Архіви: Публікації

Блог Альони Гетьманчук, директора ІСП, для “Української правди”Новина, яка вчора під вечір передбачувано докотилась з Брюсселя до України – про те, що Україна підписала додаток до Угоди про спрощення візового режиму – напевно буде розтиражована як чергове євроінтеграційне досягнення влади. Мовляв, тримайте люди-добрі черговий подарунок з барського плеча – тепер по спрощеній процедурі до ЄС зможуть їздити ще кілька категорій громадян, а туманно розпливчасте формулювання про можливість отримати візи терміном “до 1 року” та “до 5 років” змінилось на чисто конкретний термін “на 1 рік” та “на 5 років”.\
Насправді, на місці рупорів української влади краще було б промовчати: ця угода аж ніяк не наближає нас до омріяного безвізового режиму з Євросоюзом. А те, що могло б реально наблизити – перехід на другу фазу Плану дій з лібералізації візового режиму якраз приблизно в ці ж дні – українська влада бездарно завалила.

Бо за останній рік вона так і не змогла прибрати з шляху до безвізового режиму між Україною та Євросоюзом головний камінь спотикання – схвалити у Верховній Раді так званий Закон про біометричні паспорти. У результаті маємо те, що маємо – Україна вперто претендує на статус останньої країни в Європі, в якій не видають біометричних паспортів. Їх вже п”ятий рік видають у Молдові та Грузії, їх видають навіть у Росії та Вірменії.

Причина добре відома для всіх, хто хоч трохи цим питанням цікавиться – лобістські інтереси однієї відомої поліграфічної компанії, яку вперто пов”язують з депутатом від Партії регіонів паном Грицаком, хоча він сам вимагає називати його “депутатом, який підтримує технології ЄДАПС”. Мовляв, він робить все можливе і неможливе, аби провести такий закон, за яким саме близька йому за технологіями компанія друкувала б не просто біометрику для виїзду за кордон, але й біометрику для внутрішніх ідентифікаційних документів.

Але ж насправді уявіть собі обличчя порядного європейського бюрократа типу Фюле, який на питання про загвоздку в питанні біометрики від українських посадовців і дипломатів отримує відповідь на кшталт: “Це все містер Грицак, це він тримає в заручниках всю Україну!!!”. Смішно? На місці Фюле єдина логічна реакція може бути типу: “А ХУ із містер Грицак?”, тобто хто він такий, щоб блокувати чи не єдине питання, в якому українська влада могла б просунутись за умови різкого гальмування у відносинах з ЄС по іншим напрямкам. У Європі вже звичайно звикли, що суд у нас незалежний і вплинути президент на нього ніяк не може, навіть якщо йдеться про такий супер-подразник у відносинах між Україною та Євросоюзом як арешт Тимошенко. Але щоб президент не міг вплинути на якогось містера Грицака, який тримає у заручниках всіх, хто й майбутньому хоче їздити до Євросоюзу без віз – це вже звучить взагалі як якийсь сюр.

Можливо, краще було б визнати, що для самого президента слоган “Дайош безвізовий режим через 6 місяців”, яким він промишляв на зорі свого президентства, виявився не таким затребуваним в електоральному плані як “Дайош Вітіну тисячу!”? Тим більше, для чого українцям шастати по Європам і робити висновки “як у них, і як у нас” – це привілей власників дипломатичних і службових паспортів та їх свити. Прості смертні нехай сидять вдома і слухають розповіді по тєліку про те, яка страшна в Європі криза, як Євросоюз розвалюється на шматки і як нам туди не треба.

І найцікавіше, що й парламентська опозиція теж такий підхід свідомо чи несвідомо підтримує, взагалі абстрагувавшись від голосувань по біометричних законопроектах. Теж якась дивна відданість євроінтеграції виходить…

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Заява Януковича про те, що грузинські реформи не підходять Україні, застала мене якраз у Грузії. Саме там я разом з групою українських опініонмейкерів перебували останні чотири дні на запрошення Інституту світової політики. Побували у Тбілісі, Батумі, Кутаїсі, і коли вже набравшись вражень, планували повертатись на Батьківщину, Віктор Федорович видав коронне пояснення всіх українських політиків і чинуш, яким треба якось виправдати свою бездіяльність: Грузія – маленька, Україна – велика. Якби я порівняння Грузії лише з однією Донецькою областю почула в Україні – ще півбіди, але, коли ти на власні очі побачив, як реформи можуть відображатись на житті звичайних людей, а не на довжині президентського ескорту чи розмірах президентської резиденції – то просто змушений якось відреагувати на цю всю справу.\
Так, доля правди в цьому є: розмір у реформуванні країни має значення. Недаремно й Каха Бендукідзе – архітектор грузинських ліберальних реформ – рівнявся у свій час на схожу за розміром Естонію. Але в українському випадку, коли говорять про те, як нам не підходять грузинські рецепти реформ, починаєш задумуватись: а якісь інші рецепти реформ нам взагалі підходять? Польські не підходили, бо поляки ніколи не були в Союзі і в них навіть колгоспів не було, грузинські не підходять, бо вони були в Союзі, але занадто маленькі і так далі тому подібне. Таке враження, що такою непідходящістю хтось просто намагається виправдати свою бездіяльність.

Але ж насправді справа не в розмірі. Більше того, великий розмір України є навіть перевагою у проведенні деяких болючих реформ. Про що йдеться? А про те, що у такій країні як Грузія, де кожен знає свого сусіда і навіть у великих містах люди ідентифікують “ху із ху” і де, хто мешкає, проводити будь-яку реформу, що шлейфом тягне за собою масові звільнення, це значить накликати на себе прокляття не лише ворогів, але й своїх друзів і навіть родичів. І взагалі всіх, кому було набагато комфортніше працювати з корумпованим депутатом або чиновником, а не з сенсорним екраном, якому по барабану твої зв’язки і хто ти такий. Кому було набагато простіше всі свої питання розрулювати з допомогою телефонного права, а не правосуддя. В Україні ж подібних ударів можна уникнути просто перевівши чиновника з одного регіону в інший.

Ну і головне питання – те, наскільки в таких реформаторських справах достатньо політичної волі однієї людини. Той же Бендукідзе у свій час сказав: “Міша – це наш шанс. Ми його або використаємо, або втратимо”. І грузини його використовують. Як би цинічно це не звучало. Використовують його драйв і бажання облаштовувати свою країну з таким же ентузіазмом, як українські політики облаштовують свої будинки у Відні чи віли на Лазуровому побережжі. Не завжди успішно, але з конкретними результатами. Результат цих реформ – що навіть таксисти у Харкові вже знають, що в Грузії немає корупції. І якщо для України відсутність корупції – це все ще захмарна мрія, для грузин – доконаний факт, з яким змирились і вимагають від влади все нових й нових подвигів.

У владі, здається, це теж розуміють: якщо ще кілька років тому всьому світу розказували і показували, як круто вони реформували поліцію, то тепер всі, хто приїжджають до Грузії, замість музею направляються в Дім юстиції – чудо-винахід заступника міністра юстиції Грузії Георгія Вашадзе, в якого очі реально горять, як два прожектори. Дім юстиції – це й зовні просто витвори сучасної архітектури, а всередині взагалі є цивілізаційним шоком для пострадянської людини, яка звикла тратити місяці, щоб зареєструвати бізнес чи тижні, щоб виготовити закордонний паспорт або переоформити майно. У Домі юстиції, які, наче гриби, з”являються по всій Грузії – об’єднано понад 250 сервісів. В одному місці можна отримати будь-яку довідку, замовити паспорт, зареєструвати шлюб чи народження дитини, розпочати бізнес, отримати грузинське громадянство, перереєструвати нерухомість чи земельну ділянку і так далі тому подібне. Причому у терміни, для яких потрібен навіть не годинник, а секундомір. Так, наприклад, час очікування складає… 48 секунд! Отримати паспорт чи зареєструвати бізнес реально лише за кілька годин.

А щоб забрати якийсь документ швидко взагалі не доведеться навіть заходити в приміщення – достатньо буде скористатись послугою Just drive (від англійського Justice – правосуддя), як у “Макдональдсі” McDrive, і отримати паспорт чи сертифікат прямо з вікна разом з безкоштовною кавою. Звісно, переказувати немає сенсу – це все треба бачити. Мені особисто довелось також бачити реакцію двох росіян, які якраз виходили з батумського Дому юстиції з округленими очима та вигуками “Ну ето какой-то фильм “5 елємєнт”!!!”. І доводилось чути, як Хілларі Клінтон під час нещодавнього візиту в Батумі, спочатку сама подивилась на Дім юстиції, а на наступний день направила туди на екскурсію всю свою делегацію. Шкода, що Віктор Федорович ніяк не хоче їхати до Грузії з візитом (не хоче, мабуть, взагалі доводити Росію до сказу) – йому б, гарантую, сподобалось у Домі юстиції набагато більше, ніж на автопробігу з Медвєдєвим.

Бо насправді головна грузинська реформа, яка “не підходить” Україні – це реформа першої особи і її команди. Страшно навіть собі уявити, щоб Віктора Януковича міністри називали по імені, як грузинські члени уряду називають Мішу не тільки позаочі, але й у його присутності. Причому, це зовсім не відображається ні на повазі до президента, ні здатності підлеглих виконувати президентські доручення. Важко навіть уявити, щоб український президент їздив на роботу, як грузинський, на гібридній Toyota Prius (сам за кермом, причому), а коли його зупиняли поліцейські і розповідали, що далі дорога закрита (як це було, коли Міша сам супроводжував делегацію), він просто розвертався і їхав іншою дорогою. Такі реформи дійсно не підходять українським політикам.

Зрозуміло, що Саакашвілі різати реформами по-живому було легше, бо у грузин з самого початку після революції стояв набагато примітивні ший вибір – або болючі реформи, або повна розруха. Їм просто не було чого втрачати. В Україні вибір зажди стояв інший – або болючі реформи або повне болото. Українцям дійсно ніколи не було так погано, як грузинам. І в українців ніколи не було такого зовнішнього ворога, якому б хотілось доказати, що твоя модель країни – набагато привабливіша й ефективніша. Але чи це є приводом постійно жити у болоті? Можливо, замість того, щоб відкидати всі реформи, які нам не підходять, краще визнати, що настав час реформувати “наші унікальні” реформи?

Бо так виходить, що чи не єдине, в чому Україна поки що може дати фору Грузії – так це знову продемонструвати, що влада в Україні лише один раз передавалась революційним шляхом, всі інші рази – шляхом демократичних виборів. Для грузин, які вже звикли обирати президентів через революцію, демократична передача влада – поки що виклик, з яким лише доведеться зіштовхнутись у майбутньому. Але в мене чомусь немає сумнівів – якщо грузини на власні очі побачать, що таке європеїзація у суспільному житті, вони не стерплять постсовкової диктатури і в політичному. У мене чомусь дуже гарні передчуття з приводу майбутнього Грузії.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Не знаю, звідки Віктор Янукович взяв, що вболівальники, які приїхали з усієї Європи на Євро-2012, побачили, що Україна – сучасна європейська держава і тут живе доброзичливий народ. Якщо стосовно другого сперечатись доволі важко, то стосовно першого можна було б довго й нудно. Проте, я це робити не буду. Принаймні до того часу, поки не отримаю результати Першого Євро екзит-полу, який на замовлення Інституту світової політики проводила впродовж чемпіонату компанія GfK, опитуючи на виходах зі стадіонів європейських вболівальників. Все це у рамках проекту “М’яка сила України в Євросоюзі”, який Інститут світової політики реалізує за підтримки USAID, разом з UNITER і PACT, аби зрозуміти, яку додану вартість мав футбольний чемпіонат для України в зовнішньополітичному плані.\
Поки що дозволю собі кілька власних вражень, які стосуються європейського виміру Євро і не підкріплені жодними цифрами – лише моїми відвідинами трьох з приймаючих міст під час чемпіонату (Києва, Харкова і Львова) та спілкування з різноманітними вболівальниками – українськими та європейськими.

Не можу не поділитись хоча б кількома враженнями принаймні тому, що для мене особисто Євро-2012 за рівнем позитивної енергетики, за сплеском патріотизму, за шансом покращити свій імідж, за потенціалом в плані зближення з Євросоюзом, за, нарешті, можливістю, просто усміхнутись одне одному замість постсовкового хамства і агресії на вулицях, було другою потужною подією в історії незалежної України подією після Помаранчевої революції.

Помаранчеву революцію та Євро-2012 об’єднала також потреба частини українського суспільства на чесну гру. У випадку подій 2004 року – це була потреба у чесній грі на виборах. У випадку Євро-2012 – все набагато простіше: підсвідома потреба у чесній грі хоча б на футбольному полі, оскільки на решті “полях” в країні – політичному, судовому, бізнесовому – такої гри не ведеться. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але деякі дослідники стверджують, що в суспільствах недемократичних люди особливо трепетно ставляться до спорту, бо тільки там, на їхню думку, панує чесна гра і справедливість. Українцям, щоправда, не дуже пощастило: під час Євро вони встигли побачити нечесну гру й на полі, коли йшлось про відоме рішення угорського арбітра не зарахувати гол у матчі між Україною та Англією.

Певною мірою, Євро-2012 стало й потребою українців знову хоча б трохи бути гордим за свою країну. Принаймні, хочеться вірити, що синь-жовті прапорці на автомобілях у Києві, Харкові і навіть Одесі, яка Євро не приймала – саме із цієї опери. Почувати свою країну лузером та ізгоєм – відчуття, яке пригнічує не лише деяких українських дипломатів, яким доводиться постійно комунікувати з цивілізованим світом. Один відомий в Україні європеєць був під великим враженням від того, як на нього буквально накинувся з обіймами один український олігарх відразу після перемоги України над Швецією. Цей олігарх, стискаючи європейця в обіймах, повторював лише одне: “Ми виграли!!!! Ви розумієте – ми виграли!!!”. Європеєць, як він сам мені пояснив, зрозумів ці слова приблизно так: подивіться, ви нас списали, ви в нас не вірите, ви вважаєте нас лузерами, але ми ж таки щось вміємо і можемо. Я, в свою чергу, цілком погоджуюсь з німецьким журналістом, який у своїй статті в The New York Times написав, що з точки зору міжнародного сприйняття Німеччини було б краще, якби вона програла Євро-2012 (мовляв, занадто вже багато вона домінує зараз в інших сферах міжнародного життя, аби ще й на футбольному полі виступати у ролі superpower), але я на 100% погодилась би з усіма, хто б висловив думку, що Україні для її міжнародного сприйняття вихід хоча б у чверть фіналу був би набагато важливіший, ніж на чемпіонаті світу у 2006-му – надто багато вже останнім часом поразок в інших сферах.

Євро-2012 довело те, що багато прихильників інтеграції України в ЄС як в самій Україні, так і в Європі доводять багатьом скептикам цієї самої інтеграції – коли є сильний стимул зсередини (право на проведення Євро) і зовні (постійний контроль УЄФА і особисто Платіні) Україна може трансформуватись набагато швидше. Можливо, членство в Євросоюзі не є таким стимулом для всіх урядових олігархів та олігархенят, бо як мінімум не має нічого спільного з їхнім улюбленим дітищем – футболом, але якби такий стимул все ж існував з конкретними дедлайнами і вимогами з боку ЄС, то справи б в Україні просувались значно швидше. Євро-2012 – це сигнал тим європейським політикам, які не вірять, що перспектива членства в ЄС нічого не дасть для пришвидшення змін в Україні і ніяк не можуть збагнути, чому українські дипломати роками намагаються її зафіксувати принаймні в Угоді про асоціацію. Євро-2012 – це, водночас, і сигнал тим українцям, які свято вірять в обіцянки українських політиків “побудувати Європу в Україні”, а всі дружні поради європейців сприймають виключно через призму “чого вони лізуть в наші справи”. Сподіваюсь, після Євро-2012 хоча б деякі з них зрозуміють, що моніторити виконання обіцянки про “побудову Європи в Україні” доведеться у кращому випадку їхнім правнукам, якщо сама Європа не стоятиме з нагайкою біля головних українських кабінетів.

Чотири роки тому у своєму “Щоденнику євроатлантиста” я писала про те, наскільки Євро-2012 буде важливим проектом в плані сприйняття України в Європейському Союзі, бо наочно продемонструє і для європейських бюрократів, і для пересічних європейців, хто стежить за футболом, наскільки великою є різниця між Польщею та Україною – країною-членом ЄС та країною навіть не кандидатом на членство. А ще – наскільки обидві країни в таких різних статусах готові разом реалізовувати масштабні спільні проекти. Євро-2012 мало б бути чи не найбільшим в історії України тестом на сумісність реального Євросоюзу з Євросоюзом потенційним.

Так вже склалось, що Польща з моменту отримання право на проведення Євро-2012 зробила все можливе, аби стати уособленням успішного розширення ЄС на Схід. Україна – на жаль, поки що є кандидатом на уособленням провальної “східної політики” Євросоюзу. Євро-2012 повинно було стати проектом, який би надав зовсім іншого дихання відносинам України та Польщі. На жаль, цього не сталось. Замість одного спільного проекту вийшло два: одне Євро, яке відбувалось у свідомості українців “десь там”, в Польщі, і інше – “у нас, в Україні”. Очевидно, для спільного проекту було б набагато краще, якби матчі збірної України відбувались у Польщі, а збірної Польщі – в Україні, аби рух вболівальників з двох сторін відбувався не тільки у VIP ложу, на рівні якої українська та польська співпраця і так непогано просувається, а на трибуни різних категорій.

Політика – це ніщо інше, як сприйняття. А сприйняття України в Європі – ні для кого не секрет, це справжня страшилка для будь-якого порядного бюргера чи сеньора, яка щороку наростає новими жахливими сюжетами. Останній – про бідну жінку з косою, яку катують у в’язниці бандити. Щоб змінити це сприйняття – а значить, і політику ЄС до України – одного Євро надто мало. Але його було достатньо для того, щоб першою реакцією деяких європейців на жахливі дороги, недосконалий сервіс, хабарі на кожному кроці було б щось інше, аніж проста та ємка констатація: it”s Ukraine (це ж Україна). Мовляв, без цього всього Україна не була б Україною.

Стаття Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики для тижневика “Дзеркало тижня”Політичний поєдинок між Ніколя Саркозі та Франсуа Олландом закінчився з таким самим рахунком, як і футбольний матч Франції з Україною, — 2:0. \
Соціаліст виграв президентські вибори, його партія — парламентські. Причому в другому «таймі» — на виборах до Національної асамблеї — партія нинішнього французького президента отримала не просто більше голосів, а абсолютну більшість. Це означає, що вдруге за період існування П’ятої республіки соціалістам не треба буде спиратися на позицію інших представників лівих сил, як, до речі, і зелених. Такий розклад дасть Олланду змогу виконати щедрі передвиборні обіцянки на кшталт запровадження 75-відсоткового податку для мільйонерів чи створення нових робочих місць у бюджетній сфері. А ще — істотно наростити політичні м’язи як усередині країни, так і за її межами.

Проте, як стало зрозуміло на парламентських виборах, нарощувати їх потрібно досить обережно. Рекордно низька явка у другому турі в 44% означає, що перемогу Олланда на президентських виборах зустріли з надією, але аж ніяк не з ейфорією. Ті, хто не прийшов на вибори, фактично сформували найпотужнішу політичну групу в країні. Хоча, звісно, багато хто не взяв участі у святі народного волевиявлення через те, що розцінював парламентські вибори всього лише як своєрідну ратифікацію виборів президентських.

Крім того, і президентські вибори у Франції, і і парламентські стали не так виборами на користь нинішнього президента та Соціалістичної партії, як референдумом про довіру Саркозі та його партії — Союзу за народний рух, — котра в порівнянні з виборами 2007 року втратила 10%. І не дивно: партію Саркозі на виборах одночасно пресингували відразу двоє суперників — ліві і крайні праві. Тобто соціалісти та Національний фронт, який зумів уперше з 1986 року знову завести своїх представників (дарма що лише двох) до Національної асамблеї. Хоч і не без сюрпризів: до парламенту потрапила 22-річна племінниця Марін Ле Пен, тоді як сама бронзова призерка нещодавніх президентських виборів програла на своїй виборчій дільниці з різницею у 118 (!) голосів.

Таку несподіванку може затьмарити хіба що сенсаційний програш Сеголен Руаяль — суперника Саркозі на президентських виборах у Франції та колишньої цивільної дружини Олланда (впродовж майже тридцяти років), матері його чотирьох дітей. Програла іншому соціалістові, котрий, усупереч рішенню партії підтримати кандидатуру Руаяль, відмовився вийти з передвиборної гонки, за що був навіть виключений із соціалістичних лав. Кандидатуру Руаяль підтримав і особисто Олланд. Проте головна інтрига полягала в тому, що між першим і другим туром парламентських виборів соціаліста-бунтаря підтримала нинішня цивільна дружина Олланда — політичний оглядач журналу Paris Match Валері Трірвейлер. У Твіттері вона побажала перемоги суперникові Руаяль, тобто виступила не лише проти останньої, а й де-факто проти свого чоловіка.

Здавалося б, типова таблоїдна історія спричинила ефект розірваної бомби в політичному житті країни, оскільки явно не вписувалась у старанно виліплюваний Олландом образ «нормального президента», котрий за жодних обставин не збирався перетворювати своє президентство на багатосерійну мильну оперу аля Бруні—Саркозі. Історія з Руаяль симптоматична ще й тим, що саме вона — знову ж таки з особистого благословення Олланда — повинна була після виборів очолити Національну асамблею Франції. Тобто стала б третьою за впливовістю політичною фігурою у Франції та першою жінкою в цій країні, яка б посіла такий високий пост.

Проте історія з Руаяль — чи не єдиний епізод, який викликав у французів ефект дежавю із часами президентства Саркозі. В усьому іншому Олланду поки що досить непогано вдається проводити розпочату ще під час президентської та підкріплену під час парламентської кампанії політику під лейблом «неСаркозі». Складається враження, що Олланд робить усе таким чином, аби показати, чим він відрізняється від Саркозі.

Період між президентськими та парламентськими виборами — очевидно, не найкращий час, щоб оцінити перші кроки новоспеченого президента: грань між реалізацією обіцяного перед президентськими виборами та роздаванням електоральних пряників перед виборами парламентськими доволі розмита. Однак Олланд за місяць свого президентства встиг зробити серйозну заявку на те, щоб вважатися політиком, який відповідає за свої слова. Як і обіцяв, він підтвердив намір вивести французький контингент з Афганістану вже до кінця цього року — що було оголошено французьким військовим під час несподіваного візиту Олланда до Афганістану і особисто донесено Бараку Обамі — одному з небагатьох політичних кумирів французького президента.

Як і обіцяв, Олланд таки вніс корективи у проведену Саркозі пенсійну реформу і вже скоротив для деяких категорій громадян пенсійний вік із 62 до 60 років. Дарма що перегляд реформи обійдеться державному бюджету в 1,1 млрд. євро лише цього року. Це, звісно, не сподобалося партнерам з Євросоюзу. Проте Олланд, схоже, більше цікавиться думкою тих французів, які переймаються, скільки коштує кілограм артишоків, а не тих, хто переживає, чи постане замість дуету Меркозі дует Мерколанд. У Європі тим часом знову почали згадувати слова Маргарет Тетчер про те, що соціалісти традиційно створюють фінансовий безлад: у них завжди закінчуються гроші інших людей.

Як і обіцяв, Олланд продовжує лобіювати ідею стимуляції економічного зростання замість того, щоб долучитися до європейського хору прихильників жорсткої економії, яким диригує особисто канцлер Меркель. Щоправда, незважаючи на подібні розходження у питанні найкращого варіанта виходу з кризи та публічну підтримку на виборах Саркозі, канцлер Німеччини, як і обіцяла, зустріла Олланда в Берліні «з відкритими обіймами».

Крім того, Олланд устиг продемонструвати політику «неСаркозі» в дії, скоротивши на 30% зарплату для себе та свого кабінету. Міністри тепер повинні відмовлятися від дорогих подарунків, подорожувати потягами (як сам Олланд під час поїздки до Брюсселя наприкінці травня), а міністерські кортежі повинні зупинятися на всіх світлофорах, як це продемонстрував сам французький президент іще в день інавгурації, пересуваючись на серійному Citroen.

Звісно, повнота влади, яку отримали французькі соціалісти, означає не лише можливість одноособово ухвалювати рішення, а й одноособово нести відповідальність за їхні можливі наслідки. Олланд, очевидно, це теж розуміє. Саме тому під час його президентства очікується повернення до старого поділу обов’язків у П’ятій республіці, коли президент переважно опікується зовнішньою політикою, а прем’єр — домашніми справами. Олланд також дав зрозуміти, що має намір лише визначати пріоритети, але в жодному разі не вирішувати все і вся. Така собі завбачлива підстраховка після «гіперпрезидентства» Саркозі.

Стаття Жанни Безп’ятчук, аналітика Інституту світової політики для “ГЛАВКОМУ”Більшість населення країни походила з села. Поїздка до найближчого міста для її мешканців – вже була великою подорожжю. Інші країни були недосяжними, казковими землями. Ці люди жили здебільшого бідно. Тим, хто переймався, за що купити взуття, одяг і харчі для своїх дітей, не йшлося про жодні поїздки будь-куди, окрім найближчого міського ринку. До того ж цю країну лихоманило від політичної нестабільності, її патріоти, справжні й вдавані, по різні боки барикад таврували один одного «п’ятою колонною» залежно від того, хто де шукав підтримки – на Заході чи в Сході- і хто в кому вбачав головного ворога. За таких умов ця країна була вельми й вельми провінційною, відірваною від розвиненого світу. Здивуэтесь, але ідеться не про сучасну Україну, а про Фінляндію після Другої світової.\
Сьогодні в глобальному рейтингу свободи подорожей за 2011-ий Фінляндія обіймає перше місце в світі. Україна – 110-те. Для порівняння: Польща – 33-те. Сусідами України по рейтингу є Кенія та Туніс. Це дослідження бере до уваги, до скількох країн громадяни країни можуть їздити без віз, у скількох отримують візи в свої паспорти прямо на кордоні за спрощеною процедурою, скільки держав довіряють їм настільки, що приймають всі документи для оформлення віз в електронному вигляді. Це все сприяє подорожам громадян певної країни за її межі.

За даними опитування Research and Branding Group, 77 % українців ніколи не були за кордоном. Ця цифра сколихнула українських інфопростір. Вона допомагає усвідомити масштаб української провінційності й одну з причин того, чому мало не половина українців одночасно хочуть інтегруватися і на Захід – в Європу, і на Схід – у напрямку до тіснішої співпраці з Росією. Вони ніколи не бачили на власні очі, не знають і не відають, якою є соціальна реальність ані там, ані там. Вони не можуть порівнювати емпірично й самостійно ці два вектори, вивільнившись від стереотипів, емоцій та ілюзій.

Жителі Фінляндії з населенням 5,5 млн лише в кризовому 2010-му з’їздили за кордон для відпочинку майже чотири мільйони разів, до цієї цифри варто додати ще один мільйон бізнес-подорожей. У цей час лише близько 5 % українців на рік їздять за межі своєї країни. Врахуймо, що значна частка в цій цифрі належить мандрівника, що їдуть до Росії, Єгипту, Туреччини. Проста арифметика унаочнює, що українці їздять за кордон удвічі менше, ніж фіни, будучи за кількістю населення у вісім раз більшою. Взагалі, у Західній Європі в середньому щороку за межі батьківщини їздить половина населення.

До речі, 36 % українців, як показало опитування Київського міжнародного інституту соціології та Інституту прав людини і запобігання екстремізму й ксенофобії , ніколи не відвідували навіть інші регіони України.

Відомий польський репортер-міжнародник Ришард Капусцінський, що об’їздив без перебільшення всю нашу планету, казав, що чим більше людина цей світ бачить, то більше усвідомлює, як мало вона його знає. Він сам під кінець життя визнавав, що дуже багато чого не збагнув. Якщо ж хтось без жодних рефлексій автоматично припускає, що йому все зрозуміло й нічого цікавого для себе він не відкриє за межами власної точки сидіння чи лежання, це перша ознака, що цей хтось насправді нічого не знає. Так, багато українців думають, що вони розуміють і знають білорусів, росіян, поляків, навіть арабів в Шарм-еш-Шейху. Жити в не блаженному невіданні й без реального розуміння процесів і тенденцій навколо себе в цьому складному світі – це доля бідних постколоніальних країн з клептократичними, корупційними правителями. Їх так привчили жити імперські правителі в минулому, і на те, щоб зрозуміти, що так далі жити не можна, часом витрачається забагато часу. Але це не неминуча доля, на щастя. По-перше, треба розвивати економіку й на основі реального зростання підвищувати соціальні стандарти. По-друге, осмислено використовувати ті можливості, які підкидає історія.

Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до неї. В українському випадку все навпаки: гора прийшла до нас у строкатій вболівальницькій масці ЄВРО-2012. Важко знайти у Києві людину, яка б не чула позитивних історій про шведів та інших гостей: хтось отримав задоволення від власної делікатності, допомігши розгубленому нащадку вікінгів порозумітися з таксистом, що англійською ні бельмеса не розумів, а потім ще й передзвонив іноземному гостю, щоб переконатися, чи той дістався до пункту призначення; хтось вражено спостерігав, як два шведи допомогли літній жінці з тлумаками видертися на екскалатор у метро у той час, як нащадки козаків один за один байдуже пробігали повз, хтось весело потусив з голландцями у фан-зоні, навіть не помітивши, як без жодних ментальних комплексів розгомонівся з ними по-англійськи; хтось звернув увагу чи не вперше в житті на реальну совковість і неадекватність вимогам сучасного світу українських міліціонерів, яких що вчи англійської, що не вчи, все одно буде: « Гоу туда, туда, туда». Хтось навіть зітхнув: давайте попросимо шведів ще трохи у нас пожити.

Навіть такий фрагментарний досвід дає змогу скоштувати хоч маленький шматочок життя, якого українці по-справжньому ніколи не мали: з більшим ступенем соціальної довіри, з посмішками на обличчях, з розкутістю, з відкритістю до світу, не провінційного, не затурканого, не сірого. Нехай це стосується лише чотирьох приймаючих міст, з чогось треба починати вчитися самим ходити до гори, навіть якщо ми поки що не такі заможні й не такі вільні від візових обмежень, як фінляндці.