” ми не маємо наміру наздогнати й перегнати Віктора Медведчука, який, подейкують, викупив під свою агітацію в Митний Союз рекламні площини до 28 травня – мабуть, до дати, коли буде остаточно зрозуміло,чи залишається мінімальний шанс на підписання Угоди про асоціацію між Україною з ЄС у Вільнюсі, чи зрив української євроінтеграції все ж відбувся (причому українськими, в першу чергу, руками). Не маємо, тим більше, наміру зациклюватись на порівнянні ЄС та Митного Союзу. Ставити їх на один рівень, це те саме,що всерйоз обговорювати фінал Ліги чемпіонів за участі “Барселони” та “Анжи” з Махачкали. Чи рекламувати достоїнства “Лади Каліни” на фоні “Шкоди Октавії”. Чи як випустити Василя Ломаченка битись на одному рингу з Віталіком Кличком. Це абсолютно різна категорія, різний клас і різна вага. Своєю кампанією ми просто намагаємось донести переваги Євросоюзу на конкретних прикладах, а не, на превеликий жаль, все ще абстрактних для більшості громадян країни месиджах про “цінності” та “права людини”.

Наша кампанія не націлена на тих, хто прекрасно себе почуває і в Україні Януковича. Як і не націлена на тих, хто вже реально перевіз свою дружину та дітей на берег Женевського озера, а тут тільки заробляє гроші. Наша кампанія націлена на тих, хто хоче, щоб у ЖЕКу та паспортному столі його обслуговували хоча б на такому ж рівні, як у фітнес-центрі чи супермаркеті. А щоб послуги у фітнес-центрі та супермаркети були співмірні середній заробітній платі в Україні, а не середній заробітній платі в Британії. Наша кампанія націлена на тих, хто хоче мати можливість з друзями подорожувати не лише до найближчого пабу, але й до Італії чи Малайзії – не тому, що всі друзі раптом стануть топ-менеджерами міжнародних компаній, а тому, що з Лондона до Риму можна полетіти за такі гроші, що не страшно навіть проспати рейс: до Італії за якихось 15 євро, до Куала-Лумпуру- за менше ніж 300 євро. Наша кампанія для тих, хто хотів би бачити у своїх рідних районних центрах не лише підрихтований з совкових часів магазин універсальних товарів, які місцеві ділки везуть з обласного центру й продають не першої свіжості і втридорога, й навіваючі тугу зграї бездомних собак, а європейські мережеві супермаркети а-ля Billa й аквапарки, як це стало нормою навіть у містечках в не найбагатшій Південно-Східній Польщі. Наша кампанія для тих, кого відверто обурює, чому за вищезгадану мною на початку “Шкоду Октавію” 2008 року (1,9 двигун) випуску німець має заплати 5 тисяч євро, француз -6100 євро, а українець – 11, 160 євро, а з набуттям чинності нових геніальних мит з квітня місяця від деяких європейськи налаштованих олігархів майже 12 тисяч! 110% накрутка, на хвилиночку. Вищої ціни у Європі мені особисто не вдалось знайти. Доплюсуйте сюди витрати на ремонт машини внаслідок прекрасних українських доріг – і вийде, що в Німеччині ви б давно могли собі дозволити щонайменше пристойний “Мерседес”.

Наша кампанія для тих, хто не розуміє, чому він має відмовлятись від Зони вільної торгівлі з ЄС тільки для того, щоб їсти продукцію виключно вітчизняного товаровиробника, а не виключно якісну продукцію. І якщо за допомогою імпортної продукції вітчизняний товаровиробник задумається, що, можливо, молоко і гримуча суміш з сухого молока і ще якоїсь рідини – це дві великі різниці, то чим тоді погана Зона вільної торгівлі з ЄС? Наша кампанія для тих підприємців,які починають відверто не розуміти ситуації, коли приходить орендатор і каже, що з наступного тижня збільшує ціну на оренду в два рази – те, що навіть в такій проблемній країні ЄС, як Болгарія, вже уявити дуже складно.

Перепрошую, що вимушена спускатись до рівня аж таких конкретних прикладів. Серйозніше, очевидно, було б взяти цифри з досліджень аналітиків й крутити ними, як циган сонцем. Або й не крутити, оскільки існують й фахові дослідження (наприклад, Німецької консультативної групи та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій), які підтверджують: за рахунок підвищення ввізних мит вступ до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану призведе до скорочення добробуту в Україні на 0,5% в середньостроковій і на 3,7% в довгостроковій перспективі, а навіть проста Зона вільної торгівлі з ЄС призведе до збільшення добробуту на 1,3% в середньостроковій і на 4,6% в довгостроковій перспективі (не кажучи вже про поглиблену).

Але ключові, на мій погляд, не цифри. Головне те, що на двадцять другому році незалежності України доводиться думати й ламати голову не тільки над тим, як промотувати якісні послуги за справедливу ціну, але й над тим, як промотувати повагу до людської гідності – не найбільш поширену річ у нашій стороні Європи, але недоторкану коштовність на вагу золота у кращій стороні Європи?

Україна сьогодні – прекрасна країна для боротьби. Починаючи від дрібної боротьби за довідку в БТІ та якісне обслуговування на СТО, до масштабної боротьби за справедливий суд і можливість не лише нагодувати своїх дітей, але й показати їм світ далі Туреччини.

Наша кампанія націлена на тих, хто хоче, щоб Україна була країною для життя, а не для боротьби.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Років з п’ять тому у мене навряд чи виникло б бажання написати цей пост. По-перше, не було достатньо інформації вважати, що з гендерною рівністю у нас реально є проблеми. По-друге, особисто ні мені, ні моїм знайомим жінкам не доводилось ставати свідком сцен, які в цивілізованих країнах світу назвали б не інакше, як дикунством. То одного дня знайома, яка працювала у представництві серйозної західної компанії, розповідає, як її новий шеф (з Єнакієва, до речі) проводив якусь чергову нараду, і коли вона, вслід за чоловіками-колегами теж намагалась вставити свої п’ять копійок, зробив паузу, а потім багатозначно протягнув: “А ты, оказывается, борзая…”. (За його логікою, на серйозних зібраннях жінка має мовчати, якщо говорить – значить “борзая”). То представник молодої команди донецьких політиків, відсахнувся, як від прокаженої, від моєї колеги, коли вона простягнула йому руку. Не по-пацанськи, очевидно, вітатись з жінкою за руку. То один знайомий посол України розповідає, що офіційні делегації з Києва просять давати їм для супроводу чоловіків-дипломатів, а не жінок – мовляв, з останніх ніякого толку. То, нарешті, випадок з міліціонером, який зупинив моє авто на Бесарабці, і після того, як я намагалась аргументувати безпідставність зупинки, порадив моєму пасажиру – чоловіку: “Скажіть своїй жінці, щоб більше ніколи не лізла в мужскій разговор”.\
Звісно, українське суспільство кишить стереотипами. Бути красивою, мати спонсора – все ще для багатьох жінок значно важливіше, ніж бути розумною й мати справу життя. У минулому році в Канаді було проведене цікаве опитування, у результаті якого виявилось: чоловіки в країнах, де найвищий індекс гендерної рівності, перш за все цінують у жінках, яких вони обирають у партнери, інтелект, а чоловіки в країнах, де цей індекс низький – фокус роблять на зовнішності та кулінарних здібностях. Дзеркальним відображенням є ставлення з боку жінок. У країнах з найвищим гендерним індексом, жінки цінять у партнера почуття гумору, а з найнижчим – фінансовий стан. На жаль, Україна явно потрапляє у другий блок відповідей. Пишу “на жаль”, тому що йдеться не просто про гендерну рівність – йдеться про те, що в країнах, де вона по-справжньому існує, зовсім інше сприйняття чоловіків жінками і навпаки. Відповідно, зовсім інше ставлення одне до одного.

У тому числі – й до жінок політиків. В Україні з жінкою-політикою змирились, але щоб визнати її повноцінним партнером – поки що не дуже. Після проколу Азаровим, що реформи – це не жіноча справа, риторика змінилась, але підхід до жінок у політиці в багатьох нинішніх “власть прєдєржащіх”, залишився в кращому разі на рівні поблажливо-нейтрального “ну що з неї візьмеш, баба – є баба”.

І коли ми говоримо, що в парламенті України менше 10% жінок, це не просто статистика. У країні, де жінки становлять 54% населення і 65% виборців – це безсоромна статистика.

І не треба жахатись слова “квоти”. Нічого страшного в них немає. Жінки а-ля нинішній міністр соціальної політики й без квот проб’ються у владу – тут, думаю, ні у кого немає сумнівів. А от професійні жінки з регіонів, які роками ефективно виконують найважчу та часом найбруднішу роботу на найнижчих владних сходинках, не маючи ні достатньо грошей, ні достатньо покровителів, щоб піднятись хоча б на обласний рівень – ні. Тим більше, що вже давно настав час щось робити з дисбалансом представництва жінок на різних рівнях влади: при скромних показниках в обласних центрах, великих містах і столиці, у сільських радах жінкам належить 51 % посад, а в селищних – 46%.

З квотами у прохідних частинах партійних списків – нехай не обов’язково законодавчими, нехай добровільно партійними – це питання вирішити можна. Квоти на законодавчому рівні – і це вже доведено у всьому світі – найшвидший і найдієвіший спосіб подвоїти представництво жінок у владі.

Якщо не можна законодавчо закріпити квоти, то в чому проблема закріпити їх на рівні політичних партій, як зробила Партія зелених в Німеччині, запровадивши квоту 50/50? Тим більше, що населення України, до такого ноу-хау ставиться в своїй більшості позитивно (53% “за”). І тим більше, що постановка питання – талант зажди проб’ється – це не для українських реалій зі схильністю більшості політичних лідерів набирати в свою команду людей у першу чергу абсолютно лояльних, а не професійних. Людей, у яких краще виходить працювати плакальною жилеткою, аніж дати цінну пораду.

Для тих, хто вважає жінок при владі неефективними, нездатними приймати адекватні рішення у кризових ситуаціях, істеричними і тд. тп., нагадаю навскидку висновки лише кількох відомих світових досліджень. Можливо, результати деякі з них є лише питанням збігу, але те, що трапляється більше двох разів – як відомо, вже не збіг, а закономірність:

– У країнах, де рівень представництва жінок у владних органах вищий – зафіксований менший рівень корупції (дослідження Світового Банку)

– Вищий рівень представництва жінок у політиці може поліпшити економічну ситуацію в країнах і сприяти росту ВВП. Зокрема, у США на 9%, у ЄС на 13%, у Японії на 16% (дослідження інвестиційної компанії Golden Sachs).

– жінки є кращими інвесторами на фінансових ринках ніж чоловіки, тому що вони не ведуть себе занадто самовпевнено і не вдаються до невиправданих ризиків (дослідження Barclays Capital and Ledbury Research).

– Жіноче лідерство – більш адекватне в реаліях міжнародної політики, яка сьогодні поступово відходить від асоціацій з класичним чоловічим лідерством, і все більше потребує жіночного стилю. Якщо у часи масштабних воєн і протистоянь чоловіча схильність до приказного тону й безкомпромісних рішень була на вагу золота, то у світі, де затребуванішою є “м’яка сила”, більше можуть зробити жінки, які відкритіші до співпраці та інтуїтивно відчувають, як застосувати “м’яку силу” для переконання. (дослідження професора психології Гарвардського університету Стівена Пінкера). Недаремно, з другим приходом Обами з’явились коментарі, що вже навіть якось незвично бачити держсекретарем США чоловіка, а не жінку. Зате в українській дипломатії навіть жінок-послів за всю історію незалежності можна перерахувати на пальцях однієї руки, не кажучи вже хоча б про рівень заступника міністра.

Не виключаю, що після прочитання цього посту у декого може з’явитись питання: якщо у нас не все в порядку з гендерною рівністю, то як же одна конкретна жінка могла бути двічі прем’єром і майже стати президентом? Зізнаюсь, я це питання сама ставила відомим світовим експертам з гендерної рівності. Мені сказали наступне: вона зробила це тому, що грала як чоловік і за чоловічими правилами. Справжня гендерна рівність не передбачає перевтілення. Справжня гендерна рівність – це коли жінка може собі дозволити залишатись жінкою на будь-якій посаді.

Але це вже вищий пілотаж в українських реаліях. Для початку треба добитись того, щоб середньостатистичний український батько не проводив з дітьми 4 хвилини на добу (це не моє припущення, це соціологія), а образ жінки в телевізійній рекламі не зводився до благородної місії домогосподарки чи спокусниці.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Після візиту Януковича до Росії напрошується лише одне коротке, але самодостатнє українське питання: “Що це було?”. Для чого треба було добиратись на гелікоптері у Тверську область Російської Федерації за тиждень після саміту Україна-ЄС, щоб знову розповідати, які економічні збитки Україна несе від поганої інтеграції з Митним Союзом, але хорошої, тобто повної, інтеграції ми собі дозволити теж не можемо.\
Звичайно, хтось може сказати, що було б набагато гірше, якби вони про щось домовились, і Янукович дав відмашку на повну інтеграцію. Але проблема не в черговій пустопорожній зустрічі. Проблема у часі цієї зустрічі. І це розуміє навіть мій абсолютно аполітичний лікар, який теж не витримав і видав буквально вчора мені монолог приблизно такого змісту: “Ну ты представляешь, его же нормально, по-человечески в Брюсселе встретили, два часа о чем-то разговаривали, наверняка думают, что о чем-то даже договорились, а он быстро на доклад, потому что из Кремля кто-то позвонил и вызвал доложить обстановку. Это ж как на нас в Европе смотреть будут?”.

Звісно, ті, хто в курсі графіків президентів, скажуть, що зустріч планувалась завчасно, але ж головне питання в політиці, як мені не раз вже доводилось писати – це питання сприйняття. А сприйняття цього візиту у більшості тих, хто формує думку про Україну та її загадкового президента в ЄС, приблизно также ж, як і в мого лікаря.

Але Бог з ними, з часовими рамками. Що цікаво, так це те, що росіяни раніше розповідали, що якщо нема з чим їхати Януковичу до Путіна – то краще не їхати взагалі. Тобто нема нових ідей, як Україні інтегруватись в Митний Союз, щоб ця інтеграція була зарахована як вступ російською стороною, то, в принципі, нема чого й рипатись і вчергове розповідати про “3+1”, “спостерігачів” і тд тп. А тут раптом Владімір Владімірович зустрічає з відкритими обіймами у своїй заміській резиденції, замість того, шоб спокійно сидіти, читати чергове дослідження про сланцевий газ, наприклад, і чекати, поки українці на колінах приповзуть проситись у Митний Союз. Бо це ж начебто НАМ потрібно, а не ЇМ, як вони постійно говорять і на переговорах, і просто під час якого-небудь неформального чаювання. Це просто вони хочуть врятувати НАШУ економіку, бо не бажають бачити розруху у себе за парканом, і братьский народ, який ледве не бомжуватиме без вступу в Митний Союз і після створення Зони вільної торгівлі з ЄС. Правда, Путін вчора трохи напартачив, коли визнав, що Митний Союз – це все ж політичний вибір по своїй суті. Причому тут тоді розруха в економіці, незрозуміло…

Що це все означає? Путін зрозумів, що дещо переграв зі своєю тактикою “або все, або нічого” (тобто або повне членство в Митному Союзі через 6 місяців або ніяких домовленостей по газу)? Він нарешті зрозумів, що це той випадок, коли треба брати шматками, якщо не вдається заковтнути повністю? Він побачив, що Євросоюз замість того, аби дати остаточний від ворот поворот Україні після навішування Юлі ще й справи Щербаня, досі не хоронить ідею підписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі? Або, може, Віктор Федорович поїхав з черговою креативною ідеєю, а ми просто про неї не знаємо?

Що ж, якби там не було останній тиждень міжнародних шарахань українського лідера від Брюсселю до Тули стає прекрасною ілюстрацією трьох років його президенства.

Головне досягнення Януковича у зовнішній політиці, очевидно, в тому, що він зумів створити імідж нічийного президента: на Заході мало хто вірить, що він здатний вступити в Митний Союз, а в Росії мало хто вірить, що він дійно може повести Україну в напрямок Європейського Союзу. У принципі, і там, і там є своя логіка. Україна занадто бідна, щоб іти в Митний Союз, але занадто багата, щоб йти у Євросоюз. У першому випадку – її можуть заглотнути більш грошовиті та нахабні товариші, у другому – можуть попросити бути скромнішими законослухняні та некорумповані європейські колеги.

Всі українські президенти полюбляли грати у рольові ігри, призначаючи тій чи іншій країні (організації) якусь конкретну роль: комусь діставались почесні ролі типу безоплатного адвоката, комусь чисто прагматичні – типу гаманця, з якого зажди можна виклянчити якусь копійчину як не в кеші, так за рахунок газових схем, комусь роль парасольки, яка прикриватиме від наїздів нахабних товаришів, комусь роль Баби Яги, яка завжди проти в українському питанні. Янукович все дещо спростив: його цікавлять, в першу чергу, гаманці і парасольки. Причому, щоб один зарубіжний партнер виконував обидві ролі одночасно: і копійчину серйозну продукував, і безпеку в жодному разі не підривав. Поки що ні ЄС, ні Росія не здатні справитись з такою місією. От і їздить Віктор Федорович між Брюсселем і Москвою, між одним Союзом та іншим.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Поки йде прес-конференція Януковича, вирішила підбити підсумки його трьохрічного президенства з точки зору висвітлення України у західній пресі. Чому це важливо? Тому що від тональності висвітлення залежна громадська думка. А від громадської думки, як відомо, у цивілізованих країнах світу залежні дії та рішення політичних еліт. Умовно кажучи, чим більше будуть газети писати в стилі “Проросійський диктатор катує у темниці проєвропейського світоча української демократії”, тим більше запитань буде у обізнаного європейського електорату, чому їхні лідери збираються тиснути руку цьому “диктатору”.\
Ми в Інституті світової політики під час реалізації проекту “М’яка сила України” за підтримки UNITER/PACT і USAID взяли і проаналізували заголовки ВСІХ статей про Україну за роки президентства Януковича в американській, британській, німецькій, польській, французькій і пресі, яку ми умовно назвали пресою ЄС (тобто, базованій в Брюсселі). Таким чином, визначили, яке слово було визначальним. Майже у всіх випадках, як не складно здогадатись, лідирувало слово “Тимошенко”. Єдиний виняток – це преса Євросоюзу де першу позицію посіло слово “ЄС”. Звісно, опоненти Тимошенко можуть довго розповідати про успішний піар Юлі на Заході, але, повірте, такий масштаб публікацій неможливо замовити за жодні гроші, подарунки чи шикарні вечеріу дорогих ресторанах для західних акул пера.

Так чи інакше, все це виглядає досить сумно, бо, напевно, мало в світі знайдеться країн, які будуть асоціюватись у заголовках газет не з назвою країни і навіть не з прізвищем її лідера, а з іменем ув’язненого лідера опозиції. Ну і нижче, власне, результати медіа-аналізу для розуміння, на які речі ще найбільше звертали увагу під часу президентства Януковича.

{1}
{2}
{5}
{4}
{3}
{6}

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”У нашому офісі продовжують лунати дзвінки та надходити запити з проханням прокоментувати саміт Україна-ЄС. Добре, що цілком протокольний формат традиційних зустрічей, якими, власне, і є саміти Євросоюзу з багатьма країнами світу, претендує в Україні на номінацію якщо не “подія року”, так подія місяця так точно. Це є свідченням того, що Євросоюз домінує якщо не в головах наших доблесних можновладців, так у публічному дискурсі точно.\
Мені теж день саміту і день після нього доводилось провести у Брюсселі. А конкретніше – в стінах Європарламенту, де з нагоди саміту Україна-ЄС відбулись Дні Інституту світової політики – експозиція політичних карикатур на тему асоціацій з Україною та публікацій ІСП з приводу відносин України та Євросоюзу. Таким чином ми хотіли не лише звернути увагу європейських партнерів на те, що Україна – це не Янукович, і не Тимошенко, хоч останню і продовжують називати деякі наші європейські партнери не інакше як Mrs. Ukraine. Своєю акцією ми також добивались того, аби в Брюсселі вкотре пролунав голос українського громадянського суспільства, відданого європейській інтеграції більше, ніж деякі наші колеги в деяких країнах-членах ЄС. Благо, керівництво Євросоюзу, на відміну від керівництва України, більш уважно дослухається до позиції громадянського суспільства та експертної спільноти. От і сьогодні отримала лист-подяку від президента Європарламенту Мартіна Шульца за активні зусилля, які наше громадянське суспільство докладає, щоб промотувати європейський вибір України, і за наше бажання грати активну роль в процесі імплементації Угоди про асоціацію, що, на думку президента ЄП, є критичним в модернізації України. Тепер, головне, щоб до цієї імплементації дійшла справа, бо поки товчемось навколо підписання.

Немає сенсу продовжувати підбивати результати саміту. Поділяю думку, що відповідь на питання, наскільки був успішним саміт, буде дана у Вільнюсі, коли або буде підписана Угода або вона не буде підписана.

Поки що добре, що після Брюсселя, як подейкують, до Януковича дійшло, що європейська інтеграція вимагає координації всередині країни, і що координація під керівництвом Азарова – це профанація, а не координація. Залишається сподіватись, що вже найближчим часом з’явиться людина з достатніми повноваженнями для того, щоб бомбити денно і нощно зі списком вимог Євросоюзу і профільні відомства, і парламент, в яких досі маса людей вважає, що євроінтеграцію мають робити в МЗС або взагалі в представництві України при ЄС, а їхня роль в цьому процесі зводиться до того, щоб з’їздити до Брюсселя або взяти участь в черговому раунді болтології, в який перетворюються їх виступи і заяви на цю тему на різних ток-шоу і переговорах з європейськими колегами. Для більшості з них – зокрема осіб сімейних – Угода про асоціацію, на жаль, залишається позбавленим сенсу набором слів, який незрозуміло як можна трансформувати або в приємні потоки євровалюти або у гарантії безпеки. А більше нічого багатьох з таких типових представників пострадянського розливу в ЄС і не цікавить.

Знаю, що сама постановка питань про умови Євросоюзу для декого у владних кабінетах звучить образливо. І можу спрогнозувати, що цю точку зору – про образу 46-мільйонної країни, про її приниження і навіть шантаж з боку Євросоюзу – зараз будуть активно промотувати наші російські друзі та їх союзники в Україні. Вже доводилось чути від одного представника російського уряду, що такого тиску, який зараз Євросоюз чинить на Україну, виставляючи не тільки умови, а ще й терміни їх виконання, Росія собі навіть уявити не може, не те, що дозволити. Хоча хіба не через формулювання про 6 місяців, впродовж яких України мала вжити всі заходи для початку інтеграції в Митний Союз, зірвався візит Януковича до Москви 19 грудня?

Насправді, умови чи-то рекомендації – це бажання Євросоюзу зберегти обличчя. Мені сподобалась аргументація одного високопоставленого європейського дипломата, який пояснив приблизно таким чином: коли ми вели переговори з Україною з приводу політичної асоціації, таких проблем як вибіркове правосуддя, чи таких порушень на виборах, як були під час парламентських виборах минулого року, не фігурувало. Ці порушення були зафіксовані вже після ухвалення політичного рішення про укладення такої угоди, тому мають бути усунені.

І, в принципі, добре, що ЄС демонструє максималістський підхід, орієнтуючи Україну на виконання всіх вимог. Хоча, очевидно, багато хто і в самому ЄС прекрасно розуміє: виконати за кілька місяців те, що не виконувалось за 20 років, нереально. Відповідно, визначальним аргументом всіх прихильників України в ЄС буде демонстрація з боку української влади, що вона щиро намагається щось робити по зазначеному переліку побажань. А якщо будуть лунати викрики з деяких кабінетів “Да пашлі ані со своімі условіямі”, то те, що якась сорока обов’язково донесе це на хвості найбільш обережним нашим партнерам в ЄС, можна навіть не сумніватись. Дозволю собі парадоксальну думку: деяким країнам в Євросоюзі навіть невигідно, щоб Україна виконала ВСІ умови. Інакше, тоді вона має повне право претендувати вже не на підписання Угоди про асоціацію, а на ціле членство в Євросоюзі.

Проте, особливо хвилюватися Росії не варто – у Брюсселі на рівні Єврокомісії та Європарламенту, можливо, переважно і є бажання робити все можливе для того, щоб Угода про асоціацію була підписана у листопаді у Вільнюсі. Але найбільший камінь спотикання знаходиться не в Брюсселі, а в Берліні. Ще раз – саме від Німеччини сьогодні залежить, чи стане Вільнюс другим Бухарестом для України та її реальної, а не декларативної інтеграції в європейському напрямку, чи ні.

Причому, у ситуації з Бухарестом і ПДЧ для України в НАТО ситуація і то виглядала оптимістичнішою. Тоді Україну підтримувала – активно чи пасивно – більшість країн-членів НАТО. Більше того, фронт противників очолювала Німеччина, а за компанію з нею в перших рядах виступали Франція та Голландія. Тепер інсайдери відносин Україна-ЄС зараховують у табір противників підписання Угоди крім Німеччини, Франції, Голландії, Іспанії, Італії ще й, наприклад, Швецію (спрацьовує персональний фактор Карла Більдта). А “проти” Швеції – це й великий ризик відмінусувати й інших скандинавських сусідів, ту ж Данію, наприклад. У той час, як в таборі лобістів України – тобто країн, які теоретично були б готові підписати Угоду вже сьогодні, перебувають переважно країни Центрально-Східної Європи, з яких найпотужнішою є Польща (підтримують також Словаччина, Чехія, всі Балтійські країни). Нагадаю, що у ситуації з НАТО у рані найпотужнішого лобіста ми мали Сполучених Штатів. Чи є в когось сумніви, хто має більше шансів перемогти в битві Польща і Ко проти Німеччина і Ко?

Тому закотити рукави і працювати сьогодні треба у Берліні. Закінчити з публічними випадами на адресу Німеччини та Меркель особисто, яка, я досі впевнена, ще майже рік тому запропонувала Януковичу найкраще вирішення ситуації з Тимошенко у вигляді її лікування в Німеччині. Це рішення, яке вбиває як мінімум трьох зайців: вирішує питання з вибірковим правосуддям, рятує обличчя Януковича і дає можливість Меркель постати напередодні вересневих виборів у ролі найкрутішого кризового менеджера не тільки у єврозоні, але й на Сході Європи. Припинити публічні наїзди на адресу проросійського лобі в Європі, яке представляє Німеччина. Ну і пояснювати німцям на різних рівнях – політичному, бізнесовому, експертному, для чого не лише Україні потрібна ця Угода та її частина про Зону вільної торгівлі, а для чого вона потрібна НІМЕЧЧИНІ.

Потрібно зробити все можливе, аби Німеччина не на словах, а на справі доказала те, про що тамтешні представники влади говорили українським партнерам після пам’ятного саміту у Бухаресті: “НАТО-ні, ЄС-так”. З німцями можна розмовляти. Як доказ, ексклюзивне інтерв’ю для Інституту світової політики уповноваженого канцлера Меркель з питань Росії Андреаса Шокенхофа, який теж, як і багато експертів в Україні та за її межами, вважає, що 2013 рік – це ключовий рік для України з часів проголошення її незалежності; що питання Митного Союзу для Києва – це не питання блефу; і що тільки європейський вибір може гарантувати суверенітет України та забезпечити її стійкий економічний та соціальний розвиток. Головне, як завжди, щире бажання це робити вже зараз.

Стаття старшого аналітика ІСП Леоніда Літри для “ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ”У Республіці Молдова розпалася правляча коаліція — Альянс за європейську інтеграцію. Поки політичні сили розбираються, хто винен і що робити далі, під великим знаком питання опинилися масштабні євроінтеграційні плани Кишинева. Як, втім, і досягнення, що вже дозволили республіці завоювати титул неформального лідера “Східного партнерства”.\
Політична боротьба між ключовими членами Альянсу за європейську інтеграцію — Ліберально-демократичною партією прем’єра Влада Філата і Демократичною партією Маріана Лупу триває не перший рік. А детонатором публічної політичної війни став нещасний випадок на полюванні в так званому королівському лісі наприкінці грудня минулого року, коли загинув один з мисливців — підприємець Сорін Пачу. Злощасне полювання позначили абревіатурою VIP, оскільки брали участь у ній не прості смертні, а генпрокурор Валерій Зубко, судді різного розряду, бізнесмени і голова агентства з лісового господарства “Молдсилва”. Суть сюжету зводиться до того, що ці самі VIP-мисливці спробували приховати те, що трапилося, не повідомивши про пригоду не тільки мас-медіа, але й прем’єр-міністру. Хоча місцеві правоохоронні органи практично відразу ж порушили кримінальну справу стосовно головного підозрюваного — Георга Крецу.

На позачерговому засіданні парламенту генпрокурор був звільнений одноголосним голосуванням. Була створена і парламентська комісія, яка мала розслідувати нещасний випадок, але й цього виявилося недосить, аби вгамувати не перший рік вируючі в коаліції пристрасті. Прем’єр-міністр Влад Філат, скориставшись тим, що генпрокурор представляв Демократичну партію, зажадав відставки найодіознішого персонажа цієї політичної сили — першого віце-спікера Влада Плахотнюка, котрий, за словами Філата, “дістав посаду першого заступника голови парламенту завдяки офшорним компаніям, украденим грошам і злочинам, за які дотепер не відповів”. Плахотнюк — не просто віце-спікер парламенту. Плахотнюк — суперник Філата і в політичній царині, і насамперед у бізнесовій. Але про це трохи пізніше.

Посаду першого віце-спікера анулювали минулого тижня голосами політсили Філата та опозиційної Комуністичної партії, і того ж дня (15 лютого) сам Плахотнюк подав у відставку з посади заступника голови парламенту, закликавши Філата зробити те ж саме. За два дні до відставки Плахотнюка прем’єр заявив про те, що його партія виходить з коаліційної угоди про створення Альянсу за європейську інтеграцію, оскільки в нинішніх умовах він не може виконувати повноваження прем’єра, а сама угода веде до “олігархізації” і руйнування країни. Філат закликав до перегляду документа, давши зрозуміти, що черговий Альянс за європейську інтеграцію можливий, але без Плахотнюка.

У Кишиневі переконані, що конфлікт в Альянсі — це особистий конфлікт між Філатом і Плахотнюком, які, за словами лідера Ліберальної партії, раніше були друзями, а нині, відповідно до рейтингу журналу “Форбс”, є одними з найбагатших людей у Молдові. Не дивно, що чоловіки, які володіють величезним бізнесом у маленькій республіці, не здатні домовитися.

Можливо, і домовилися б, якби Філат обрав трохи іншу тактику. Однак він постійно і повсюдно позиціонував себе й свою партію як найчесніших, а всі проблеми з реформами в системі юстиції і в боротьбі з корупцією списував на Плахотнюка (що, можливо, і справедливо, але навряд чи далекоглядно для партнера по коаліції). Зрозуміло, що Плахотнюк, як і багато хто у владних колах, з таким підходом категорично не погодилися. Національний центр антикорупції, який в експертному співтоваристві пов’язують з Демократичною партією і Плахотнюком, у минулу п’ятницю провів рейд у податкову службу та офіс уряду, виявивши там серйозні порушення. Ну й, нарешті, кульмінаційним моментом боротьби стали “злиті” на цьому тижні в медіа телефонні розмови голови податкової служби, де чітко чутно, як Влад Філат дає вказівки блокувати рахунки одного великого бізнесмена, що приєднався до Демократичної партії. Без уваги в цих записах не залишилися міністр внутрішніх справ та інші політичні фігури партії Філата (наприклад, керівник МВС обіцяв шефу податкової служби якусь чергову жертву бити головою об асфальт).

Загалом, поки тягнеться ця коаліційна волинка, були заарештовані за перевищення повноважень голова податкової служби і ще кілька бізнесменів, а також порушені кримінальні справи проти міністрів фінансів та охорони здоров’я — з партії Філата і міністра культури, що представляє політичну силу Лупу—Плахотнюка.

Найцікавіше в цій історії те, що всі молдавські політики, незважаючи на їхнє політичне забарвлення, удень і вночі закликають до боротьби з корупцією, а коли ця боротьба реально починається, всі дружно говорять про політичні переслідування. Тобто демонструють типово пострадянську, а не європейську поведінку. І це при тому, що в Молдові, на відміну від України, не все так безнадійно з правосуддям.

Сьогодні ясно як білий день: новий Альянс буде важко відтворити. Нині більш імовірно те, що Молдова повільно, але впевнено крокує до дострокових виборів. Другий варіант — створення міноритарного уряду на чолі з Владом Філатом, який неофіційно можуть підтримати комуністи, котрі перебувають в опозиції.

Поки що в парламенті відбуваються слухання про те, як телефонні розмови з’явилися в пресі, Республіка Молдова ризикує серйозно знизити свій євроінтеграційний темп.

Як зазвичай буває в посткомуністичних країнах, реформи на шляху євроінтеграції впираються в недостатній рівень перетворень у правоохоронній сфері — прокуратурі, міністерстві внутрішніх справ etc. Попри такі проблеми, молдавська дипломатія успішно намагається робити гарну зовнішньополітичну міну при поганій внутрішньополітичній грі.

Але, як відомо, навіть за наявності найкращої дипломатії потрібні конкретні реформи. А в цей момент результатів вочевидь менше, ніж, приміром, рік тому. Нинішні реформи — не того масштабу і не того рівня, як це хотіли б бачити в ЄС.

Євросоюз, своєю чергою, теж не радує Молдову. Головною новиною минулого тижня стало оголошення про те, що РМ не зможе підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом на саміті Східного партнерства у Вільнюсі в листопаді нинішнього року. Хоча раніше цю подію анонсував не один європейський політик, включаючи главу ЄК Баррозу. У той час як у Брюсселі запевняють, що підписання неможливе з технічних причин (не встигнуть зробити переклади мовами ЄС і зробити юридичну експертизу), у Кишиневі ставлять безліч знаків питання щодо справжньої причини зриву історичного моменту.

Переговори щодо Угоди про асоціацію між Кишиневом і Брюсселем завершаться, швидше за все, у березні: саме тоді відбудеться останній раунд переговорів. Молдавські дипломати після їх завершення хотіли б відразу взятися за парафування, щоб встигнути підписати Угоду у Вільнюсі, керуючись раніше позначеними самим ЄС часовими рамками. Але нині Єврокомісія вже задкує, заявляючи, що переклад цього документа всіма офіційними мовами ЄС та юридична експертиза тривають загалом вісім місяців.

У Кишиневі новина про неможливість підписати Угоду у Вільнюсі справила ефект вибуху бомби. Більш того, деякі чиновники в приватних розмовах говорять про те, що позиція ЄС різко змінилася після саміту ЄС—Росія.

Не менш серйозний привід для розчарування Молдови міститься й у висновках ради ЄС із Східного партнерства від 18 лютого 2013 р. З них випливає, що ЄС вочевидь має намір помістити Молдову в один пакет із Грузією і Вірменією, щоб на саміті у Вільнюсі тільки парафувати (а не підписати!) Угоду про асоціацію цих трьох країн з ЄС. Тобто в Євросоюзі укотре наріжним каменем став регіональний підхід, що синхронізує інтеграційні процеси різних країн незалежно від досягнутих ними результатів. Це справжній ляпас для Молдови з її зусиллями на шляху до ЄС. Для повного “євроінтеграційного щастя” Кишиневу бракує тільки того, щоб ЄС “синхронізував” Молдову з Азербайджаном і Білоруссю, і тоді всі мрії про Євросоюз у молдавського уряду точно розвіються.

Адже в той час як ЄС переконує всіх, що він діятиме виключно за принципом “більш за більше”, ми чимдалі переконуємося, що працює інший принцип — “давайте почекаємо відстаючих товаришів”. У Молдові не розуміють: якщо переговори закінчуються в березні, то навіщо чекати до листопада, аби парафувати Угоду? Чому це не можна зробити в березні або квітні? До речі, важливо підкреслити, що це нерозуміння виникло до розвалу Альянсу, тож внутрішньополітична ситуація в РМ тут ні до чого.

Але дехто в ЄС все-таки поспішає на допомогу. У вівторок європейський дипломатичний десант у складі міністрів закордонних справ Польщі, Швеції і Великобританії висадився в Кишиневі. Їхня підтримка, звичайно, дуже важлива, тільки це не міняє суті питання: як лідер Східного партнерства може бути поставлений в одну шеренгу з реально відстаючими колегами?

На завершення варто сказати, що підписання Угоди про асоціацію (включаючи зону вільної торгівлі) у Вільнюсі було однією з головних опор для підтримки цілісного Альянсу. Тепер зрозуміло, що недалекоглядність ЄС може дуже дорого обійтися Молдові і її стабільності. Швидше за все, у Молдові через кілька місяців відбудуться дострокові вибори. І якщо затримку ЄС з перекладом Угоди можна зрозуміти, то скасування парафування до Вільнюса проковтнути вкрай складно. Адже для того, щоб у Молдові підтримувався курс на євроінтеграцію, необхідні конкретні результати. Але може так статися, що на дострокових виборах народ проголосує зовсім не за проєвропейські сили, керуючись тим, що Молдова не має ні Угоди про асоціацію, ні зони вільної торгівлі, ні безвізового режиму з ЄС. І в цьому помилка не тільки Молдови.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Оприлюднили сьогодні список 10 найбільш ефективних послів. Українських за кордоном й іноземних в Україні. Обидва рейтинги вперше синхронно очолили посли Євросоюзу і в Євросоюзі – Ян Томбінські та Костянтин Єлісєєв. Якщо з Єлісєєвим, в принципі, все зрозуміло – він залишається N1 в українській дипломатії за вмінням тримати себе у фокусі уваги, навіть якщо відносини України з ЄС переживають штормові часи. А от пан Томбінські став для мене сюрпризом, оскільки увійшов в шестирічну історію існування рейтингу як посол, який зумів очолити десятку після такого короткого терміну перебування в Україні. Очевидно, що для посла Томбінського це своєрідний аванс. Аванс заслужений, враховуючи, скільки йому доводиться і ще доведеться вигрібати.\
Показово також, що з десяти іноземних послів – 7 представляють країни Європейського Союзу. І показово також, що вперше посли таких країн як Швеція, Польща, Словаччина “обігнали” амбасадорів європейських важковаговиків – Німеччини та Франції (очевидно, на фоні ще певної ностальгії в експертних колах за Гансом Юргеном Гаймзьотом та Жаком Фором). Щодо українських послів, то найпоказовішим є успішний дебют (відразу друге місце) у Павла Клімкіна, посла України в Німеччині. Якого, до речі, “оплакують” у Києві багато іноземних дипломатів, громадських активістів і журналістів, пам’ятаючи чудові часи, коли він був універсальним каналом спілкування з МЗС, не тільки на теми євроінтеграції.

Перемога Єлісєєва та Томбінського символічна. Мабуть, в жодних відносинах, з жодним партнером роль послів сьогодні не є такою вагомою, як роль цих послів у відносинах України з ЄС. Як і роль конкретних персоналій загалом. Повністю згідна з твердженням деяких моїх європейських друзів (зокрема Павеля Коваля, з яким якраз розмовляли на цю тему кілька днів тому, коли він приїжджав в гості в Інститут наприкінці минулого тижня), що всі відносини між Україною та Євросоюзом сьогодні, як ніколи, тримаються на персональних контактах. Але якщо на рівні послів Єлісєєва та Томбінського – такий дует успішно склався, то інші рівні дещо провисають. Скажімо, хто сьогодні в Україні може скласти достойну пару на належному рівні єврокомісару Штефану Фюле? Хто сьогодні з українського боку є аналогом Павеля Коваля у Європарламенті? І чи є український міністр закордонних справ настільки відданий євроінтеграційній ідеї України, як, скажімо, міністр закордонних справ Словаччини Мірослав Лайчак, який під візит Кожари у Брюсселі ініціював зустріч так званої групи друзів України – міністрів інших країн, які чи на словах чи на справі підтримують європейські бажання України? Про президентський рівень взагалі краще промовчати. Президент України, подейкують, взагалі не розуміє, чому він має слухати якихось бідних-нещасних – у прямому розумінні першого слова – європейців? (хоча, за такою логікою, він мав би особливо цінувати думку чеського міністра закордонних справ Карела Шварценберга, у якого свій родинний палац в центрі Відня, а не у Межигір’ї під Києвом).

Персональні зв’язки у європейському напрямку потребують персонального драйву. А персонального драйву не може бути, якщо ти сприймаєш будь-які побажання з боку ЄС як дурноваті забаганки європейських бюрократів, а не як можливість щось нарешті зробити в цій країні, користуючись Євросоюзом як додатковим джерелом живлення для пасивної державної машини – у судовій реформі, у виборчому законодавстві, на антикорупційному напрямку. Ось чому я не сприймаю Азарова у ролі головного українського куратора з євроінтеграції. Не може опікуватись європейською інтеграцією людина, яка перебуваючи за кермом авто, їде вперед, але постійно дивиться у дзеркало заднього виду. Єлісєєв, незважаючи на своє донецьке походження, інколи поводиться так, ніби питання європейського вибору України – є для нього питанням життя та смерті України. Причому робить це не за традиційною для українських чиновників та дипломатів формулою “все, що сказано вами, може бути використано проти вас”, відтак – краще взагалі не робити жодних заяв і не приймати ніяких рішень, щоб потім не отримати по голові від “вишестоящіх товаріщєй”. Але українська проблема в тому, що такі Єлісєєви потрібні десятками в українському уряді, в Адміністрації президента і обласних адміністраціях. Адже не питання в тому, щоб все робити правильно й бездоганно – питання в тому, щоб демонструвати бажання це робити. І, власне, це те, що в Євросоюзі очікують від України у контексті 19 індикаторів-побажань: не демонструвати всім своїм видом питання “Чого ви знову до нас пристали?”, а спробувати щось зробити. Знову ж таки: не для Євросоюзу, для себе.

Чи, якщо говорити з точки зору європейців, персонального драйву не може бути, якщо ти не переконаний, чи вписується Україна у твоє уявлення об’єднаної Європи, чи нехай забирається зі своїми “бандитами, які говорять незрозумілою мовою” (приватний вислів одного європейського лідера) під три чорти. Ось чому справжні друзі України в ЄС невпевнені, як буде розвиватись діалог з Єврокомісією, як наступним єврокомісаром з розширення вже не буде Фюле, а хтось такий, хто не буде бавитись у складання списків індикаторів, а поставить лише одну умову – звільнити Юлю, наприклад.

… Коли до України приїхав новий посол Німеччини Крістоф Вайль, котрий раніше працював послом у Мінську, я його запитала, як він почувається у нашій країні після Білорусі. Він щиро випалив: “Я почуваюсь тут просто чудово”. Мрію про те, щоб так почувались в Україні не лише посли, які приїжджають з Білорусі.

Газета “День” про друге засідання Стратегічного дискусійного клубуЕксперти — про безпековий вимір зближення України з ЄС\

Можливо, це збіг обставин, але кожне засідання Стратегічного дискусійного клубу, ініціатором якого є Інститут світової політики, відбувається у дуже критичний для України час. Наприклад, у середині грудня перше засідання цього майданчика для дискусій відбувалося напередодні візиту Президента України в Москву, і багато хто з тодішніх учасників цього заходу висловлював занепокоєння щодо швидкого приєднання нашої країни до Митного союзу. Але, як відомо, в останній момент Віктор Янукович скасував візит до російської столиці, і наразі ніхто не говорить, що Україна ось-ось збирається вступити до союзу Росії, Білорусі та Казахстану.

Вчорашнє уже друге засідання Стратегічного дискусійного клубу відбулося напередодні запланованого на 25 лютого саміту Україна-ЄС. І як сказав голова наглядової ради Інституту світової політики Віктор Шлінчак, зараз ми живемо у черговий період переживання, коли цей саміт не буде успішним, оскільки Україна не виконала 19 висунутих Брюсселем умов для підписання угоди про асоціацію. Більше того, додав він, західні ЗМІ пишуть, що у разі провалу саміту 25 лютого вступ України до ОДКБ стане реальністю. «Велике занепокоєння викликає і те, що проєвропейського лобі в українському уряді стало менше», — наголосив Шлінчак.

Справді це так, проте всі політики з боку влади та опозиції, а також експерти, які брали участь у дискусії на тему «Європеїзація як фактор безпеки», не ставили під сумнів європейський вибір України. Але зовсім незрозумілим є те, що досі профільний комітет із питань європейської інтеграції Верховної Ради не ухвалив тексту заяви про підтвердження курсу на європейську інтеграцію. І за словами першого заступника глави цього комітету Ірини Бережної, зараз затверджено 90 % цієї заяви, а в середу очікується, що цей документ повністю ухвалять на засіданні комітету.

Але тим не менше можна вітати факт, що на цій дискусії був присутній представник від влади. Бо раніше представники провладних партій ігнорували схожі заходи.

Виступ Бережної більше нагадував лекцію про те, що таке європеїзація і чим вона відрізняється від європейської інтеграції, і як засновувався Європейський союз. Але важлива її згадка про те, що Європейський Союз це безпекове об’єднання, яке базується, насамперед, на спільних цінностях і завдяки саме спільним цінностям стало сильнішим.

За її словами, європеїзацію можуть застосувати щодо України, і українська влада діє в цьому руслі. Свідченням чого, додала вона, є те, яку увагу приділяє влада судовій реформі. І п’ятирічні зусилля, які Україна доклала до підготовки цієї угоди до підписання доводять, що в Україні серйозно ставляться до європейського вибору, наголосила Бережна.

Вона також відзначила, що в ЄС громадяни, бізнесмени і довкілля відчувають себе більш захищеними, і тому європеїзація важлива для України і зробить внесок щодо захисту конкретних громадян та довкілля в країні загалом. Було б добре, щоб влада та опозиційні партії діяли, виходячи з таких засад.

Перший заступник голови Комітету у закордонних справах Верховної Рада України Валентин Наливайченко підкреслив, що базовим принципом європеїзації є визнання, що безпека людини, її свободи є базовим принципом інституціалізації державних структур. Європеїзація, додав він, це і широка галузева співпраця з Європейським Союзом.

Тим часом президент Центру стратегічних досліджень та аналізу Ігор Смешко вважає, що головним завданням на сьогодні має бути захист базових прав громадян як основа держав воно устрою і справжній розподіл трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, які контролює один центр. На його думку, Україна свого часу зробила внесок до європейських цінностей, і тепер українці мають знати, що їм ніхто не допоможе, тому вони мають самі реалізувати європейські цінності.

У цьому контексті як завжди ѓрунтовним і гострим був виступ керівника програми Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Джеймса Шерра. Він зокрема наголосив, що європеїзація важливіша, ніж саме членство в ЄС, підтвердженням чого є такі країни як Норвегія та Швейцарія, які відповідають критеріям Євросоюзу більше, ніж деякі країни члени цього співтовариства.

Шерр вважає, що європеїзація забезпечить безпеку від багатьох загроз. І тут, —додав він, — є важливими чотири чинники.

«По-перше, це створення рамок для влади чи іншими словами кодифікація влади, зокрема їхня інституціалізація. В результаті чого державний інститут має бути сильнішим, ніж особа.

По-друге, приватна власність, оскільки вона є основою стабільності.

По-третє, прозорість, яка означає на практиці, хто є економічним актором, чим володіє, що робить, які рішення ухвалюються, ким і чому. Якщо цього не можна встановити, то і звичайні люди не будуть спроможними встановити, хто є ключовим актором і як він впливає на події.

Учетверте, відкритість, в рамках якої інформація є публічним товаром, необхідним для ухвалення правильних рішень».

Британський експерт також звернув увагу на ті сфери, де відсутність європеїзації інституцій шкодить Україні.

Насамперед, сказав він, це енергетичний ринок, бо ніхто не знає, що коїться у цій галузі, куди зникають гроші. Іншою сферою, вважає Шерр, є Придністров’я, бо ніхто не знає, які актори діють у цьому регіоні, скільки товарів надходить в Україну. І третьою сферою, за його словами, є Крим, бо ніхто не знає, хто і за що відповідає в Криму, хто є підбурювач у міжетнічних конфліктах.

Досить цікавим було зауваження британського експерта щодо корупції в Україні. За його словами, у багатьох країнах членах ЄС існує корупція, але там вона є предметом вибору для конкретної людини. Тим часом, додав він, в Україні та Росії корупція відрізняється за природою, це спосіб життя і люди змушені вдаватися до корупції — у них немає іншого вибору.

Заступник генерального директора Центру Разумкова Валерій Чалий звернув увагу на те, що головна загроза безпеці України знаходиться всередині: це влада України. Тому європеїзація має сприяти тому, як подолати відчуження між людиною та владою.

На завершення засідання клубу британський експерт також відзначив, що потрібно більше часу для дискусій іншого типу, а саме, що має бути зроблено і ким, що судова система справді була незалежною, як захищати незалежну судову систему, які кроки треба вжити, що має бути зроблено в Україні з інституціями.