Архіви: Публікації

Росіяни готові й далі пити грузинське вино, але це жодним чином не зменшує їхні політичні апетити

Політика стратегічного терпіння. Це – офіційна назва системи взаємовідносин, яка кілька останніх років будується в Грузії щодо Росії.

В чому сенс цього підходу? Яких результатів досяг завдяки своєму політичному терпінню Тбілісі? Відповіді на ці запитання дозволять Україні не тільки краще розібратися в досвіді грузинської реінтеграції окупованих територій, але і краще зрозуміти логіку деяких мирних планів.

Мрія без емоцій

Політика стратегічного терпіння здійснюється офіційним Тбілісі з 2012-2013 рр. – після того, як політичний рух «Грузинська мрія – Демократична Грузія» виграв спочатку парламентські, потім президентські вибори.

«Грузинська мрія» створювалася як альтернатива «Єдиного національного руху» Михайла Саакашвілі. «ЕНД» була в статусі правлячої партії цілих дев’ять років – з 2004 по 2013 рік. Після неї при владі в Грузії беззмінно досі перебуває «Грузинська мрія».

Головна відмінність «мрійників» від прихильників Саакашвілі – прагматизм у підході до вирішення будь-яких поточних проблем. У першу чергу, це стосується відносин з Росією.

Між Грузією і Російською Федерацією вже майже 10 років немає дипломатичних відносин – вони були розірвані після серпневої війни 2008 року. Тоді ж Москва визнала незалежність грузинських автономій – Абхазії і Південної Осетії (Цхінвальського регіону), а Тбілісі надав цим регіонам статус окупованих територій.

Діалог між Росією і Грузією підтримується тільки в рамках так званих Женевських дискусій, в яких беруть участь також представники Абхазії і Південної Осетії (Цхінвальського регіону), і регулярних зустрічей спеціального представника грузинського прем’єра Зураба Абашидзе і заступника глави МЗС РФ Григорія Карасіна в Празі.

Ставленики «Грузинської мрії» не стали нічого кардинально змінювати у форматі грузинсько-російських відносин, що склалися після 08.08.2008 – вони лише додали до нього економічну співпрацю з РФ.

У березні 2013 року парламентом Грузії була прийнята Резолюція про напрямки зовнішньої політики країни, що задає нові зовнішньополітичні орієнтири і принципи. У документі визначені завдання зовнішньої політики Грузії щодо основних партнерів – США, НАТО, ЄС, найближчих сусідів, країн регіону, а також – окремо – Росії. Згідно з резолюцією, Грузія веде діалог з Росією в форматі Женевських переговорів і в двосторонньому форматі з метою врегулювання конфлікту і формування добросусідських відносин в регіоні. Грузія також має сприяти зближенню інтересів США, ЄС і Росії на Південному Кавказі, виходячи з власних національних інтересів.

Президент Грузії Георгій Маргвелашвілі свого часу пояснював нинішній грузинський підхід до відносин із РФ таким чином: «У Грузії знають, що емоції ні до чого не приведуть. Наш шлях, узгоджений з партнерами, полягає в наступному: ми розвиваємо Грузію, робимо її більш європейською і євроатлантичною. У нас політика стратегічного терпіння, і мета цієї політики – остаточно довести Росію до раціонального діалогу».

Лист до Кремля

Грузинський уряд і сьогодні продовжує працювати в цих рамках.

На початку березня цього року прем’єр-міністр Грузії Георгій Квірікашвілі звернувся до Росії із закликом зробити спільні кроки щодо поліпшення двосторонніх відносин. Глава грузинського уряду підкреслює, що між двома країнами вже відновлені двосторонні торгово-економічні відносини, проте до повної нормалізації відносин ще далеко.

«У серпні поточного року виповниться десять років після війни 2008 року. Це драматичне явище залишило глибокий слід в житті грузинського народу і в грузино-російських відносинах. Розірвані дипломатичні зв’язки. Визнання Москвою незалежності Абхазії і Цхінвальського регіону фактично завело в глухий кут перспективу встановлення нормальних міждержавних відносин», – йдеться у заяві.

Квірікашвілі зазначає, що на даний момент стоїть вибір: зустріти цю дату взаємними звинуваченнями і різкими заявами або «зробити розумні, хоча б незначні кроки для виведення відносин із зачарованого кола».

«Ми і раніше заявляли і знову підтверджуємо, що зацікавлені в досягненні реального прогресу в процесі Женевських міжнародних дискусій… Ми також готові до прямого діалогу з абхазами і осетинами, і був би позитивним з цієї точки зору реальний конструктивний підхід з боку Росії. У разі політичної волі можна зробити і інші розумні кроки», – заявив прем’єр.

Список вимог

У Москві «уважно ознайомилися» із заявою прем’єр-міністра (цитата із заяви МЗС РФ). «Із задоволенням відзначаємо виражений в ньому настрій на продовження і поглиблення процесу двосторонньої нормалізації. Ні у кого не повинно бути сумнівів, що Росія, як і раніше, зацікавлена в оздоровленні відносин із сусідньою Грузією і готова йти настільки далеко, наскільки до цього готові в Тбілісі», – заявило російське зовнішньополітичне відомство.

Не можна не вітати також деклароване прагнення до прямого діалогу з Абхазією і Південною Осетією. Саме такий єдиний реальний шлях до врегулювання питань, що хвилюють Грузію, які виходять за рамки двостороннього російсько-грузинського порядку». «Згадка Квірікашвілі про прагнення до прогресу на Женевських дискусіях вселяє надію на конструктивність грузинської сторони в ході наступного раунду в кінці березня», – відзначили в МЗС РФ.

27-28 березня в Женевських дискусіях взяли участь, як зазвичай, представники Грузії, Абхазії, Південній Осетії (Цхінвальського регіону), Російської Федерації та США при співголовуванні ООН, ОБСЄ та Європейського Союзу. Позиції та заяви сторін були теж традиційними, але грузинська делегація цього разу просто таки розлютила росіян, які, очевидно, після заяви грузинського урядовця, налаштувалися ледве не на капітуляцію Тбілісі. Але цього не сталося – грузинська сторона не відмовилася від терміну «російська окупації» і не стала підписувати з Абхазією і Південною Осетією (Цхінвальським регіоном) договір про незастосування сили (тому що, на думку Грузії, такий документ можна підписати тільки з Росією).

МЗС РФ звинуватив Тбілісі в насадженні пропагандистських кліше, і сторони, традиційно обурені одна одною, розійшлися до червня, коли в столиці Швейцарії запланований новий раунд дискусій.

Цікаво, що в своїй заяві за підсумками зустрічі російське зовнішньополітичне відомство наводить детальний список вимог, виконання яких «допоможе  нормалізувати» відносини Тбілісі із Москвою. Це прямий діалог з Абхазією і Південною Осетією, скасування закону «Про окуповані території», відмова від співробітництва з НАТО. Москва ясно дала зрозуміти, що нормалізація, про яку просив грузинський прем’єр у своєму посланні, без виконання цих пунктів, є неможливою.

Росіяни готові й далі пити грузинське вино, але це жодним чином не зменшує їхні політичні апетити.

Позитив VS негатив

Політика стратегічного терпіння, яка втілюється в життя вже п’ять років, останнім часом викликає все більше запитань у політиків і експертів.

«Грузинська мрія» пишається тим, що грузинсько-російські торговельно-економічні відносини розвиваються, як ніколи. Торгівля між Росією і Грузією виросла у 2017 р. в порівнянні з 2016 р. на 34,2% і склала близько $1,2 млрд. Росія тепер займає друге місце в списку зовнішньоторговельних партнерів Грузії, поступаючись тільки Туреччині ($1,58 млрд). І ще одна деталь: Росія – головний імпортер грузинського вина. У минулому році Грузія поставила в Росію близько 48 млн пляшок, що на 76% більше, ніж минулого року.

Однак будь-яких позитивних для Грузії зрушень у вирішенні абхазького і південноосетинського (цхінвальського) питання (читай: повернення контролю над окупованими територіями) так і не відбулося. Більш того, ситуація з кожним роком погіршується, оскільки регіони все тісніше інтегруються в Росію. Існують прогнози, згідно з якими Абхазію і Південну Осетію (Цхінвальського регіону) готують вже не просто до фактичного, а й до юридичного входження до складу РФ, причому Цхінвалі вже практично до цього готовий.

Складається чітке враження, що Росія використовує стратегічне терпіння Грузії для того, щоб зробити її більш поступливою і потім забрати в неї її автономії вже остаточно і безповоротно. Як показав останній раунд Женевських дискусій, поки що Тбілісі опирається такому розвитку подій. Але послання грузинського прем’єра до Москви із проханням нормалізувати відносини демонструє, що Грузія чим далі, тим більше буде згодна на поступки.

Якщо надалі грузинська економіка стане ще більш залежною від російського ринку, Грузія просто не зможе, а, можливо, навіть і не захоче перешкодити остаточному входженню Абхазії та Південної Осетії (Цхінвальського регіону) до складу РФ – в тому або іншому форматі.

Грузинську модель псевдодеокупації, коли зовні, на словах, все красиво і дуже по-європейськи, а на ділі окупація з кожним днем посилюється і може скоро взагалі перетворитися на анексію, наполегливо та невтомно просувають в Україні як певний позитивний досвід. Незважаючи на те, що він явно і однозначно негативний, з точки зору перспектив відновлення територіальної цілісності Грузії. Втім, само собою, для країни-агресора цей досвід дійсно позитивний, і можливо в цьому і полягає справжній сенс як його реалізації, так і його просування тут, у нас?

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики

Опубліковано Інфораційним агентством «Главком»

Як так сталося, що у «миротворчому плані» Расмуссена можна побачити згадку про Казахстан та Білорусь…

Аналіз поточного стану «регуляторів» світової безпеки та міжнародних безпекових структур має для України суто прагматичний сенс. Саме від ефективності Ради безпеки ООН залежить запровадження миротворчої місії на Донбасі, а від співвідношення впливу Заходу (НАТО, ЄС) та Росії на процес формування складу контингенту миротворців – рівень та вектор заангажованості «блакитних касок».

Втім наявні процеси не дають підстав для оптимізму. РФ активно намагається переформатувати систему міжнародної безпеки «під себе», а там, де це не вдається, – блокувати ухвалення невигідних для себе рішень.

Крим як демонстрація слабкості

Кремль почав демонстрацію неспроможності міжнародної спільноти ефективно вирішувати безпекові питання ще 10 років тому.

У серпні 2008 року Москва здійснила пряме військове вторгнення в Грузію, а потім визнала як незалежні держави окуповані грузинські автономії Абхазію та Південну Осетію. У результаті Тбілісі втратив реальну можливість в найближчому майбутньому повернути під свій контроль Сухумі і Цхінвалі, а Росія збільшила свою військову присутність та політичний вплив в Закавказзі.

Російська атака на світову безпеку десятирічної давнини не викликала не те що руйнування існуючого миропорядку, а навіть різкої реакції міжнародної спільноти. Втім не було зроблено  й іншого, на що сподівалася Росія – ніхто не сів за стіл переговорів і не почав обговорювати події в іншій гарячій точці світу, в Косово.

Як відомо, на початку 2008 року косовська влада проголосила незалежність, яку в дуже стислі терміни визнали провідні західні держави. Москва відкрито об’єднувала косовське та абхазько-південноосетинське питання в один «пакет» сучасних проблем миропорядку, але на Заході цієї ідеї не сприйняли. В результаті Косово визнали понад 100 країн, більшість членів ООН, але все одно залишилося частково визнаною державою, тоді як Абхазію та Південну Осетію  визнала, фактично, лише Росія. Можна, звичайно, і це назвати «обміном», але з дуже великою натяжкою.

Анексія Криму 2014 року відкрила новий раунд «великих, але віртуальних» переговорів між Москвою з одного боку, та Брюсселем, Вашингтоном, Лондоном, Берліном та Парижем з іншого. Уявний баланс, який нібито встановився з 2008 року, було в односторонньому порядку зруйновано. Причому за новим, значно зухвалішим сценарієм, про який ніхто в Європі не згадував із Другої світової війни – відбулося не сепаратистське відділення якоїсь частини держави, не одностороннє оголошення нової незалежної країни – Крим було приєднано Росією до своєї території, анексовано, а це вже зовсім інший рівень виклику нормам міжнародного права.

Світ, як ми знаємо, відповів Росії на її зухвале нехтування міжнародним правом санкціями, але чи можемо сказати, що Москва через це відмовилася від своєї загарбницької політики щодо України? Напевно, світовій спільноті вдалося зменшити апетити Кремля та попередити подальшу російську інвазію, вже на Південному Сході України. Але «вигнати» Росію з України, відновити фактичну територіальну цілісність Української держави так і не вдалося.

Отже, анексія Криму принесла Путіну одині з тих результатів, якого він прагнув, а саме – продемонструвати світу, що система світової безпеки не працює так, як вона це має робити.

Хто не проти Асада?

Через чотири роки після анексії Криму та початку війни на Донбасі світова система колективної безпеки залишається практично в тій точці відліку, на якій вона була наприкінці лютого 2014 року. На «вершині» цієї «безпекової піраміди» розташована Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Саме цей орган несе головну відповідальність за підтримання миру на планеті, водночас держави-члени ООН погоджуються підкорятися рішенням РБ ООН і виконувати їх. Але в умовах, коли серед постійних членів Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй є держава, яка сама є порушником або головним союзником порушника, механізм захисту миру у всьому світі закономірно дає збій. Прикладів цієї «пробуксовки» навіть за нашого життя було вдосталь, але є і зовсім свіжий.

Нещодавно голова Постійного представництва США Ніккі Гейлі прямо заявила, що Башар Асад використовував вето, яке РФ постійно накладала на резолюції з осудом Сирії як «зелене світло» для застосування хімічної зброї. За даними США, сирійські урядові війська застосовували хімічну зброю щонайменше 50 разів під час збройного конфлікту в країні, який триває від 2011 року. Позаминулого тижня через хімічну атаку в місті Дума загинуло декілька десятків осіб, включаючи дітей.

Гейлі в своєму виступі тоді попередила, що Сполучені Штати не дозволять режиму Башара Асада надалі застосовувати хімічну зброю для «масового вбивства». Що було далі – ми знаємо: США, Велика Британія та Франція завдали «точних ударів» по сирійських військових об’єктах, які використовувалися для виробництва хімічної зброї.

Прем’єр-міністр Великої Британії Тереза Мей наголосила, що це був єдиний варіант реакції Заходу на ситуацію, яка склалася у Сирії, тому що альтернативи застосуванню сили проти сирійського уряду не виявилось через позицію Росії у РБ ООН – постійне вето росіянами резолюцій щодо Сирії.

Фактично, в умовах, коли Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй виявляється паралізованою, частина членів ООН вимушена здійснювати свої власні миротворчі операції проти диктаторів, що застосовують зброю масового знищення, проводять етнічні чистки, здійснюють інші злочини проти людяності. Задля впровадження таких силових дій, як ми бачимо на прикладі останньої сирійської операції, формуються союзи, які не тотожні наявним військовим блокам. Так, у військових діях проти Сирії відмовилися брати участь декілька членів НАТО, наприклад, Греція.

Греція, Туреччина…

Для України ретельне вивчення складу таких ситуативних союзів є дуже важливим – країни, які є членами НАТО, ЄС, але не підтримують політику США, мають всі шанси увійти до складу миротворців на Донбасі. (Якщо, звичайно, угоду про цю місію буде досягнуто).

Наприклад, колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен в своєму баченні формату миротворчої місії ООН на сході України особливо наголошував, що серед миротворців можуть бути представники країни, яким довіряють як західний альянс та Україна, так і РФ. І це не тільки країни Латинської Америки або Монголія та окремі члени СНГ – Казахстан, Білорусь. Це і представники ЄС Швеція, Фінляндія, Австрія, Греція. Остання є навіть членом НАТО, але одночасно дружною до Росії.

Частину цього списку серед країн ЄС пізніше підтверджував і президент Петро Порошенко. А буквально на днях до цього гіпотетичного переліку додався ще один учасник Північноатлантичного альянсу – Туреччина.

Факт наявності Греції та Туреччини в гіпотетичному «списку» країн, які відносяться до західного світу та/або західної системи безпеки, і одночасно є якщо не дружніми, то не ворожими до Росії, має значення не тільки для складання переліку учасників можливої миротворчої місії на Донбасі. Навіть обговорення того, що в НАТО, є країни, які мають іншу точку зору на принципове питання щодо визначення «недрузів» Альянсу, вже викликає думки про ефективність таких об’єднань. А якщо згадати про наявність протистояння членів НАТО Туреччини та Греції на грані силового сценарію, то питань з’являється ще більше.

Параліч або криза

Отже, як сьогодні діють органи міжнародної безпеки?

РБ ООН може в будь-який момент бути паралізована через вето одного з членів, водночас це стається в обов’язковому порядку, якщо мова йде про ситуацію, на яку члени Радбезу мають протилежні думки.

В НАТО констатуємо наявність розквіту плюралізму, що «паралічем», звісно, не загрожує, але може створити ілюзію слабкості Альянсу у його недоброзичливців та намагання перевірити його на міцність.

На цьому фоні зростає активність Організації договору про колективну безпеку щодо посилення та розширення. Окрім традиційних навчань в усіх регіонах присутності, ОДКБ активно намагається залучати до своїх лав нових членів. Насамперед, Сербію, яка наразі в цій Організації є лише спостерігачем.

Нещодавній візит сербського міністра оборони Александара Вулина до Москви, коли він не тільки був важливим гостем на організованій міністерством оборони РФ конференції з міжнародної безпеки, але провів теплі зустрічі з керівником Міноборони Сергієм Шойгу та генеральним секретарем ОДКБ Юрієм Хачатуровим, яскраво продемонстрували успіхи Кремля щодо переорієнтації вектору військової політики Белграда з Брюсселя на Москву. Звичайно, до повної зміни курсу ще далеко, але корективи вже внесені.

На цьому тлі трохи бентежить ставлення офіційного Києва до Сербії як до нейтральної країни, навіть союзника. З цього може випливати, що сербські військові теж з’являться в переліку потенційних миротворців, Україна буде це вітати, незважаючи на відверту проросійськість нинішнього Белграду. Це занепокоєння, до речі, стосується всіх членів ОДКБ. Як так сталося, що в плані Расмуссена можна побачити згадку про Казахстан та Білорусь, активних учасників Організації договору про колективну безпеку?.. Зрозуміло, що Україні треба визначатися з цього питання, не заспокоюючи себе наявністю «симпатій» з боку офіційних Белграда, Астани та Мінська до Києва.

Оцінка прийнятності участі в миротворчої місії на Донбасі Швеції, Фінляндії, Австрії, Греції та Туреччини, здається менш проблематичною. Але чи допоможе Україні приязнь цих країн щодо Росії у врегулюванні ситуації на Сході?

Вирішувати, якою буде миротворча місія, буде РБ ООН, і, якщо цей процес не буде заблоковано, ми побачимо рішення, яке в будь-якому разі буде компромісом Росії та Заходу, насамперед – США. Яким у підсумку буде це рішення – залежить від стану міжнародної безпеки на конкретний момент ухвалення рішення. І ніхто не може виключити, що РФ, щоб виторгувати собі кращі умови на Донбасі, не вирішить, наприклад, спровокувати суттєве загострення ситуації в тому ж Косово…

В цьому процесі затвердження та формування миротворчої місії Київ може переважно займатися спостереженням та аналізом. Втім намагатися вплинути на процес необхідно. Шляхом оголошення своєї позиції, перемовин, непублічних контактів… Інакше і оком не встигнемо моргнути, як доведеться вітати лояльних до Росії «миротворців» на своїй території. В решті решт, «миротворчі сили» СНГ, або просто «російські миротворці», з’явилися в Абхазії та Придністров’ї за погодженням зі світовою спільнотою.

Автор: Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики

Опубліковано на сайті «Главком»

Религиозная тема стала более чувствительной для Украины в контексте российской гибридной агрессии.

Публично выказанная Петром Порошенко готовность поддержать обращение УПЦ (КП) и УАПЦ по предоставлению автокефалии украинскому православию является не только предвыборным шагом (достаточно неожиданным), но и вопросом стратегического значения для украинского общества.

Справедливо отмечают, что церковь в Украине отделена от государства. Скажу больше: на Западе еще с 70-х годов ХХ века очень чутко реагируют на любые нарушения свободы совести, поэтому ожидать создания поместной православной церкви по указке сверху не стоит. Полагаю, что это хорошо понимают и на Банковой.

Но невозможно отрицать, что тема религиозной жизни стала более чувствительной для Украины в контексте российской гибридной агрессии. Собственно говоря, вторжение на Донбассе и появление среди сепаратистов боевиков “православной армии” заметно активизировали дискуссию о создании в Украине поместной православной церкви. И дело не только в стремлении митрополита Филарета оставить след в истории. Дискуссия усилилась после показательного отказа митрополита Онуфрия почтить вставанием память погибших в АТО украинских военных в мае 2015 года. Как известно, УПЦ (МП) является крупнейшей составляющей РПЦ, и без нее влияние российского православия не только на украинской земле, но и в мире заметно уменьшится. Вместе с тем наивно думать, что даже позитивная реакция на украинское обращение Константинопольского Священного Синода (его заседание пройдет в мае) приведет к обвальному падению влияния российского православия в Украине. Поэтому позиция представителя УПЦ (МП) Николая Данилевича, скептически оценившего предоставление автокефалии украинским православным, вполне вписывается в канву поведения РПЦ и ее украинского филиала.

Важный момент: в ходе Архиерейского собора РПЦ, прошедшего в ноябре 2017 года, “украинский вопрос” звучал достаточно активно. Кроме “покаянного письма” митрополита Филарета, содержание которое предстоятель УПЦ (КП) оперативно дезавуировал, собором было принято решение о выделении УПЦ (МП) в отдельную самостоятельную церковь в составе РПЦ. Таким образом руководство РПЦ отреагировало на автономистские тенденции внутри церкви. Правда, оно вряд ли способно остановить череду скандалов, связанных с действиями священников УПЦ (МП) (наиболее показательные случились в начале года в Запорожье и уже неоднократно – вокруг Киево-Печерской лавры и ее настоятеля Павла (Лебедя)).

Петр Порошенко встречался с Варфоломеем 9 апреля, и, по всей видимости, заручился его согласием на рассмотрение украинского обращения, напоминающего слоеный пирог: позиция УПЦ (КП) и УАПЦ должна быть подкреплена не только обращением президента и Верховной Рады, но и несколькими автографами епископов УПЦ(МП). Показательным выглядит отсутствие Юлии Тимошенко на встрече лидеров парламентских фракций и руководства Верховной Рады с президентом. Похоже, Юлия Владимировна не только не готова поддерживать подобные шаги своего потенциального конкурента в президентской гонке, но и стремится уклоняться от резонансных проблем. Тактика возможная, но в качестве стратегии подобное поведение выглядит малоприемлемым.

Очевидно, что Россия постарается противодействовать ослаблению влияния РПЦ на территории нашей страны, действуя преимущественно “оторванными” от государства методами и делая ставку преимущественно на граждан Украины. Впрочем, не исключено, что подтянутся защитники свободы совести из Европейского Союза, аффилированные с различными российскими структурами. Что касается волны сторонников секуляризма, то не стоит забывать, что гибридная агрессия направлена на сознание и помыслы, где церковь имеет многовековой опыт влияния.

В сложившейся ситуации основную угрозу для Петра Порошенко представляет не только понятное сопротивление пророссийской ветви православия или даже медлительность Всемирного Патриарха. Куда большей проблемой нацеленность многих украинцев на решение проблем “здесь и сейчас”, даже в таком тонком и деликатном вопросе как создание поместной православной церкви. В любом случае придется подождать до мая, прежде, чем делать какие-то выводы.

Автор: Евгений Магда, директор Института мировой
Опубликовано на сайте “Главред“

Україна має долучатися до альтернативних “Північному потоку-2” енергетичних проектів

Про таке заявила в ефірі “5 каналу” заступник директора Інституту світової політики Наталія Іщенко.

Експерт сказала, що справді на сьогодні “Північний потік-2” має всі шанси бути реалізованим, а тому Україна має виробити свою стратегію щодо цього: “США в Європі спираються на своїх союзників, таких як Польща і Хорватія. Польща вже створила такий хаб скрапленого газу, а Хорватія починає його будувати. Буквально вчора Хорватія запропонувала Україні долучитися до будівництва терміналу на острові Кирк. І якщо Україна справді хоче позбавити Росію монопольного становища в Європі щодо постачання енергоносіїв, то так, треба якомога більше долучатися до альтернативних енергетичних проектів і співпрацювати з країнами, які їх реалізовують”.

Пропонуємо переглянути повне відео з інтерв’ю:

Опубліковано на сайті 5.UA

Почему после обострения ситуации в Сирии крымчане начали готовиться к ядерной войне? Для чего в Симферополе сжигают портреты Дональда Трампа, Терезы Мэй и Эмманюэля Макрона? С какой целью российские политики запугивают жителей Крыма «угрозами» со стороны Запада? Гости эфира: Николай Белесков, украинский политолог, аналитик Института мировой политики; Дмитрий Солонников, директор российского Института современного государственного развития; Лариса Волошина, украинский психолог.

“Цей закон – основа”, – підкреслив заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков

Законопроект «Про національну безпеку» буде розглянутий депутатами Верховної Ради у другому читанні в останній пленарний тиждень травня або на початку червня. Його прийняття є однією з ключових задач, які має виконати Україна до липневого саміту НАТО. Про важливість законопроекту розповіли експерти Інституту світової політики під час прес-конференції у «Главкомі».

«Якщо ми не приймемо цей закон, буде стояти питання, чи буде взагалі Україна їхати на саміт НАТО, який відбудеться на початку липня. Це одна з принципових вимог наших партнерів. Цей закон – основа», – коментує заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков.

Експерт-міжнародник зазначає, що у НАТО є два моменти: технічний і організаційний. «У цьому законі технічного мало, він має більш  організаційний характер. Але якщо в нас не буде такої самої організації, як у НАТО, то про євроатлантичну інтеграцію говорити важко», – додає він.

Хоча законопроект «Про національну безпеку» було схвалено ВР в першому читанні, але в ньому все ще очікуються правки. Однією з ключових змін має стати запровадження парламентського контролю і цивільного нагляду за всім сектором безпеки, включаючи СБУ. Раніше Представництво ЄС в Україні, Консультативна місія ЄС в Україні, Посольство США і представництво НАТО закликали внести дані зміни, аби привести закон у відповідність до принципів ЄС та НАТО.

«Головний виклик, який відображено в законі про національну безпеку – це перспектива євроатлантичної інтеграції України. Якщо Україна дійсно ставить на меті вступ до Північноатлантичного альянсу, то ми маємо усвідомлювати, що опиняємося в ситуації держави, яка прагне стати членом потужного, але доволі закритого клубу. І для того, щоб опинитися в цьому клубі, потрібні не лише рекомендації і добра воля його членів, але і виконання низки відповідних умов. Наявність цивільного контролю над воєнною організацією в державі є однією з ключових умов та наріжним каменем», – сказав директор Інституту світової політики Євген Магда.

Політолог також додав, що на його думку, усі необхідні правки будуть внесені під час другого читання, а остаточне ухвалення закону відбудеться до кінця весни.

Пропонуємо ознайомитися з повним відео прес-конференції:

Опубліковано на сайті “Главком“

Перемогу на виборах президента в Чорногорії лідера правлячої Демократичної партії соціалістів Міло Джукановича, який раніше обіймав посади прем’єра і президента країни, прокоментувала в ефірі Українського радіо в програмі “Сьогодні. Вдень” заступник директора Інституту світової політики Наталя Іщенко:

“Як тільки почалося загострення в Україні ще в травні 14 року, тоді Джуканович дуже однозначно і навіть радикально в цьому регіоні балканському підтримав саме прозахідний курс, тоді якраз Чорногорія інтенсифікувала свій  вступ до НАТО. Ще тоді Джуканович вже роздавав дуже радикальні інтерв’ю прозахідні і антиросійські, до речі. Треба розуміти, що Чорногорія дуже постраждала від політики Слободана Мілошевича. Тому вона почала відсовуватися поступово від Сербії і зрештою стала незалежною, бо зрозуміла, що окремо бути краще ніж разом з таким неспокійним союзником”.

Пропонуємо ознайомитися з повним записом ефіру за посиланням.

Самым заметным мобытием недели стало обострение ситуации в Сирии.

США, Великобритания и Франция нанесли удар по сирийским объектам, связанным с ракетной программой. Петр Порошенко в Берлине обсудил перспективы ведения миротворцев на Донбасс и судьбу NordStream-2. Форум по безопасности в Киев продемонстрировал монолитность позиций руководителей Украины. Американские санкции против России оказались весьма чувствительными и привели к неожиданному эпистолярному результату. МВД хочет ужесточения наказания за подкуп избирателей. Надежда Савченко маневрирует между голодовкой и проверкой на полиграфе.

Ведущие страны Запада (Германия заблаговременно заявила, что не примет участия в военной операции против Сирии) решили не ограничиваться воинственными твиттами Дональда Трампа и нанесли ракетный удар по сирийским объектам, связанным с производством химического оружия. Российская система ПВО в ближневосточной стране не реагировала на ракетный залп, который не был направлен на военные базы с российским военным присутствием. Похоже, операция прошла по принципу “и волки сыты, и овцы целы”, что, безусловно, не приближает урегулирование конфликта в Сирии, где позиции Башара Асада с помощью Кремля за последнее время заметно укрепились.

Петр Порошенко доверительно пообщался в Берлине не только с Ангелой Меркель, но и практически со всем руководством Германии, остающейся последовательным союзником Украины. И если воздействовать на введение миротворцев на Донбассе немецкому руководству будет непросто (Меркель пообещала не поддерживать миротворческую миссию, если она будет направлена против интересов Украины), зато признание политического компонента в строительстве NordStream-2 создает новые возможности для обсуждения этой проблемы.

ХІ Форум по безопасности, который прошел 12-13 апреля в Киеве, был отмечен не только высокопоставленными иностранными гостями, среди которых было несколько премьер-министров и заместитель генерального секретаря НАТО, но и консолидированной позицией украинской власти. Петр Порошенко анонсировал денонсацию ряда статей договора о дружбе и сотрудничестве с Россией и окончательный разрыв Украины с СНГ, полноправным членом которого она никогда не была. Александр Турчинов высказался за создание единого фронта США, Европы и Украины в противодействии гибридной агрессии России. Андрей Парубий анонсировал проведение межпарламентской ассамблеи Украины, Грузии и Молдовы, демонстрирующих стремление стать частью цивилизованного Запада.

Интересную реакцию вызвали санкции США, введенные еще на прошлой неделе против 38 российских юридических и физических лиц. На этот раз удар Вашингтона оказался выверенным и болезненным, привел к падению фондового рынка и курса рубля по отношению к доллару и евро. Российская власть намерена ответить на это запретом импорта алкоголя, сигарет и лекарств из поддержавших санкции государств и нелицензионным производством запатентованных в США товаров. Тактика превращения крупнейшей страны мира в “осажденную крепость” уверенно берет верх над здравым смыслом.

Правительство с подачи МВД внесло законопроект об ужесточении наказания за подкуп избирателей. Шаг в украинских условиях целесообразный, вот только перспектива поддержки инициативы в сессионном зале Верховной Рады выглядит весьма туманной. Спикер парламента Андрей Парубий прогнозирует продолжительное второе чтение Избирательного кодекса, к которому поданы несколько тысяч поправок. Интересно, воспользуются ли законодатели шансом, чтобы выполнить свое многократно повторенное обещание перейти к открытым партийным спискам.

Пребывание Надежды Савченко в следственном изоляторе серьезно уменьшило ее возможности влиять на информационное пространство, и объявленная голодовка не нашла отклика в сердцах миллионов украинцев. Поэтому находящемуся в предварительном заключении парламентарию пришлось ее прервать, чтобы состояние здоровья позволило Савченко пройти проверку на детекторе лжи.

Автор: Евгений Магда, директор Института мировой политики
Опубликовано на сайте “Главред”