Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Відверто кажучи, ніколи не було бажання ні в кого перевтілюватись. Тим більше в Президента України Януковича. Але все, що відбувається в країні останнім часом – суд над Луценком, чеські «шпигуни», ходіння по канату в ситуації з Тимошенком – таки змусило на кілька хвилин уявити себе на його місці.\
Отже, якби я була Януковичем, я б не могла не поставити собі питання: які дивіденди принесли мені як Президенту відкриті кримінальні справи проти Тимошенко чи Луценко? Чи не відбувається часом так, що переслідування Тимошенко за такими явно притягнутими за вуха справами робить з неї в очах виборця не корупціонерку вищого розряду, яка під час свого прем’єрства тільки те й робила, що махлювала з нещасним бюджетом й перевищувала службові повноваження, а навпаки – ледве не найчеснішого політика. Бо народ же розуміє: за рік «копання під неї», нинішній владі так і не вдалось нічого серйозного накопати. І навіть, якщо в кого були підозри у якихось серйозних зловживаннях з боку Юлії Володимирівни як прем’єра, то Генпрокуратура їх успішно розвіює. Засудження Тимошенко таким чином, має ефект її відбілювання.

Якби я була Януковичем, вже б не один раз поцікавилась: чи не переборщили, випадково, з затриманням Луценка? Щоб не говорили, але це навіть найбільш жорстоким борцям проти корупції в Європі не продаси – п’ять місяців в тюрмі без жодного суду за якихось 4 тисячі євро пенсії водію. І що краще: змінити йому запобіжний засіб, ризикуючи лише тим, що деякі політики-опозиціонери скажуть, що влада злякалась, чи гнути свою лінію до кінця, щоб довести, що влада не боїться нічого, і тим самим продовжувати налаштовувати проти себе і частину власного населення і весь цивілізований Захід? Звісно, не президентська це справа – юридичні тонкощі вивчати, але на місці Президента я б все-таки поцікавилась, щоб убезпечити себе від зайвих «наїздів» зі сторони якого-небудь Баррозу хоча б мінімальним юридичним прикриттям: на якій підставі Луценка утримували без жодного суду майже п’ять місяців в СІЗО?

Я б поцікавилась, що дала мені як Президенту справа, відкрита проти Кучми? Чи вона допомогла переконати людей всередині країни і на Заході, що правосуддя в Україні насправді невибіркове? Чи, може, залучила на президентський бік усіх тих, хто щиро сподівався всі ці роки на те, аби справа Гонгадзе нарешті була доведена до кінця? Чи, може навпаки, посилила підозри в подвійних стандартах – поки одні сидять у СІЗО, інші покійно можуть роз’їжджати по Ялтах і Москвах? Чи, може, ця справа покращила президентські стосунки з західними політиками та опініонмейкерами, які, так сталось, є гарними друзями Віктора Пінчука?

Я б все ж поцікавилась, чи насправді Євросоюз готовий, закривши очі на справи Луценка і Тимошенко, якнайшвидше закінчити переговори про Зону вільної торгівлі з Україною і вийти на підписання Угоди про Асоціацію? Чи все ж може підкоригувати свої наміри не в найкращий для України бік, якщо історія з Луценком й Тимошенко продовжуватиметься у подібному дусі?

Якби я була Януковичем, то не могла б не помітити, що з мене свідомо чи несвідомо ліплять образ якогось злопам’ятного, мстивого і дріб’язкового чоловіка. Мені показують фільми про чеських шпигунів, примушують мене повірити у те, як це небезпечно для країни, просять «добро» їх вислати. Кажуть, що це нормальна практика – в рік в середньому висилають з України до 10 іноземців за подібні справи – і нічого. Дарма, що ніхто ніколи про ці скандали раніше не чув. За Ющенка щось подібне було з росіянами та румунами. Але тоді про це Україна дізналась від росіян та румун. А цього разу чомусь самі українці винесли скандал «назовні», розкрутили, спровокували дискусію. Я б поцікавилась у своїх радників, чому так старанно МЗС хотів цей дипломатичний скандал замаскувати, і чому так само старанно СБУ його робила топовою новиною дня (якщо не тижня)? Чи не тому, щоб показати, що український Президент тільки тим і займається, що вже майже півроку думає, як помститися Чехії за притулок екс-міністру Данилишину?

І я б поцікавилась, кому вигідно, щоб у Президента України шаленими темпами формувався імідж людини, яка думає, що контролює ситуацію в країні, але насправді рухається по траєкторії, яку визначає не сам. Я б поцікавилась, в який саме момент так сталося, що Президент перестав здаватися багатьом сильним і впливовим?

Я, звичайно, можу допустити, що Янукович – Президент не з особливо допитливих, і йому вистачає тих пояснень, які йому дають вірні (чи не дуже) радники. І його насправді може мало обходити, чи дають йому правдиву картинку того, що відбувається, чи створюють ілюзію, що все буде «чьотко»?

Але якби він тримав перед собою реальну картинку, то знав би: Україна зараз сприймається як країна, якою рулять хлопці, які в свій час явно не награлись у комп’ютерні ігри. Це коли по приколу вибирається нова мішень, а потім все залежить від настрою і кількості вільного часу – можна, забавляючись, потрохи вбивати, можна просто наздоганяти і цілитись… І що недоступніша мішень – тим більше шансів перейти на новий рівень, тим більше адреналіну. Макаренко, Діденко, Іващенко? Круто. Луценко? Ще крутіше. Кучма – чому б не спробувати і таку мішень для приколу? Тимошенко? Що буде далі? Закінчення гри?

І це, звичайно, вже тільки Віктору Януковичу вирішувати, чи таке сприйняття керівництва України йому як Президенту пасує…

Стенограма прес-конференції за участі першого заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого в прес-центрі “Главком”.Україна могла скористатися «шпигунським скандалом» з Чехією. Якщо чеські дипломати дійсно були не чисті на руку, все можна було зробити за загальною євросоюзівською практикою. Вислати цих «шпигунів» і попросити чехів більше так не чинити, мовляв, ми ваші друзі і сподіваємося на ваше партнерство і підтримку в Євросоюзі. \
Парадокс в тому, що не існує жодного посольства, в якому б не було розвідників. Україна в середньому щороку оголошує персонами нон-грата до 10 іноземних осіб, але їхні імена так і лишаються невідомими громадськості. Тому за розголошенням шпигунських скандалів стоїть лише політика, бо рішення про це приймає в тому числі Президент.

Цю ситуацію в прес-центрі «Главкому» прокоментував заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий.

Сергій Солодкий: «Україна все ж таки має зробити перший крок назустріч Чехії, тому що вона повела себе не по-європейськи»

Українській контррозвідувальній діяльності не властиві шпигунські скандали. За 20 років незалежності України ми можемо пригадати лише два публічні скандали, обидва з яких відбулися в 2009 році і не були провоковані Україною. Перший на початку року з Румунією, другий в липні – з Росією. В першому випадку Румунія, нібито, виявила наших шпигунів в посольстві в Бухаресті і вислала двох дипломатів. В ситуації з Росією Україна вирішила вислати двох дипломатів і зробила це тихо, як і прийнято в дипломатичній практиці. Але російська сторона вирішила оприлюднити цей скандал, коментував Лавров, були відповідні наслідки, зокрема, вислання одного дипломата з Росії.

Я тому звертаю увагу на публічність шпигунських скандалів, що зазвичай шпигунів виявляють набагато більше. Лише в деяких випадках політичне керівництво вирішує оприлюднювати цей скандал.

Який алгоритм діяльності виявлення шпигунів? Спершу працює контррозвідка СБУ, виявляє шпигунів, збирає достатньо інформації, яку потім передає Президентові. Він вирішує, чи достатньо цих аргументів, щоб вислати дипломатів. Якщо вирішує висилати, то ця інформація направляється до Міністерства закордонних справ, яке передає ноту протесту і просить в середньому за 48 годин залишити територію країни.

Якщо приймається рішення зробити скандал публічно, здебільшого за цим стоїть політика. На шпигунському скандалі в румунській ситуації піарився президент Румунії Бесеску перед своїми виборами, хотів показати, як вдало дбає румунська влада про власну безпеку. В ситуації з Росією, ви пам’ятаєте, які напружені стосунки були між нашими країнами в 2009 році. Все закінчилося листом Медведєва до Ющенка у серпні, в якому також згадувалося про висилку дипломатів з України.

З одного боку, можна було б сподіватися на те, що Чехія виявиться більш благородною і не буде такою ж мстивою, як Україна. Ми розуміємо, яка політична складова була в ситуації з чеськими шпигунами: Чехія надала притулок українському екс-міністру, який входив до опозиційного до нинішньої влади табору. Але ми бачимо, що Чехія вирішила не спускати ситуацію на гальма, адже було повідомлено про висилку українського дипломата з Праги. Це звичайна симетрична практика в подібних ситуаціях. І навіть якщо певна країна висилає дипломатів за шпигунську діяльність не публічно, то все одно відбувається симетрична реакція іншої країни, і теж висилаються дипломати.

Чи будуть якісь політичні наслідки? Наскільки мені відомо, міністр закордонних справ Чехії уже обдзвонив своїх головних колег з Європейського Союзу, повідомивши, що Україна політично мстилася Чехії. В Чехії доволі обурені і ображені діяльністю України.

Насправді Україна могла б дещо виграти в цій ситуації. Так, цілком можливо, що чеські дипломати займалися шпигунською діяльністю. Але все можна було зробити за загальною євросоюзівською практикою, а саме вислати цих дипломатів і повідомити чехам як друзям і партнерам: будь-ласка, цим не займайтеся, так не чиніть, розумійте, що ми ваші друзі, і сподіваємося на ваше партнерство і підтримку в майбутньому.

Україна могла б від цього тільки виграти, тим більше, що у нас партнерів і друзів в Європейському Союзі не так вже і багато. Чехи якраз належали до країн, які підтримували європейську інтеграцію України. Чехія – один із моторів, генераторів проукраїнського лоббі в Європейському Союзу. Проект «Східне партнерство» запускався саме з Праги два роки тому. Чехія належить до так званої Вишеградської четвірки (Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща) – групи країн, які підтримують європейську інтеграцію України. Більше того, два тижні тому до Києва прибули директори політичних департаментів МЗС цих чотирьох країн аби дізнатися, в чому потрібно підтримати Україну на шляху до Європейського Союзу. Вишеградська четвірка вирішила активізувати свою діяльність і Україна для неї була своєрідним викликом і проектом, який вони хотіли бачити успішним. В зв’язку з цим скандалом, не знаю, як Чехія буде діяти. Тут може спрацювати і політичний, і суто людський чинник.

Не слід забувати і про те, що Україна зараз фактично на завершальному етапі переговорів про укладення Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Останній раунд перегорів буде в червні, а в грудні в Києві має відбутися самміт «Україна-ЄС», на якому має бути оприлюднено про завершення переговорного процесу. Подальший етап – це ратифікація Угоди про асоціацію (кожна країна-член Європейського Союзу має її ратифікувати). Будемо сподіватися на благородність наших партнерів в ЄС, на чехів, що вони не будуть мстивими і все ж таки ратифікують цю угоду. Але якщо ні, то ті політичні діячі, які вирішили надати розголосу цьому шпигунському скандалу, будуть відповідати в тому числі і за це.

Ви сказали, що можна було цю ситуацію вирішити «по-тихому». Кому вигідно було робити з цього скандал?

Сергій Солодкий: В рішенні по висилці дипломатів є три сторони: спочатку СБУ збирає інформацію, потім приймає рішення Президент, МЗС дає ноту протесту. МЗС працює активно, акуратно, грамотно над тим, щоб не зірвати переговорний процес по Угоді про асоціацію. Воно розуміє про наслідки такого політичного скандалу, тому не думаю, що воно до цього доклалося. Хоча саме МЗС вперше оприлюднив рішення про вислання двох дипломатів. Президент чи СБУ? Тут вже можна тільки гадати.

Є версія, що це може бути спецоперація Росії. Воно виглядає так, що від цього Росія виграє. Чи брало в цьому участь якимось чином ФСБ? Не маючи доказів, не можна стверджувати. Можна сказати, що Росія частково опинилася у виграші. І ті чинники, які приймали рішення в Україні, мали б теж думати про наслідки. Символічно, що це відбулося саме минулого тижня. Ви пам’ятаєте події 9 травня, про реакцію на це МЗС Росії, МЗС України, фактично перший серйозний дипломатичний скандал між Україною та Росією. На цьому тлі Україні демонстрували, що у нас, окрім європейського шляху, більше нічого не лишається, відступати далі нікуди. І цього ж тижня Україна приймає рішення про вислання чеських дипломатів та робить це публічно. Україна знову опиняється наодинці і показує, що ми, нібито, не з Росією, але поступаємо не зовсім по-партнерськи зі справжніми друзями в Європейському Союзі.

Чехія буде головувати в Вишеградській четвірці цього року. Які наслідки матиме нинішня ситуація для України в цьому контексті?

Сергій Солодкий: Дуже багато залежить від порядності і благородства чеської сторони. Певний осад ця ситуація, звичайно, залишить. До України зараз доволі прискіпливе ставлення в Європейському Союзі, там незадоволені тим, як відбувається в Україні реформування, вони не задоволені ситуацією з демократичними, а швидше, антидемократичними тенденціями. І поза тим, ця Вишеградська четвірка була готова підтримувати Україну. Я думаю, що в короткостроковій перспективі цей випадок не призведе ні до чого хорошого. А найголовніше, що в цій короткостроковій перспективі Україна розраховує на доленосні для себе результати співпраці з Європейським Союзом.

Чи можуть такі дії української влади означати те, що вона до кінця не вирішила, чого хоче – зону вільної торгівлі з ЄС чи Митний союз?

Сергій Солодкий: Я б не змішував поняття європейської перспективи та цього інциденту. Думаю, що українська влада насправді остаточно вирішила, що Митний союз нічого їй не дасть, що ті переваги, які були озвучені російською стороною, є доволі контраверсійними. В принципі українська влада доволі чітко заявила про своє рішення інтеграції до Європейського Союзу. Але політична й дипломатична незрілість та короткозорість, до певної міри мстивість не дозволили дивитися більш далекоглядно в цій ситуації.

Думаю, що ті люди, які приймали рішення про публічність цього скандалу, теж вважали, що це не позначиться на європейській перспективі, але так чи інакше в короткостроковому плані таки позначиться.

Однією з можливих причин скандалу експерти ще називали те, що Україна та Чехія є конкурентами на ринку зброї. Це справді так чи українські спецслужби хочуть спростити ситуацію?

Сергій Солодкий: Чехія є доволі вагомим експортером зброї. Я не хотів би виправдовувати чеських дипломатів, які, можливо, займатися шпигунською діяльністю. Але потрібно розуміти, що не існує жодного посольства, в якому б не було розвідників. Україна в середньому щороку оголошує персонами нон-грата до 10 іноземних осіб. Тепер робіть висновок, чому імена тих людей так і лишаються невідомими громадськості, а деякі – розголошуються. Це вже не гонка на ринку озброєнь, а політика.

Відносини України та Чехії доволі бідні на події. За останній рік – це лише надання Чехією політичного притулку Богдану Данилишину. Тож проста арифметика показує, яка може бути політична складова у прийнятті рішень про публічний скандал з чехами.

Чи могли цією ситуацією скористатися проросійськи налаштовані чиновники в українських спецслужбах, які таким чином хотіли зіпсувати імідж України в очах Європи?

Сергій Солодкий: Гіпотетично – могли, але я не маю такої інформації ні від ФСБ, ні від СБУ. Але люди, які приймали рішення про розголошення скандалу, мали це враховувати. Промоніторте українські та закордонні мас-медіа і ви не побачите жодної статті, де б співалися оди контррозвідувальній діяльності України. Всі розуміють, що за цим стоїть політична складова.

Чи вигідна ця ситуація Росії? Вигідна, тому що Україна сама собі ставить палиці в колеса на своєму шляху до європейської інтеграції. На нашому іміджу це погано позначиться, після цього скандалу до України в Європейському Союзі ставитимуться негативно. Цим скористається зокрема той, хто кличе Україну до іншого союзу.

Як тепер налагоджувати стосунки двом державам? Хто має зробити перший крок назустріч – Україна чи Чехія?

Сергій Солодкий: Має пройти певний час, щоб ці пристрасті вляглися. Україна все ж таки має зробити перший крок, тому що вона себе повела (хоч це звучить дещо пафосно) не по-європейськи. Якщо в ЄС трапляються подібні інциденти, то все вирішується по-партнерськи тихо.

Галина Каплюк, Альона Блохтур, фото Станіслава Груздєва, «Главком»

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Є люди, які дивляться Євробачення. Є люди, яких цікавлять лише його результати. Є люди, які не в курсі ні того, ні іншого. Якби я не займалась зовнішньою політикою, то, напевно, належала б до категорії останніх. Оскільки мені завжди цікаво, як геополітичні реалії відображаються на голосуваннях, то належу до другої категорії – тих, хто стежить за результатами. За результатами, які, звісно ж, стосуються України.Звичайно, я не схильна перебільшувати значення голосувань на пісенному конкурсі сумнівного пісенного рівня, але щиро дивуюсь, як їхні результати інколи чітко передають настрої однієї країни щодо іншої. Причому, зазвичай це майже не залежить від виконавця чи пісні. Наприклад, “Євробачення” стало тим першим барометром, який продемонстрував появу реальної втоми (і навіть роздратування) Польщі Україною. Це сталось в той момент, коли поляки дали найбільший бал Грузії. І це дійсно співпало з захопленням Грузією, яке якраз запанувало у Польщі та країнах Балтії. До того моменту в дипломатичних і політичних колах чомусь неформально вважалось, що Польща має підтримувати Україну беззастережно і всюди – і в Євросоюзі, і в розборках з Росією навколо обхідних газопроводів, і на “Євробаченні”. Цього року поляки дали Україні рекордно низькі два бали, і це, в принципі, відображає ту прагматичну політику, яку сьогодні впроваджує в життя команда Туска-Коморовського…

Натомість Україна несподівано отримала найвищий бал від Словаччини. І, як не дивно, це теж відображає сьогоднішній тренд. Словаки останнім часом помітно активізувались на українському напрямку як у рамках “Вишеградської четвірки”, так і самостійно. Одне з пояснень цьому мені дав високопоставлений словацький дипломат, напівжартома-напівсерйозно пояснивши, що Братислава вирішила скористатись напруженням у відносинах між Україною та Чехією.

Нинішні результати “Євробачення” мають ще один цікавий нюанс. Вони демонструють, що зусилля політиків, які вкладаються у розвиток відносин з тією чи іншою країною, дають про себе знати. Але не відразу. Українсько-грузинська зв’язка, яка існувала за часів президентства Ющенка, багато в кого з моїх співгромадян викликала скептичну усмішку. Але те, що цього року Україна несподівано віддала найбільше голосів саме за Грузію, певною мірою, можна вважати результатом тієї роботи. Так само як результатом більш ніж дивної дружби між Саакашвілі та Лукашенком, що спостерігалась останніми роками, став найвищий бал Білорусі для Грузії. Такий собі морально-психологічний виклик Росії…

Максимальні бали, які дали Україні Вірменія та Азербайджан, теж певною мірою символічні. За час президентства Януковича Україна перестала бути “чужою” для цих пострадянських країн. Хоча вона й не стала “союзником” Росії, як Вірменія, але зробила спробу балансувати між Брюсселем та Москвою так само, як це постійно намагається робити Азербайджан.

Натомість Грузія – свідомо чи підсвідомо – дала зрозуміти, хто для неї є найбільш “своїм” серед закордонних партнерів, подарувавши найвищий бал Литві. І це, знову ж таки, абсолютно чітко відповідає нинішній геополітичній реальності: після приходу до влади в Польщі уряду Туска-Коморовського Литва залишилась останнім надійним бастіоном Грузії в ЄС. Всі інші переключились на Молдову. Литва відповіла взаємністю, подарувавши такий же максимальний бал для Грузії, що теж показово. Екс-президент Литви Валдас Адамкус, перебуваючи нещодавно в Києві на запрошення Інституту світової політики, визнав, що для Вільнюса є дві найважливіші країни на пострадянському просторі – це Україна та Грузія. Проте, настрої литовців під впливом президентства Януковича трохи, видно, підкоригувались… Хоча політична еліта в цій країні стійко продовжує вболівати за Україну, діючи за формулою: “не вийшло швидко інтегрувати Україну до Європи, будемо робити це повільно”.

Що ж до “найвірнішого” дуету регіону, то ним залишається Румунія і Молдова – з року в рік вони віддано голосують виключно одне за одного. Попри захоплення Кишиневом, яке сьогодні панує в Євросоюзі, Бухарест застовпив для себе ексклюзивне права опікуватись Молдовою, не розпилюючи свою увагу кожен рік на іншого “улюбленця”, як це схильні робити деякі інші країни ЄС…

І, нарешті, Росія. ЖОДНА європейська країна не дала Росії не те, що найвищий бал, але навіть “десятку”. Можливо, справа лише у пісні та у виконавці, який, наслідуючи російську збірну по хокею, показав обличчя сучасного російського патріота на камеру, коли після виходу у фінал не витримав, аби на всю Європу не озвучити “великий и могучий русский мат”. Радує в цій ситуації те, що навіть найвірніші союзники і партнери Росії на пострадянському просторі вже не відчувають себе зобов”язаними голосувати за Росію тільки тому, що це Росія. Чи тому, що потрібно продемонструвати, хто насправді з нею дружить. Що ж, було б непогано, якби цьогорічне “Єробачення” стало першим кроком для того, аби в майбутньому ці країни так само не почувались зобов”язаними приєднуватись до всіх інтеграційних ініціатив Росії. Тим більше, як їх зміст такий же слабенький, а виконавці поводять себе настільки ж по-хамськи, як цьогорічний російський представник на Євробаченні..

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Дивна річ: щодня в світі продовжують розбирати по частинах ситуацію зі вбивством Усами бін Ладена, але жоден новий викид інформації, жоден новий інформаційний поворот з претензією на провокативну аналітику (на кшталт того, чи був покійний небезпечним останнім часом) не став резонанснішим, яскравішим та вражаючим, аніж відома фотографія, на якій керівництво США спостерігає за операцією в Пакистані.\
Силу цього фото не змогло перевершити навіть відео з кров’ю вбитого терориста N1 у його спальні. Але сила цього фото не тільки в ілюстрації дійсно визначного моменту, яким є вбивство Усами бін Ладена. Певною мірою, це фото уособлює нинішню владу в Сполучених Штатах. Принаймні такою, якою б вона сама хотіла, щоб її бачили в країні і світі.

А саме – що вона відповідальна не тільки перед прийняттям подібного роду рішень, але й готова взяти повний контроль над їх виконанням. Що вона максимально відкрита в критичні моменти історії (як-не-як, йдеться не про вбивство, йдеться про національний катарсис в результаті цього вбивства). Що вона здатна не перетворюватись на холоднокровних і позбавлених всього людського виконавців навіть у момент, коли знищується головний ворог Америки, а в самій країні завдяки цьому наступає щось на зразок національного катарсису: Хілларі Клінтон з прикритим долонею обличчям – верхівка такого людського у політиці. Я думаю, що у Кондоліззи Райс чи канцлера Меркель у подібній ситуації був би дещо інший вираз обличчя (нехай пробачать мене німці за таке порівняння, враховуючи їхнє специфічне ставлення до вбивства бін Ладена як до антизаконного чи антиморального).

І, можливо, найцікавіший момент – це те, де знаходиться і як виглядає на цій світлині президент США Барак Обама. Як влучно зауважив хтось з американських оглядачів, можна подумати, що це не президент США, а його якийсь другосортний радник: присів десь збоку, зсутулився, в якійсь незрозумілій темній куртці… Віце-президент Байден, з впевненим виглядом, у сорочці виглядає значно більш “по-президентськи”. Якщо цей фото фрагмент спроектувати на інші країни, то в 99% випадків лідери цих країн красувались би десь по центру, і спостерігали за дійством на екрані, склавши руки на грудях з гордо піднятою головою і з видом одноосібного головнокомандувача парадом. Всі інші б кучкувались навколо, поглядаючи, може, й на екран, але пів корпусом розвернувшись до свого лідера. Звісно, можна багато говорити про постановочний стиль цієї фотографії, і що саме такою розсадкою Обама хотів продемонструвати, що нинішня американська адміністрація – єдина команда, всі рішення приймаються не в Овальному кабінеті одноосібно ним, а лише після відповідних консультацій з компетентними представниками уряду. Нарешті, по виразу облич як Обами, так і інших зафіксованих на фото членів адміністрації добре помітно, наскільки американський президент ризикував, приймаючи рішення про знищення Бін Ладена. І що тепер говорити критикам, які на всі лади розказували про м’якотілість нинішнього господаря Білого Дома, про його нікудишність як головнокомандувача?

Світлина з Білого Дому примусила мене задуматись над тим, а яке фото найкраще відображало б нинішню українську владу? Як на мене, це відома фотографія, де чоловік цілує руку Януковичу.
{1}

Символічним є безмежно задоволене від такого прояву народної любові обличчя тоді ще навіть не президента Януковича. Символічним, певною мірою, є і жовто-синій спортивний костюм чоловіка (як в українських спортсменів), який з не менш щасливим видом цей прояв любові демонструє. Такий собі збірний образ команди “Україна”, яка сьогодні поставлена в позу “цілувати руки” не лише Януковичу, але й усій його багаточисленній свиті… Частина зі страху, частина з бажання вислужитись… Це фото – яскраве свідчення того, що населення України (принаймні, його переважна частина) має сьогодні проблеми не тому, що в неї президент Янукович, а президент Янукович у неї тому, що в населення (принаймні його переважної частини) є серйозні проблеми… Так само, як у Білорусі з Лукашенком чи Росії з Путіним/Медвєдєвим…

Стаття Сергія Солодкого, першого заступника директора Інституту світової політики для easternpartnership.orgНа двадцятому році своєї незалежності України опиняється перед складним вибором. Російське керівництво намагається заманити країну до Митного союзу. У той же час Україна як ніколи опинилася близько до того, щоб зробити реальний крок на шляху своєї євроінтеграції. Яке рішення Київ прийме у підсумку? Яким увійде в історію України 2011 рік – це буде рік, який ознаменував початок реального зближення Києва з Євросоюзом, або ж рік, який запам’ятається входженням країни в зону абсолютного політичного впливу Росії?\
Історія відносин України і ЄС
Вперше уряд України заявив про своє бажання інтегруватися в ЄС ще в 1994 році, коли і був підписаний перший серйозний документ між сторонами – Угода про партнерство та співробітництво. Із року в рік офіційний Київ повторював про своїй фундаментальній вектор зовнішньої політики, спрямований на отримання повноправного членства країни в ЄС. Проте великих успіхів на цьому шляху державі не вдалося досягти. Багато урядів країн ЄС не готові навіть визнати європейської перспективи Україні. Єдиний послідовний виразник європейських прагнень в ЄС – наразі лише Європейський Парламент.

Але проблемою невдач України в контексті євроінтеграції є не тільки політичний страх країн ЄС допустити 46-мільйонну країну до своїх лав, головна проблема полягає в невідповідності декларацій України та її дій. Україна до цих пір не провела важливих реформ у сфері економіки; згідно з дослідженнями відомої організації Transparency International Україна посідає 134 місце з 178 за рівнем корупції; середня заробітна плата становить лише 2300 гривень ($258).

Проте у 2007 році Євросоюз вирішив розпочати з Україною переговори про укладення Угоди про асоціацію – документа, який у Києві розглядають як стартовий майданчик на шляху до членства в ЄС. Мова йде не тільки про політичну складову, а й про економічні питання. Угода передбачає створення між Україною і ЄС поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі. Після чотирьох років напружених переговорів двом сторонам вдалося досягнути багатьох компромісів, хоча в окремих моментах делегації досі не можуть знайти порозуміння. Станом на квітень 2011 відбулося 18 раундів переговорів з підготовки Угоди про асоціацію. Створення зони вільної торгівлі зайняло у сторін 16 раундів непростих зустрічей. Президент України поставив завдання перед українською делегацією – завершити переговори вже в цьому році. Таким чином, підсумковий документ може бути підписаний під час саміту Україна-ЄС, який запланований на грудень 2011 року в Києві.

Є, звичайно, ризик, що бюрократія ЄС не встигне завершити всі процедурні питання, пов’язані з перекладом документа, однак це не настільки принципово. Українські дипломати запевняють, що вони налаштовані на те, щоб завершити переговори вже в цьому році – і неважливо, що слугуватиме доказом цього завершення: сам факт закінчення переговорного процесу; парафування проекту угоди або ж підписання документа. 99,9% – таку цифру називають українські дипломати, говорячи про можливість завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію в цьому році. Під час останнього раунду переговорів Україна пішла на поступки з ключових суперечливих положень: в тому числі, України взяла зобов’язання більше не випускати продукцію під назвою «коньяк» або «шампанське». Не вирішеними поки що залишаються питання про квоти на українські зернові (Україна хотіла б їх збільшити). А також про те, щоб в українському бюджеті була передбачена компенсація на той випадок, якщо українські компанії зірвуть постачання енергоносіїв до країн ЄС (український уряд відкидає таку вимогу, оскільки подібної практики немає у жодної країни світу). Ці питання, як очікується, можуть бути вирішені протягом травня-червня.

Росія включається в гру
Але такий успіх переговорів, схоже, не дає спокою російському керівництву. Чи не кожного тижня в інформаційному просторі з’являються сигнали з боку Москви про те, що Україні не варто поспішати із зоною вільної торгівлі з ЄС. У України вже двічі за останній час побував віце-прем’єр Росії Ігор Шувалов, умовляючи українську влада розвернути свій зовнішньополітичний вектор і приєднатися до Митного союзу, до якого входять Росія, Казахстан і Білорусь (11 квітня також рішення про вступ до Митного союзу прийняв Киргизстан). Вінцем цих спроб став візит в Україну прем’єр-міністра Володимира Путіна до Києва 12 квітня. Раніше він вже висловлювався на рахунок переговорів українців і ЄС. Він заявив жорстко: як тільки України приєднатися до зони вільної торгівлі, відразу ж Росія буде змушена зміцнювати власні кордони. Це звучало як звичайний шантаж.

Нинішня поведінка Росії показує, що Москва готова піти на будь-які заходи, аби не дозволити українцям здійснити свій незалежний вибір. Росія раніше вже застосовувала методи агресивної дипломатії, коли йшла мова про можливість приєднання України і Грузії до Плану дій щодо членства в НАТО. Сьогодні Москва вирішила не допустити зближення Києва і ЄС.

Тиск Росії на Україні нагадує лавірування між жорсткими та м’якими важелями. Спочатку звучать погрози, що Росія буде зводити економічні бар’єри проти українського виробника у разі інтеграції України в ЄС. Потім Москва пропонує Києву «пряник». Таким «пряником» стали озвучені прем’єр-міністром Росії Володимиром Путіним цифри під час його перебування в Києві. «Якщо подивитися на розрахунки експертів, то при просуванні по цьому шляху прямий виграш Україні становитиме, за нашими даними, від 6,5 до 9 млрд. доларів на рік », – сказав він. Путін також зазначив, що зростання українського ВВП від участі в Митному союзі становитиме 1,5-2%. Пропозиції російського керівництва виглядали досить привабливо.

Гостроти і загадковості ситуації додають кілька факторів, які змусили серйозно понервувати багатьох спостерігачів як в Україні, так і в ЄС. Першим негативним сигналом стало інтерв’ю уповноваженого українського уряду щодо співпраці з Росією Валерія Мунтіяна, який виступає за приєднання України до Митного союзу і, як виявилося, вів про це вже певні консультації. Проте ніхто в Україні досі не може зрозуміти, що це за посада «уповноважений»? Ніхто не може відповісти, хто дозволив цій людині виступати від імені уряду країни? Схоже, що Мунтіян висловлював свою особисту точку зору, яка не має нічого спільного з реальними пріоритетами зовнішньої політики. Виходом з ситуації, що склалася, могло б стати розпорядження про відставку Мунтіяна, проте українські керівники навряд чи на це підуть, щоб не сваритися з Росією.

Другий привід для занепокоєння – звернення Президента України Віктора Януковича в українському парламенті від 7 квітня. Лідер країни пообіцяв, що Україна буде співпрацювати з Митним союзом у форматі «3 +1». Багатьох ця новина здивувала і налякала, хоча в ній немає нічого нового. Ще в 2003 році чотири президенти України, Росії, Білорусі та Казахстану ухвалили рішення про створення так званого Єдиного економічного простору (фактично в рамках цього проекту створюється зараз Митний союз). Вже тоді Київ зайняв жорстку позицію: Україна братиме участь у реалізації тільки тих положень Угоди про Єдиний економічний простір, які не суперечать Конституції і міжнародним договорам країни. Українські дипломати пояснюють, що саме в цьому і полягає суть формату «3 +1». Очевидно, український президент не хотів провокувати конфлікт із російським керівництвом, а тому і вирішив обрати саме такий варіант: Україна начебто не відмовляється від співпраці з Митним союзом, проте не хоче йти на прийняття таких рішень, які будуть суперечити як Конституції країни, так і досягнутим домовленостям з Євросоюзом. Хоча Росія дала зрозуміти, що часткова участь України в Митному союзі її не влаштовує – йдеться тільки про повноправне членство.

Чому Україна завершить переговори з ЄС?
Усе зводиться до того, що Україна прагне вже цього року закінчити переговори з Євросоюзом, але при цьому в Києві не хотіли б конфліктів з Росією. Чи вийде? Президент України, очевидно, налаштований підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Він керується як мінімум двома міркуваннями.

По-перше, цей крок має для нього політичне, репутаційне значення: таким чином, Янукович зміг би хоча б частково позбутися іміджу «проросійського» політика, до того ж, він увійшов би в історію країни як людина, що заклала серйозний фундамент для подальшої інтеграції України в ЄС. Але є і другий мотив, який, звичайно, враховують в Адміністрації Президента України. Якщо Україна піде до Митного союзу, то автоматично будуть зірвані переговори про зону вільної торгівлі з ЄС. Чотири роки складної, копіткої роботи підуть нанівець! Можна тільки уявити, яке приниження відчують ті європейські політики, які довіряли Україні, українським керівникам. Це можна буде порівняти з розривом дипломатичних відносин: можна тільки гадати, які наслідки чекають Президента Януковича, якщо він стане винуватцем зриву переговорів. Найімовірніший сценарій – негласна ізоляція, небажання вести розмову з непередбачуваними українськими політиками. Звідси випливає і третій мотив: у разі такої негласної ізоляції з боку ЄС, Янукович може потрапити в кремлівську пастку, він втратить поле для будь-якого зовнішньополітичного маневру, він стане простою маріонеткою в руках російського керівництва.

В Україні згадані ризики розуміють, тому і пішли на багато поступок під час останніх переговорів з Євросоюзом. Все це говорить про те, що є дуже велика ймовірність: вже цього року, дійсно, будуть завершені переговори. Питання лише в тому – чи зупиниться Росія, чи не буде вона і далі робити спроби тиснути на Україну? Схоже, що сьогодні Україна, як ніколи раніше, потребує підтримки впливових країн Євросоюзу. Було б дуже несправедливо, якби Україну на її шляху до Об’єднаної Європи не підтримала жодна країна цієї самої Європи. У цьому плані велику роль можуть зіграти три країни – Польща, Франція, Німеччина. Ці країни мають вагу в Євросоюзі, з керівниками цих країн у керівництва Росії склалися хороші стосунки. Ангела Меркель, Ніколя Саркозі, Броніслав Коморовський (або Дональд Туск) могли б провести як мінімум неформальні переговори з російським керівництвом і виступити на захист України.

Врешті-решт, схоже, зараз настав серйозний момент замислитися над тим, щоб внести в Угоду про асоціацію давно бажане в Києві положення про «перспективу членства України в ЄС». Ця теза зняла би з порядку денного масу питань, дозволила б зробити більш підзвітним українське керівництво. Нижче наведені деякі з переваг внесення Україні до порядку денного розширення ЄС:

– До українського керівництва можна пред’являти більш жорсткі вимоги щодо дотримання демократичних принципів, з виконання широкого набору реформ. Це питання набуває особливої важливості, оскільки наступного року в Україні відбудуться парламентські вибори; Україна, крім того, потребує політичному реформуванні, що має убезпечити її від сповзання до авторитаризму;

– Будуть знешкоджені ті євроскептики в Україні та Росії, які кажуть: Україна не повинна йти в ЄС, тому що її там не чекають, а в Росії – навпаки, чекають. В Україні є чимало політиків, які можуть підштовхувати Президента Януковича до того, щоб приєднатися до Митного союзу і отримати економічні дивіденди вже в найближчому майбутньому. Тим більше це може бути актуальним для української влади через посилення соціальної напруги;

– Росія, нарешті, почне усвідомлювати безперспективність своїх намірів щодо України. Це дозволить уникнути безлічі конфліктів між Україною і РФ, а також між РФ і ЄС;

– Перспектива членства в ЄС назавжди поставить крапку в тривалій дискусії – куди йде Україна.

Особливу роль в цьому відношенні може зіграти Польща, яка головуватиме в ЄС з 1 липня. Саме на період головування Польщі випадає саміт Україна-ЄС, на якому, очевидно, буде оголошено про підписання (або ж про завершення переговорів) Угоди про асоціацію. І цей документ мав би набагато більшу цінність, якби у нього були внесені слова про майбутнє членство в ЄС. Україна не могла б мріяти про кращий подарунок у свій 20 день народження.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Після візиту Путіна до України, за яким я змушена була спостерігати зі Сполучених Штатів, мені ледве не щодня тріумфально закидають: “Бачиш, Янукович все-таки не здав Росії ЗВТ з Євросоюзом і відмовився йти в Митний Союз”. Говорять про це з відвертим захопленням і неабияким здивуванням. І не дивно: після харківських домовленостей Президент України автоматично зарахував себе в розряд тих політиків, які ламаються від зустрічного вітру з Москви на раз-два. Не найкраща, погодьтесь, репутація. Але є в ній і один помітний плюс: після Харкова будь-який адекватний жест українського президента може сприйматись як супер державницька і патріотична позиція. Недаремно вчора один український дипломат спитав мене, чому я до цього часу не похвалила українську владу за те, що вона не здала Путіну Зону вільної торгівлі з ЄС і не повелась на Митний Союз, хоча всі думали, що буде саме останній варіант.Мені як незалежному експерту не складно буде сказати кілька приємних слів на адресу української влади, коли Угода про зону вільної торгівлі буде щонайменше парафована. До того моменту, велика гра у великому місті продовжується. Причому набуває дуже знайомого з минулорічної харківської історії газового присмаку. “Чи буде Харків-2 – домовленості з Росією по Митному Союзу в обмін на перегляд газових цін”, – питання, на яке, на жаль, поки що не можна відповісти твердим запереченням. Навіть, якщо російський віце-прем’єр Ігор Шувалов у минулий вікенд в Ялті і зізнався: “Мы приходим к пониманию, что Украину наши предложения (о вступлении в Таможенный Союз – Авт.) не привлекают”. І навіть якщо Янукович продовжує стійко заколисувати народ і закордонних візитерів а-ля Баррозу чи Фійона, як він націлений до кінця року вийти на підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Хочеться сподіватись, що на Банковій дійсно винесли урок з харківських домовленостей: будь-яка оборудка з Росією проблему з ціною на газ не вирішує, а лише тимчасово камуфлює. Хочеться вірити, що в оточенні українського президента є люди, які змогли йому доступно пояснити, чим загрожує йому особисто та Україні теоретично можливий Харків-2, і чому вже самі думки про нього потрібно проганяти, як страшний сон.

По-перше, суттєвою відмінністю нинішньої ситуації з ЗВТ і Митним Союзом від минулорічної є те, що харківські угоди були виключно справою двох країн – України та Росії, тоді як сьогодні в грі задіяний ще третій важливий гравець – Євросоюз. Будь-який зрив переговорів з ЄС по Зоні вільної торгівлі дорівнюватиме не просто дипломатичному паралічу у відносинах з Європейським Союзом. Він тягтиме за собою цілий шлейф ускладнень на європейському напрямку. Мені дуже складно уявити, як, наприклад, Янукович буде домовлятись з Євросоюзом про безвізовий режим після такого демаршу. Безвізовий режим, який, нагадаю, український президент обіцяв українцям ще до Євро-2012. Крім того, угода про зону вільної торгівлі – це, нагадаю, лише частина Угоди про асоціацію з Євросоюзом.

І тут теж спостерігається цікавий нюанс: зараз, як ніколи, у Януковича є можливість до парламентських виборів наступного року продати виборцю і “асоційоване членство” в ЄС (як дипломатично неправильно, але електорально вигідно люблять говорити українські політики), і, при бажанні, навіть європейську перспективу (у народі – перспективу членства) України, про яку роками зачаровано говорили українські політики та дипломати. Справа в тому, що поки продовжуються ламатись списи на переговорах по ЗВТ з Євросоюзом, потрохи ламається і опір країн-членів ЄС з приводу фіксації в тій чи іншій формі європейської перспективи України. Навіть французи вже в кулуарних розмовах подейкують: “якщо німці погодяться, то і ми будемо не проти”. Німці традиційно демонструють вищий пілотаж з непоступливості, але, за спостереженнями українських дипломатів, навіть їх менталітет щодо України поступово міняється у більш позитивний для нас бік. Як результат, зараз, за моєю інформацією, у Брюсселі схиляються до того, щоб в політичній частині Угоди про асоціацію з Україною підтвердити дієвість 49 статті Римського договору. У ній, нагадаю, йдеться про те, що кожна європейська держава має право претендувати на членство в ЄС. Так, це, звичайно, не чітко записана “європейська перспектива”, але порівняно з тим же 2008 роком, коли на саміті Україна-ЄС німці боялись називати Україну “європейською державою”, аби, не дай Боже, не виникало аналогій зі 49-ю статтею, це суттєвий прогрес. До того ж, в умовах інформаційної сприятливості Янукович зможе продати таке формулювання як справжню “перспективу членства”, яку дали Україні завдяки особистим зусиллям президента Віктора Федоровича Януковича… До речі, “менталітет Німеччини”, як подейкують мої співрозмовники, міняється на нашу користь і в питанні візового (чи, точніше, безвізового) режиму. Її місце по обороні шенгенського простору від українців начебто потрохи витісняють… Данія і Кіпр.

Так чи інакше, не скористатись такою позитивною для України динамікою для Януковича було б не тільки політично нерозумно, але й просто по-людськи безглуздо.

По-друге, Україні немає жодного сенсу розвертатись у бік Митного Союзу і Росії, бо, як визнають самі російські політики та дипломати, кінцева мета Москви у економічній інтеграції з Євросоюзом збігається з українською – глибока та всеохопна Зона вільної торгівлі. Тільки якщо Україна створює ЗВТ з ЄС тет-а-тет, то Росія хоче його створювати від імені всього Митного Союзу. Україні пропонується, як на мене, дуже простий вибір: або вона домовляється з Євросоюзом вже зараз і виходить виключно з інтересів своїх національних виробників, або втрачає купу часу і потім буде домовлятись разом з Росією, Казахстаном і Білоруссю, орієнтуючись на інтереси головного інтегратора четвірки, які не завжди співпадають з українськими. Це з тієї ж опери, що й синхронний вступ України та Росії до СОТ. Пам’ятаєте, як на цьому колись наполягали росіяни? І де вони зараз в історії зі Світовою Організацією Торгівлі?

Нарешті, як днями резонно нагадав на Медіа-клубі в Інституті світової політики знаний економіст Володимир Сіденко, будь-яка зміна стратегії під час гри незворотньо веде до поразки. Чи потрібна Януковичу ще одна поразка? Ще одна чорна мітка в його президентській біографії після “харківських домовленостей”? Причому “чорна мітка” не будь-яка, а у вигляді дипломатичної ізоляції України від Євросоюзу? На всі ці питання має бути знайдена відповідь якнайшвидше. Вона має бути знайдена для того, щоб в історії з Митним Союзом і Зоною вільної торгівлі не вийшло, як завжди виходить у футбольних матчах між Україною та Італією: багато створених моментів з боку України, але голи, зазвичай, забивають італійці. У ролі України, як не складно здогадатись, зараз виступає вона сама разом з Брюсселем, у ролі Італії – Росія…