Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Української правди”На рейсах “Рим-Київ”, як ніде, гостро відчувається два найрозповсюдженіші рівні української євроінтеграції. З одного боку, це українські заробітчани, які у Римі роблять пересадку з Португалії, Іспанії та різних італійських міст, щоб хоча б раз в рік провідати своїх рідних в Україні. З іншого, це “нові українці”, які виїжджають на вікенд до Італії на шопінг, і навіть під час оголошення на посадку в літак ще з величезними паперовими кульками відомих брендів роблять останній забіг по бутикам аеропорту Ф’юмінічіно.Перших можна часто розпізнати по ще радянським золотим прикрасам, турецьким светрам та шкірянках, що продавались в районних центрах України наприкінці дев’яностих і якомусь сумно-приреченому погляду, який треба просто бачити.

Останні ведуть себе підсвідомо неввічливо (хоча самі так і не вважають). Першими в магазинах чи готелях не вітаються, слово “дякую” сприймають ледве не як вияв слабкості, а посмішка для них – це вияв або дурості або відвертого залицяння, що, звісно, немає нічого спільного з нормальною західною культурою. Одним словом, всім своїм видом демонструють: “Ми круті, бо можемо собі дозволити тратити грошей більше, ніж ви, “нещасні” європейці”.

Я не знаю, представників якого рівня євроінтеграції мешканці ЄС (зокрема Південної Європи, де українці найбільш присутні) не люблять більше. Одні в них начебто демпінгують на ринку праці, інші дратують своєю поведінкою та демонстративним транжирством, що часто густо супроводжується банальним хамством.

Де “золота середина” української євроінтеграції, третій рівень, який буде потроху вбивати стереотип, що Україна в Європі – це або заробітчани, або олігархи, олігархенята та їх найближче оточення? Він, як і середній клас в самій Україні, ще не викристалізувався. Люди, які мають достатньо грошей, аби поїхати принаймні на кілька днів у країни в ЄС, водночас є освіченими, знають європейські мови (принаймні, їх вулично-ресторанно-готельно-магазинну версію) і на питання “Чи ви з Росії?”, замість ствердно кивати головою, можуть пояснити, звідки вони насправді і чому “Україна – не Росія”.

Третій рівень євроінтеграції навряд чи повною мірою викристалізується, поки не буде запроваджений між Україною та ЄС безвізовий режим. План дій щодо безвізового режиму для українців явно зріс у ціні після того, як за два тижні до саміту його ледве не заблоковували французи (обізнані люди подейкують, що позначилось спілкування Саркозі з Медвєдєвим у Довілі). А ще – після минулотижневого саміту Росія-ЄС, на якому стало більш ніж очевидно: навіть росіяни, заручившись потужним євросоюзівським лобі, виявились не спроможними пробити візову стіну одним махом, хоча ще якихось пару місяців тому відмовлялись від будь-яких планів дій та дорожних карт і пропонували Євросоюзу просто взяти й скасувати візи для росіян в обмін на скасування віз для євросоюзівських громадян.

Фактично, Росію змусили піти українським шляхом, хоча посол Росії при ЄС Чижов, з яким я мала змогу поспілкуватись на прийнятті в українському посольстві в Бельгії на минулому тижні (прийняття відбувалось якраз після презентації Інститутом світової політики Євроатлантичної колекції одягу у штаб-квартирі НАТО), дуже дратувався, коли чув про подібне, доказуючи, що про ніякі плани дій у російському випадку не йдеться. Йдеться виключно про “common steps” (“спільні кроки” він чомусь називав виключно англійською) між ЄС та Росією. Коли ж я поцікавилась, чим ці “спільні кроки” відрізняються, власне, від українського плану дій з ЄС, він зауважив, що Росія, на відміну від попереднього президента України, не скасовувала свої візи для європейців. Отже, випливало з його логіки, досі має вагомий важіль впливу на Брюссель. Натомість, інший мій поважний співрозмовник у бельгійській столиці переконаний, що те, до чого домовились ЄС з Медвєдєвим по візам – ніщо інше, як “проект проекту плану дій”, який отримала Україна.

Так чи інакше, росіяни сьогодні особливо активно прищеплюють думку, що рішення по безвізовому режиму – чи то стосується Росії, чи України – все одно буде політичним. Отож, мовляв, особливо перейматись різними планами та “спільними кроками” непотрібно. Українські дипломати теж погоджуються зі своїми російськими колегами: як би досконало план не виконувався, вердикт виноситимуть з політичних міркувань.

Звісно, доля правди в цьому є. Достатньо послухати, що говорять німецькі чи іспанські політики та дипломати, аби стало зрозуміло: в найближчі роки пробити візову стіну з ЄС буде надзвичайно складно. Німці в неформальних розмовах все більше висловлюють своє незадоволення з приводу безвізового режиму для балканських країн, запровадженого впродовж якраз останнього року. Тобто, так само, як вступ Болгарії та Румунії до ЄС в десятки рази підняв планку для теоретичного членства інших країн до Євросоюзу, безвізовий режим для країн Балкан ризикує суттєво підняти планку для запровадження безвізового режиму з іншими країнами Європи. Зокрема й України.

Румунський слід, до речі, простежується і в візовому питанні України теж. Один високопоставлений іспанський дипломат, з яким мені доводилось нещодавно спілкуватись на тему скасування віз для українців, відразу вирішив мене “вбити” одним-єдиним запитанням: “А ви знаєте, скільки румунів приїхало до Іспанії після того, як ми їм скасували візи? Сімсот тисяч!”. І далі в більш ніж емоційній манері нагадав, що за останні 10 років притік мігрантів в Іспанію становив 5 мільйонів мігрантів – це другий показник в світі після Сполучених Штатів. Мовляв, куди ж ще українців запускати.

Інший іспанський високопоставлений дипломат на повному серйозі довго скаржився мені на те, що румунські приїжджі фактично позбавили його улюбленого хобі: збору грибів. Каже: “в який ліс не піду, грибів немає – все позбирали румуни”. А українці, за його словами, повністю монополізували одну з професій в Іспанії. А саме – людей, які стрижуть овець. Отож, всі заспокоювання з українського боку на кшталт “всі, хто хотіли поїхати працювати в Європу – поїхали” – у Євросоюзі не дуже спрацьовують.

Крім того, я вже один раз про це згадувала на прес-конференції, а зараз хочу наголосити: у питанні віз в таких “проблемних” країнах як Німеччина треба працювати не стільки з міністерством закордонних справ, а з міністерством внутрішніх справ. “Зовнішньополітична” Німеччина (від дипломатів до депутатів Бундестагу, які мають справу з закордонною політикою, та європарламентарів) набагато лояльніша в цьому питанні, але мало що в ньому вирішує.

Проте, незважаючи на все політичне навантаження візового питання, хотілось би порекомендувати українській владі сконцентруватись на частині технічній цього питання. А саме – якомога швидшому запровадженні біометричних паспортів, бо те, що зараз відбувається з ними, дивує і лякає одночасно. Наприклад, ви знаєте, яка ціна біометричного паспорту зараз обговорюється? Триста євро!!! Для інформації: в балканських країнах такі паспорти коштували в районі 40-50 євро. Наскільки мені відомо, добрі люди з МЗС поінформували про цю ціну вже навіть президента Януковича. Отож, замість того, щоб приречено розводити руками і, наслідуючи росіян, говорити, що “рішення все одно буде політичним”, було б дуже непогано розібратись з ключовими вимогами Плану дій. І в першу чергу – з біометрикою. Бо як не крути – чим краще буде виконаний План дій, тим менше буде підстав у тієї ж Німеччини чи Іспанії для негативного політичного рішення. Все просто.

І останній момент із серії “про наболіле”. Кожен українець, який їде до країн Євросоюзу, має розуміти, що своєю поведінкою він теж робить внесок у прискорення чи відтермінування безвізового режиму. ЛІдери в країнах-членах ЄС будуть приймати своє політичне рішення по візах, відштовхуючись, не в останню чергу, від настроїв населення. Мені прикро і якось навіть незручно писати про такі речі, але враження від України і, відповідно, від українців, які приїжджають в ЄС, буде значно кращим, якщо кожен, хто виїжджає з України, усвідомить, що вітатись, усміхатись і дякувати – це елементарні правила поведінки в цівілізованому суспільстві, а не якась складна психологічна гра (див. вище про “нових українців” в Європі). Бо, як правильно підмітила колишня президентка Латвії Вайра Віке-Фрейберга, яка нещодавно відвідувала Київ на запрошення Інституту світової політики, основна відмінність між західною та пострадянською людиною полягає якраз в тому, що західна людина випромінює ввічливість, а пострадянська – грубість.

Блог заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого на сайті російської служби «Радіо Свобода» (російською)«А я свою совесть в первом классе поменял на булочку с маслом». Так иногда отвечают полудерзко-полушутя люди, которых взывают к более гуманному поведению. Совесть или булочка? Фактически перед такой дилеммой – если говорить упрощенно – оказалась Украина. \
Всю неделю в стране велись споры вокруг церемонии награждения Нобелевской премией мира китайского диссидента Лю Сяобо. Китай обратился с просьбой в Киев (как и многим другим столицам) проигнорировать нобелевское мероприятие. Украинский посол в Норвегии отказался посетить церемонию. В итоге Украина оказалась в первоначальном списке из 19 стран, которые решили бойкотировать церемонию награждения. Вероятнее всего, украинские власти надеялись, что никто об этом демарше не узнает. Ну, не придет посол – да и ладно. В этом году с визитом в Пекине побывал украинский президент Виктор Янукович. Страны договорились о массе инвестиционных проектов, которые китайцы готовы воплотить в Украине (на общую сумму в 4 млрд. долларов). К 2012 году две страны решили увеличить товарооборот до 10 млрд. долларов. Небольшие расчеты позволят узнать приблизительную стоимость совести украинских властей, а значит и всей страны. Стоимость булочки… Руководство в Украине просчиталось, надеясь, что о его поступке никто не узнает. Нобелевский комитет заранее обнародовал список друзей друзей КНР. Украина оказалась в странноватой компании: Афганистан, Вьетнам, Венесуэла, Египет, Ирак, Иран, Казахстан, Колумбия, Куба, Марокко, Пакистан, Россия, Саудовская Аравия, Сербия, Судан, Тунис и Филиппины. Украинский МИД увертывался, пытаясь объяснить все банальным стечением обстоятельств. Мол, в Киеве состоится совещание послов, потому Нобелевская церемония останется без украинского представителя. Как выяснилось, разница между событием в Осло и посольским мероприятием в Киеве – целых четыре дня. Возможно, в Украине никто бы не обратил внимание на скандал, если бы не критика Еврокомиссии. В Брюсселе не поняли, как может страна заявлять о своем желании вступить в ЕС, но при этом не следовать ценностям, которые существуют в Европе. Киев решили тушить пожар: посетить нобелевскую церемонию велели первому секретарю посольства в Норвегии. Перед дилеммой «булочка или совесть» Киев оказывается не впервые. В 2005 году Украина поддержали критические доклады Комиссии ООН по правам человека в отношении Беларуси и Кубы. Минск и Гавана тогда обиделись. Оппозиционные партии атаковали «оранжевую власть»: как вы могли на это пойти; ведь кубинцы бесплатно лечат детей, пострадавших от Чернобыля; зачем же вы отправляете их к диктатору? Украина, конечно, действовала из лучших побуждений. Власти, окрыленные успехом своей революции, тогда решили нести демократию и добро по всему миру. Но испытания не выдержали. В “оранжевом” МИДе не могли ответить на простой вопрос: так будете ли вы критиковать и Туркменистан за нарушение прав человека? Но Ашхабад – это не Гавана и не Минск, там есть газ. Булочка повкуснее. Институт мировой политики, в котором я работаю, время от времени приглашает в Киев известных политиков, общественных деятелей. В марте этого года к нам приезжал Гарри Каспаров. Это был его первый визит в независимую Украину. Каким же было наше удивление, когда на публичной дискуссии известного шахматиста и политического деятеля мы не увидели ни одной телевизионной камеры. Почувствовались ветры перемен – инаугурация Виктора Януковича только-только прошла. От встреч с Каспаровым отказались как оппозиционные политики, так и, естественно, пропрезидентские. В сентябре на наше приглашение приехать откликнулась экс-президент Латвии Вайра Вике-Фрейберга. Ее встреча с Виктором Януковичем не состоялась – он как раз находился с визитом в Китае. По поводу случая с Каспаровым она удивилась, рассказав о своем опыте встреч с неугодными. В 2001 году в Ригу прибыл тибетский духовный лидер Далай Лама. Естественно, Китай был взбешен: ноты протеста, угрозы… Но президент решила все же встретиться с именитым гостем. Вопреки всем законам логики – в 2004 году Китай пригласил Вике-Фрейбергу с государственным визитом! Совесть все же одержала победу. И в Латвии. И пока что в Украине.

Інтерв’ю Президента Литви (1998-2003, 2004-2009) Валдаса Адамкуса виданню “Дзеркало тижня”АЛЬОНА ГЕТЬМАНЧУК, СЕРГІЙ СОЛОДКИЙ (Інститут світової політики)\
Він мав добрі стосунки з Леонідом Кучмою, він затоваришував із Віктором Ющенком, він ніколи не міг уявити, що наступним президентом України стане Віктор Янукович. Він мав сотні підстав розчаруватися в Україні. Проте він досі вірить, що Україна — європейська держава не лише географічно. Що примушує його залишатися ідеалістом? І що насправді заважає Україні рухатись, а не борсатись у європейському напрямку? Про це в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» розповів екс-президент Литви Валдас АДАМКУС, який нещодавно побував у Києві на запрошення Інституту світової політики.
— Пане Адамкусе, під час нинішнього візиту до України ви відчули, що вона швидше віддаляється від ЄС, ніж рухається в європейському напрямку? Для вас особисто регрес очевидний?
— Мушу визнати, що моє бачення вашої країни під час цього візиту змінилося на краще. Я зрозумів, що деякі ідеї про реформи, необхідні для набуття членства в Євросоюзі, залишаються в силі. Я перебуваю під великим враженням від слів одного українського урядовця, який запевнив мене, що Україна може виконати ключові критерії ЄС за п’ять років.
— У часи свого президентства ви напевно часто мали нагоду спілкуватися з канцлером ФРН Ангелою Меркель, із президентом Франції Ніколя Саркозі, якого навіть називаєте своїм другом. Напевно, неодноразово обговорювали з ними й інтеграцію України до ЄС чи НАТО. Як вони вам пояснювали, чому їм так важко наблизити Україну до цих організацій? Що їх найбільше турбує?
— Проблеми, про які ви кажете, викликані насамперед браком довіри до України. Країни ЄС готові діяти, але вони також мають бачити певні зміни в Україні. Йдеться, звісно, про реформи. Про все це треба говорити, оскільки головна проблема — брак комунікації.
Україна має чітко висловити свою позицію і пояснити її. Якщо ви зможете звернутися до нас, європейських країн, і відкрито заявити: ось наша головна мета, саме у цьому напрямі ми хочемо рухатися, — думаю, це багато що змінить. Хочу підкреслити, що саме наполегливість і активна комунікація з країнами Євросоюзу необхідна сьогодні Україні.
— Але нинішня українська влада дуже чітко заявляє про рух у ЄС. Проблема, швидше, в тому, що мало хто в Європейському Союзі вірить у щирість цих заяв. Чому? Це питання стереотипів, чи все ж таки Україні не вірять через її надто швидкий дрейф у бік Росії?
— Європа справді досі не може зрозуміти, куди рухається Україна. Чи вона схиляється більше на Схід, до співробітництва з Росією, яка не входить до ЄС, — чи прямує у напрямку західної спільноти, що структурована в організацію, яку ми наразі називаємо Євросоюзом. Є сумніви і щодо чіткого бачення курсу держави вашим керівництвом. Не думаю, що ми спостерегли якісь іще вияви відданості українського уряду європейському курсу, окрім декларації: «ми хочемо здобути членство в ЄС». Одна річ — це бажання, інша — готовність. Треба розрізняти ці речі. Саме на цьому я наголошував під час зустрічей зі своїми співрозмовниками в Україні: не будьте розчаровані, якщо вам не вдасться виконати всі вимоги щодо членства за п’ять років. Зізнаюся щиро — я не вірю, що це можливо. Україні необхідно як мінімум десять років, аби стати повноправним членом ЄС. Якщо ж їй вдасться зробити це за п’ять років — я почну вірити у диво.
— Та все ж — у чому реальна причина того, що деякі держави Євросоюзу не бажають відкрити Україні перспективу членства в ЄС? Що найбільше перешкоджає?
— По-перше, це невпевненість у тому, що в Україні є стабільність, а стабільність — одне з ключових питань у свідомості людей в ЄС. По-друге, декларація вашого президента, що Україна не ставить за мету інтеграцію до НАТО, підірвала віру прихильників вашої держави у те, що Україна рухається в євроатлантичному напрямі свідомо і що вона справді хоче стати також рівноправним членом Європейського Союзу. Звісно, НАТО і Європейський Союз — це дві різні структури, але вони дуже тісно взаємопов’язані. Я б навіть сказав, що одна не може існувати без іншої. НАТО — це вже не той мілітаристський блок, яким він був після Другої світової війни. Деякі європейці запитують, чому вони мають приймати Україну до ЄС, якщо вона, висловлюючи бажання бути серед них, відмовляється долучитися до структур, які гарантують їхню безпеку.
— Сьогодні в Євросоюзі спостерігається певний розкол між країнами-членами з приводу України. Один табір європейських політиків вважає, що краще заплющити очі на деякі демократичні збої в Україні, але залишити країну у порядку денному європейської інтеграції, інший же табір прагне досить жорстко вказати на те, що демократія в Україні зникла, тому необхідно викреслити її і з європейського порядку денного. Якою, на вашу думку, має бути позиція друзів України в ЄС?
— Більшість країн — членів ЄС вважає, що, незважаючи на те, скільки часу це може забрати, Україна на правильному шляху, адже головні демократичні принципи в ній усе ж таки діють. І дедалі більше держав вірять у це.
— Все ж таки — друзі України в ЄС зараз мають заплющувати очі на певні недемократичні тренди в Україні, аби вона не втратила потім у стратегічному плані?
— Ні, я так не вважаю, але потрібно, щоб голоси на підтримку євроінтеграційного курсу теж були чутніші. Якщо всі проблеми ви обговорюватимете лише у внутрішньому колі друзів, ніхто не почує ваших закликів. Держав, налаштованих негативно стосовно європейських перспектив України, в ЄС поки що меншість, але більшість країн, скажемо так — мовчазна більшість, не робить нічого, аби викорінити їхні сумніви.
— Ви доклали багато зусиль до того, щоб на Бухарестському саміті НАТО у 2008 році було прийняте рішення про перспективу членства України і Грузії в Альянсі. Тепер ми бачимо, що це рішення підтверджене на Лісабонському саміті НАТО. Як ви вважаєте, якби ЄС також прийняв своє «бухарестське» рішення щодо України, чи справді б це прискорило інтеграцію України до Євросоюзу?
— Моя відповідь — однозначно так. Але є одна річ, якої не слід забувати. Критерії членства мають бути виконані обов’язково, без жодних альтернатив. Проте певна допомога, голос громадськості з боку ЄС дозволить прискорити цей процес.
— Ви двічі були президентом Литви і маєте великий досвід перебування на найвідповідальнішій посаді в державі. Тому, мабуть, вам добре відомі спокуси, які постають перед високопосадовцями, — насамперед спокуса використати свою владу за максимальною програмою. Що стримувало вас від зловживання владою?
— Знаєте, вам ніколи не вдасться передбачити індивідуальні кроки кожної особи. Я ріс, виховувався і здобував освіту у демократичному суспільстві, що й позначилося на моєму відчутті відповідальності. Це стало частиною мене, і я вже не можу змінитися. Я просто вірю у щось, що справді вважаю важливим. Тому для мене сформульоване вами питання стоїть так: мені треба обманути самого себе, якщо я хочу обманути закон, скориставшись своєю владою. Я справді вірю в конституційні принципи, і це є одним із ідеалів мого життя. Конституція і закони — дар суспільству, яким має користуватися кожен. Але це питання суто особисте. Не можна навчитися демократії, поважання прав людини за підручниками, читаючи газети чи книжки. Ви маєте вирости в демократичному суспільстві, тоді демократичні принципи поваги до особистості, рівноправності автоматично стануть частиною вашого життя. Якщо ви не вірите в них — немає значення, наділені ви владою чи ні.
— Тобто в України наразі один вихід: запросити на керівні посади людей, котрі виховувались у демократичних державах?
— Мені здається, у вас є люди з такими переконаннями. Вони відкриті до демократичних цінностей, добре розуміють, що є добре, а що зле. Вони поки що мовчать, проте за першої-ліпшої нагоди розкриються. Серед молодшого покоління таких людей кілька десятків. Однак зараз, і особливо зараз (не зрозумійте мене неправильно), я не бачу в Україні необхідних умов для того, щоб такі особистості могли розкритися. Я вірю в молоде покоління, вірю в таких людей, як ви. Створімо такі умови, щоб ваші голоси були почуті, — і ви прийдете до того, до чого прийшла й Литва. Ви маєте йти до молодого покоління, воно має почути вас і приєднатися до вас. Саме так можна виховати нову інтелектуальну еліту, молодих ідеалістів, які справді приймуть цінності демократії і житимуть за демократичними принципами.
— Так сталося, що ви зустрілися з екс-президентом Ющенком у Києві саме в річницю помаранчевої революції. Він вам пояснив, що після помаранчевих подій пішло не так, у чому була його ключова помилка?
— Ні, ми не обговорювали подій помаранчевої революції, проте розмова опосередковано їх стосувалася. Він сказав, що все пішло не тим шляхом, якого він прагнув, йому не вдалося здійснити те, у що він вірив і що хотів зробити. Саме тому Віктор Ющенко не хоче йти з політичного життя, він спробує створити нову громадську організацію, новий інститут. Він хоче, щоб це був не суто український проект. У рамках його інституту розвиватимуться відносини з іншими державами. У нього, безперечно, є дружні контакти з представниками інших країн, політиками, громадськими діячами, які мають різні ідеї, різні підходи. Віктор Ющенко хоче, щоб вони зацікавилися і приєдналися до нього. Не для сидіння в офісі, а для того, щоб створити певну раду для втілення ідеї розвитку України. І так поступово прийти до того, про що ми тільки-но з вами говорили. Я від щирого серця побажав йому успіхів.
— А що саме, на вашу думку, пішло не так після революції?
— Це цікавить і мене. Я неодноразово сам запитував: що сталося після помаранчевої революції у спілкуванні двох людей — Юлечки (Тимошенко. — Ред.) та Віктора (Ющенка. — Ред.)? Досі не можу в це повірити. І ніхто мені не може дати чіткої, зрозумілої відповіді. Ніхто!
— Чи могли ви уявити у 2004 році, що через п’ять років Віктор Янукович стане президентом України?
— Я не міг цього уявити. У мене не було ані найменших підстав так думати! Якщо ж говорити про те, що сталося після помаранчевої революції, то, на мій погляд, головною причиною внутрішньополітичного розколу в Україні були зовнішні сили. Чесно кажучи, мені здається, що Москва досі докладає всіх зусиль, аби зберегти в Україні нестабільність. Кілька років тому я почув від когось таку думку і, зізнаюся щиро, не звернув на неї уваги. А тепер, коли спостерігаю за тим, що відбувається в Україні, дедалі більше й більше схиляюся до такого здогаду. Можна сказати, я впевнений не на 100%, а на 80%: Росія з Україною — це Російська імперія, Росія без України — середня, пересічна держава. Уже навіть цієї причини достатньо, щоб Російська Федерація намагалася втримати Україну у сфері свого впливу, віддаляючи її від західного світу. Таке втручання у політичне життя України, із залученням усіх можливих засобів, і призвело до розколу між ідеалістами, які виступили за демократію під час помаранчевої революції. Але це моя теорія, я не маю жодних доказів на її користь.
— Ви, фактично, процитували Збігнєва Бжезінського. Чи не вбачаєте певного парадоксу в тому, що саме його рідна Демократична партія США ініціювала процес перезавантаження з Росією, який лише допомагає російському керівництву відновлювати імперські амбіції на пострадянському просторі? Тобто його концепція відверто суперечить зовнішньополітичній концепції його партії?
— Опосередковано так і відбувається. Але не можна сказати, що це було метою США. У політиці інколи в одному човні опиняються не лише друзі, а й вороги. Америка в окремих випадках наразі не має чіткої принципової позиції. На практиці це не означає, що Америка зраджує певні принципи, — вона лише намагається не акцентувати на цьому свою увагу. Подобається нам це чи ні, але капіталістичний підхід ґрунтується насамперед на вигоді. Якщо американці відчувають, що це вигідно економічно, вони заплющують очі на порушення певних принципів, тільки б утримати ринок. Більшість воєн, які ведуть США, — війни не за ідеї, а за ринки. На жаль, це справді так. Однак я вірю, що Америка не переступить певну межу, коли занадто близько до неї підійде.
— Ви не вірите в успіх російсько-американського «перезавантаження»?
— (Пауза.) Не зовсім.
— Лист із закликом не приносити країни ЦСЄ в жертву «перезавантаженню» з Росією, який ви спільно з іншими лідерами Центрально-Східної Європи написали торік президентові Обамі, мав якийсь вплив на американську адміністрацію, чи був написаний марно?
— Я переконаний: цей лист був певним показником для США, що вони не можуть робити все що їм заманеться, виступаючи з позиції сили. Ми впевнені, цей лист мав певний вплив на Держдеп, що позначилося на його рекомендаціях Білому дому. На мою думку, згаданий лист усе ж таки остудив запал деяких поборників ідеї нової зовнішньої політики США. Не те щоб він змінив мислення деяких радників президента Обами, та принаймні вони стали обачнішими. А президент Обама взагалі для мене — це метеорит, який раптово з’явився в небі, сягнув зірок і стрімко падає на Землю.
— Чи слід очікувати активнішого залучення Америки до політики Центрально-Східної Європи у тому разі, якщо республіканці прийдуть до влади?
— Однозначно, у підході республіканців більше позитиву, ніж у підході демократів. І це примушує мене вірити в те, що ми побачимо у Сполучених Штатах зміни, які підтвердять: Україна не залишиться сам на сам зі своїми проблемами. Особливо якщо до влади прийдуть республіканці. За республіканців у США буде більше спротиву імперській політиці Росії, ніж за демократів.
— Чи може Україна стати членом НАТО без членства Росії в Північноатлантичному альянсі?
— Росія вдаватиметься до всіх видів маневрування, щоб тільки тримати Україну якомога далі від НАТО. Вона застосує економічний шантаж. Росіяни скористаються своєю перевагою в енергетичних ресурсах, обіцяючи вигідні нафтові та газові контракти в обмін на політичні поступки України. Не сподівайтеся, що Росія заспокоїться і зменшить свою активність в українському питанні. Подобається нам це чи ні, але політичний вплив Росії на Україну найближчим часом матиме відчутну вагу. Якщо ви не згодні з такою ситуацією, слід із цим боротися.

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для «Корреспондент.net»Уявіть на хвильку, як би змінився світ, коли б усі вміли читати думки один одного.\
Уявіть на хвильку, як би змінився світ, коли б усі вміли читати думки один одного. Ваша дружина (чи чоловік) дізнається, що ви ходили (чи хотіли піти – байдуже) наліво. Ваш роботодавець довідається, що ви про нього думаєте насправді. Ваші чада будуть шоковані від того, що капуста немає нічого спільного з дітонародженням. Хаос. Світ із вивернутими мізками.

Чим це закінчилося б – самознищенням людства, психологічною ізоляцією, втечею в себе і від себе чи, навпаки, перевихованням людини, тотальною перемогою довіри, добра та любові?

Світ зараз переживає незвичайний, поворотний період. Дипломатичну революцію, наслідки якої досі складно уявити. Те, що робить Джуліан Ессанж, оприлюднюючи секретні депеші, якраз скидається на процес міжнародної телепатії. Увесь світ може читати потаємні думки співробітників американського Держдепу. Інколи ці думки не такі й глибокі, інколи досить брудненькі. І якщо раніше закордонні політики могли спробувати під час публічних бесід викручуватися і напустити в очі словесного туману: мовляв, ми так не вважаємо, ми сповідуємо такі-то принципи, то нині всі карти відкриті.

Ціль Ессанжа була начебто доброю і благородною. У міжнародній політиці надто багато сміття і бруду. Рано чи пізно мав з’явитися чистильник, який би спробував поставити крапку у змовах, міжнародній кулуарщині. Люди мають право знати своїх «героїв». Це як нагадування правителям, що якою б абсолютною не була влада, вони все одно відповідальні перед своїми громадянами, перед усім людством.

Зазвичай державні таємниці не підлягають розсекреченню впродовж 30 років. Політик приходять на вищі державні посади в середньому в 50-60 років. Небагато з них доживає до того часу, коли на поверхню випливають неприємні подробиці їх діяльності. А якщо й доживають, то почасти уникають покарань – тому приклад чилієць Августо Піночет чи поляк Войцех Ярузельський. Хоча буває і інакше – за гратами вже опинялися радянські путчисти, останній лідер НДР Егон Кранц, набагато сумніше закінчили свої політичні кар’єри Саддам Хусейн і Ніколае Чаушеску.

Поза тим, напевно, кожен правитель, ведучи антисанітарний в політичному смислі спосіб життя, навряд чи сподівається на те, що суд історії над ними настане вже за життя. Торік мені пощастило познайомитися з цікавим істориком Павлом Строїловим, який нині живе в Лондоні. Він мав можливість працювати з матеріалами Фонду Горбачова в Москві, де скопіював тисячі архівних документів – здебільшого це були стенограми бесід першого й останнього радянського президента з впливовими світовими лідерами. Більшість із них живі досі – Гельмут Коль, Джордж Буш-старший, Маргарет Тетчер…

Бесіди зводилися здебільшого до одного, як врятувати Союз, не випустивши з нього Україну. Думки Горбачова були абсолютно передбачуваними. А що ж західні політики? Вони так само співчутливо підтакували своєму «перестроєчному» фаворитові, наводячи власні аргументи, чому українцям не слід відокремлюватися. Під горбачовським впливом вони вмовляли й українське республіканське керівництво. Кульмінацією став відомий виступ Буша-старшого в українському парламенті 1 серпня 1991 року, коли президент США застерігав українців від відокремлення. В історію його промова увійшла під назвою Chicken Speech – «виступ боягуза». Жаль, що свого Ессанжа не знайшлося вже тоді. Можливо, Україні б не довелося так складно в перші роки спинатися на ноги, коли незалежним керівникам доводилося з-поміж іншого переконувати іноземців, що Україна – це всерйоз і надовго.

Звичайно, з оприлюдненням секретної інформації пов’язані і значні ризики. Недивно, що американська верхівка ще раніше просила Wikileak не публікувати документів, які стосувалися операцій в Афганістані і Іраку. Так світ дізнався про раніше невідомі убивства мирних жителів. Вашингтон мав підстави переживати за наслідки опублікованого витоку: подібна інформація може налаштувати місцеве населення в Іраку та Афганістані проти американських вояків.

Чи зміниться світ? Чи стане «депешний скандал» стимулом для більш етичного спілкування на міждержавного рівня? Чи не прийде на зміну Realpolitik і макевіаллізму політика ідеалізму й альтруїзму? Який буде результат телепатії планетарного масштабу?

Моє переконання: позитивний результат міг би бути лише тоді, якби карти були розкриті про діяльність усіх без винятку урядів світу. Поки що ж ми прочитали думки не один одного, а лише однієї людини. Вона повністю оголена, вона в розпачі, вона перетворилась в посміховисько. З неї можна глузувати, збиткуватися, критикувати. Адже ми все про неї знаємо.

Знаємо, що американці не сильно чемні. Не дуже чесні. Мають чимало грішків, які намагалися приховати. Але чи справді картина розписана лише чорними фарбами?

Звернуся ще раз за допомогою до вашої уяви. Уявіть світ без США. Уявіть, що Саддам Хусейн, на чиїй совісті кілька розв’язаних воєн, досі тероризує перський регіон, а заразом і увесь світ. Уявіть, що маковими просторами Афганістану досі гарцюють недорікуваті таліби. Чи не дорікають сьогодні українські історики Вашингтону за те, що Штати визнали СРСР у 1933 – у рік Голодомору? Чи не було б краще, аби знайшлася відповідальна сила в ті роки і усунула від влади Сталіна, а згодом і Гітлера? Чи не повинно бути сьогодні відповідальної сили, спроможної поставити на місце навіжених царків Ахмадінеджада чи Кім Чон Іра?

Мені шкода США. Шкода, що лише вони (і саме вони) потрапили в таку халепу. Можливо, Ессанж на своєму не зупиниться, і згодом ми почитаємо депеші російських, іранських чи китайських дипломатів? Із певних причин упевнений, що це було б справедливо і не менш цікаво…

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Я не маю нічого проти Казахстану. Більше того, навіть захоплююсь тим, як Нурсултану Назарбаєву вдається вміло розрулювати ситуацію відразу з трьома геополітичними величинами – Росією, Заходом та Китаєм. Віктору Януковичу в цьому плані пощастило – він вимушений балансувати лише між двома першими.Та й порівнювати його з Україною, очевидно, було б не дуже коректно з багатьох міркувань. Але перед самітом ОБСЄ в Астані мене, зізнаюсь, не один раз переслідувала одна паралель між Казахстаном та Україною. Після того, як Києву теж вручили право головувати в ОБСЄ в 2013 році, вона лише посилилась.

Паралель цю можна змалювати наступним чином: президент країни страждає на явні авторитарні замашки, але для того, щоб бути вхожим у західну політичну тусовку, фотографуватись на ганку Білого Дому та Єлісейського палацу, намагається замаскувати демократичні дефекти, винаймаючи світові піар-агентства та потужні лобістські структури, прагматично товаришуючи з західними чиновниками, проштовхуючи рекламні статті у світові медіа, прокручуючи ролики на світових каналах, розвішуючи лайт-бокси з обличчям себе коханого на вулицях світових столиць, головуючи у міжнародних організаціях західного, а не російського штибу. Одним словом, замість того, щоб прислухатись до порад колег із західного світу й виправити ситуацію з правами людини чи свободою слова, він починає ховати це все у гарну упаковку.

Звісно, Казахстан порівняно з Україною, просунувся в цьому плані набагато далі. Та й можливості, ні для кого не секрет, у нафтоносної центрально азійської країни значно більші, ніж у всерйоз пошкодженої фінансовою кризою України. Як, до речі, і мотиви: від явно нікудишнього іміджу президента Назарбаєва на Заході до фільму Саші Барона Коена (більш відомого як Бората), котрий виставив Казахстан та його президента на огляд західної публіки взагалі в принизливому світлі.

Роль українського Бората на Заході почав в останні роки свого президентства успішно грати ще Віктор Ющенко, привертаючи увагу до України як персонажа політично неврівноваженого, з явними шизофренічними процесами всередині. Віктор Янукович перехопив цю роль, підлікувавши персонажа в плані політичної неврівноваженості, але додавши йому нових, диктаторських й антидемократичних рис, які виявились не менш неприйнятними для поважної західної публіки. Тепер Януковичу нічого не залишається, як відбілювати свого ж персонажа різними піарівськими штучками замість того, щоб, наприклад, просто вгамувати свої владні апетити й позбутись кількох головних подразників демократичного світу (у тому числі й відомих представників владної обойми з найавторитетнішої в ПР бізнес-групи).

Депутати Європарламенту, коли приїжджають до Києва, на щастя не зникають у невідомому від столиці напрямку на кілька днів, як це, розповідають у Брюсселі, траплялось у Казахстані (очевидно, у казахських політиків виходить краще продемонструвати європейцям демократичні перетворення в країні у гарному заміському будинку). І біл-борди з портретом Віктора Федоровича, обрамлені прапорами країн-членів ОБСЄ, на щастя, не висять вздовж трас, як було із зображеннями його казахського колеги. Але вечері голови СБУ у Брюсселі, щедрі прийоми окремих євро чиновників на українській землі – перший крок до зовнішньої політики назарбаєвського зразка. Політики, яка, можливо, допомагає вирішувати деякі тактичні питання, але стратегічно не вирішує нічого.

Всі піарівські та лобістські зусилля, всі шалені кошти, потрачені Казахстаном на проект під назвою «головування Нурсултана Абішевіча в ОБСЄ», не допомогли казахській владі зробити так, аби світ не побачили доповіді на зразок «Нехтуючи свободою преси, Республіка Казахстан підриває позиції ОБСЄ», підготовленої Комітетом на захист журналістів у Нью-Йорку. Як і не змогли переконати президента США особисто відвідати Астану, незважаючи на те, що це перший за 11 років саміт ОБСЄ. Я вже не кажу про Ніколя Саркозі та Броніслава Коморовського, котрі теж вирішили утриматись від відвідин казахської столиці. Навіть більше – спровокували нові іміджеві проблеми. Ті казахські топ-політики, які на неформальному рівні погрожували Вашингтону проблемами для американських компаній, що працюють в Казахстані, якщо Обама не приїде до Астани, тепер сприймаються в адміністрації американського президента не інакше як дешеві шантажисти і потребують додаткової реабілітації. До речі, сподіваюсь, українські можновладці не додумаються щось подібне робити, аби «змусити» Обаму приїхати до Києва на вшанування 25-річчя Чорнобильської трагедії у квітні наступного року? Наскільки мені відомо з дипломатичних джерел, можливість відвідин Києва президентом США в цей час майже нульова.

Але ж Казахстан починав головування в ОБСЄ дуже навіть красиво: говорив про наслідування західних цінностей та стандартів. Навіть прийняв програму з претензійною назвою «Шлях до Європи», яка мала продемонструвати Заходу не лише відданість Казахстану рухатись до цих самих західних стандартів та цінностей, а й те, що Астана докладе максимум зусиль, аби інші країни Центральної Азії також йшли у цьому напрямку.

Віктору Януковичу однозначно варто зробити висновки з казахського промоушн-шоу світового масштабу. Президент України вже заявив в Астані на саміті ОБСЄ, що Україна розглядає своє майбутнє головування в цій організації як «стимул для подальшого самовдосконалення, продовження системних реформ і розвитку заможного демократичного суспільства». Чудово! Пропоную всім західним лідерам занотувати цю заяву на випадок, якщо «заможне демократичне суспільство» в Україні ніяк не будуватиметься до її головування в ОБСЄ.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Кілька місяців тому на одних українсько-російських переговорах один український високопоставлений чиновник сказав своєму російському колезі: «Так як для вас продовження Чорноморського Флоту РФ в Севастополі була тестом на українсько-російське стратегічне партнерство, так для нас в Україні таким тестом є ваша відмова від будівництва “Південного потоку». Росіяни, як відомо, не особливо прислухались до такої постановки питання.А після п’ятничних переговорів Медвєдєва з Путіним у Москві, на мій погляд, це питання було б дуже навіть варто реанімувати. Який тест здала Росія, а не Україна, на стратегічне партнерство між обома країнами? Яким рішенням Кремль допоміг українській владі довести, що ініційоване останньою перезавантаження з Москвою не є лише тупою грою в одні ворота?

Ну не може ж бути таким тестом десяток у більшості випадків притягнутих за вуха зустрічей українського президента з російським? Чи відсутність відеоблогів з елементами наїзду на адресу українського керівництва з боку Дмітрія Анатольєвича? Це все має стосунок до емоційного фону, але зовсім не до стратегічного партнерства, закріпленого на прагматичній основі, яку так активно пропагувала команда на Банковій.

Можливо, не зовсім коректно порівнювати українсько-російське «перезавантаження» з «перезавантаженням» російсько-американським, але факт залишається фактом. Президенту Обамі, на відміну від президента Януковича, є що покласти на стіл, аби продемонструвати громадянам своєї країни: від перезавантаження виграє не тільки (чи навіть не стільки) Росія, а й Америка. Зокрема, все більшим заангажуванням в афганські справи (останнє рішення в Лісабоні про зворотній транзит російською територією нелітальних, за натівською термінологією, чи не військових за російською вантажів коаліції з Афганістану – з цієї серії) та коригуванням позиції Москви по Ірану. Так, Обамі не пощастило з синхронною ратифікацією договору про СТАРТ, яка б мала символічно закріпити результати «перезавантаження», але це вже не вина Росії, а виключно справа рук його політичних опонентів.

Звісно, тест, який виставили українці росіянам – відмова від «Південного потоку» з боку Росії – важливий і показовий. Але він, фактично, єдиний. Чи не варто було б підкріпити випробування на міцність російсько-українського партнерства ще й іншим тестом, враховуючи, що Україна здала вже як мінімум три – Флот, НАТО і Голодомор? Наприклад, таким тестом для Росії могло б стати винесення за дужки в діалозі між Києвом та Москвою відносин між Україною та Європейським Союзом, зокрема що стосується укладення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Чому це сьогодні важливо? Тому що, як ми мали змогу переконатись у минулу п’ятницю, Росія знову і знову повертається до своєї старої пісні про Митний Союз та ЄЕП. А Віктор Янукович – і це наразі найбільша проблема – підбадьорює її заявами, що «это возможно».

При таких розкладах членство України в цій організації може стати черговим тестом на українсько-російське стратегічне партнерство, але знову з російського боку. Як, скажімо, і злиття «Газпрому» з «Нафтогазом».

Навіть, якщо цього не станеться, наступний, 2011 рік буде контрольним у наших відносинах як з Росією, так і з Європейським Союзом. Він стане або роком відриву від Росії, або роком провалу з Євросоюзом. Третього не дано.

Російські політики та дипломати, з якими доводилось спілкуватись, не приховують: вони дуже скептично налаштовані з приводу підписання Угоди про зону вільної торгівлі між Україною і ЄС. Деякі з них навіть готові докласти певних зусиль, аби максимально відтермінувати цей процес, якщо не акуратно його зірвати. Саме тому українській владі замість незрозумілих реверансів у бік можливого членства в Митному Союзі, варто було б мобілізуватись по євроінтеграційній лінії (Віктор Янукович вміє це робити, коли захоче, вже раз демонстрував це по лінії ЗВТ), аби до кінця наступного року зв’язати себе по руках і ногам такими зобов’язаннями з Євросоюзом, котрі не дозволять російській владі більше ставити в практичну площину питання членства України в Митному Союзі. Тим більше, що за рік Росія зможе впритул наблизитись до членства в СОТ і виходити з запрошенням до Митного союзу вже з інших позицій…

Ну але якщо такі тести на стратегічне партнерство для російської влади, як відмова від «Південного потоку» та невтручання у відносини між Україною та ЄС є на сьогодні супер складними для Кремля, то пропоную російським керівникам почати з пробного міні-тесту. А саме – перестати використовувати на офіційних переговорах слово «хохли». Все-таки не дуже по стратегічно-партнерському звучить, коли прем’єр-міністр сусідньої країни, як подейкують учасники одних з таких переговорів, у присутності української делегації висловлюється на кшталт: «ну если хохлы не хотят» і далі по тексту…

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Епопея з резолюцією Європарламенту щодо України, на щастя, позаду. Не збираюсь зараз детально аналізувати цей, на мій погляд, абсолютно об’єктивний документ, повний текст якого українською я сьогодні вже розмістила в своєму блозі. Наразі дозволю зробити собі лише кілька коментарів.По-перше, варто привітати своїх друзів з Європарламенту, яким вдалось чудово вирішити одне непросте завдання. З одного боку, чітко, детально і дуже зрозуміло вказати українській владі на деякі тривожні тенденції, що не мають нічого спільного з демократичним процесом в країні, яка розраховує в майбутньому на членство в ЄС. З іншого – зробити все можливе, аби ці тенденції жодним чином не відобразились на євроінтеграційних амбіціях України.

Про що йдеться? А про те, що представникам одних країн-членів ЄС (уособлених німецькими парламентарями) було б зовсім непогано визнати в резолюції, що демократія в Україні померла, аби потім використовувати цей аргумент на свою користь в подальшому українсько-євросоюзівському діалозі (у тому числі на етапі фінальної підготовки Угоди про асоціацію). Мовляв, як може недемократична країна навіть заїкатись про якусь перспективу членства? Представникам інших країн-членів (уособлених поляками) було вигідніше дотримуватись позиції, що інколи краще заплющити очі на деякі неоднозначні моменти в Україні, пов’язані з її демократичним розвитком, якщо вони можуть зашкодити інтеграції Києва в Європейський Союз. Результат: Європарламент і на антидемократичні тренди вказав, і право на повне членство України в ЄС підтвердив згідно зі статею 49 Договору про Європейський Союз.

По-друге, відомо, що війна за резолюцію тривала на двох фронтах. Крім першого фронту – між представниками різних країн-членів ЄС, був відкритий ще й євросоюзівський фронт між українською владою та опозицією. Пристрасті в Європарламенті з приводу цього документу були суттєво підігріті саме з допомогою бійців другого «фронту». Як влучно висловився на Київському безпековому форумі, організованому нещодавно фондом «Open Ukraine», керівник служби зовнішніх зв’язків Секретаріату ОБСЄ Олександр Павлюк, «українська «м’яка сила» розколола Європарламент».

Ваша покірна слуга є великим прихильником американської політичної приказки про те, що «внутрішня політика закінчується там, де починається вода» (в українській ситуації вона могла б звучати так: «внутрішня політика закінчується там, де закінчується державний кордон»). Відповідно, дуже критично ставлюсь до всіх політиків (незалежно від кольору партійних прапорів), котрі використовують Брюссель, Москву чи Вашингтон для того, аби плакатись на своїх політичних опонентів і намагаються з допомогою світових столиць поставити їх на місце. Однак, в ситуації з Європарламентом обидві українські сторони – і влада, уособлена Партією регіонів, і опозиція у вигляді БЮТ продемонстрували, що при великому бажанні можуть вплинути навіть на текст резолюції Європарламенту. Висновок: якщо українська влада та опозиція об’єднали б свої зусилля на євроінтеграційному фронті, могли б час від часу коригувати на користь України не лише резолюції Європарламенту, а й позиції Єврокомісії чи деяких ключових країн-членів ЄС. Отож, дуже хотілось би, щоб влада і опозиція дослухались до порад тих колег з Євросоюзу, які наполегливо радять воювати в Україні, а в столиці ЄС виходити з відчеканеною спільною позицією.

По-третє, явне перебільшення цієї резолюції в Україні свідчить про те, що саме Євросоюз розглядається в Україні як своєрідний арбітр між українською владою та опозицією. Складно собі уявити, щоб такі війни з українського боку відбувались навколо, скажімо, заяви Держдуми щодо України.

Чи означає це, що українська влада є вкрай вразливою на критику з боку ЄС? Так. Чи означає це, що вона прийме до уваги побажання, висловлені в резолюції? Необов’язково. І необов’язково, між іншим, тому, що Януковичу і Ко нічого не заважає оцінити резолюцію Європарламенту не як результат об’єктивного аналізу, проведеного європарламентарями в Україні, а як результат роботи українських опозиційних політиків у Брюсселі. Хоча мені б персонально цього дуже не хотілось би…

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «Української правди»Саміт НАТО в Лісабоні і саміт Україна-ЄС дуже вдало наклались у цьому році на річницю Помаранчевої революції. Дуже вдало тому, що є змога реально подивитись на те, як зовнішня політика Віктора Ющенка відгукується на сьогоднішньому сприйнятті України в світі. Західному світі, передусім.\
Почну з Лісабону, з якого я щойно повернулась (про українські акценти на саміті НАТО читайте в моєму попередньому блозі). У португальській столиці було особливо помітно, наскільки робота «помаранчевого» президента далась взнаки: Україна за п’ять років встигла так запрограмувати західні та російські еліти на членство в НАТО, що нинішній стан – позаблоковості – сприймається як щось чужорідне й тимчасове. Всі, з ким вдалось порозмовляти у Лісабоні – і представники Альянсу, і росіяни, і наші вчорашні партнери по інтеграції в Альянс грузини, і самі українці – розглядають нинішню ситуацію з позаблоковим статусом України як досить штучну і аж ніяк не незворотню. «Тимчасові складнощі», – так охарактеризував українську ситуацію один з європейських президентів в кулуарах саміту.

Звісно, дехто може зауважити, що немало зробили для такого сприйняття і Кучма з Януковичем – часта зміна їх позицій щодо НАТО спровокувала те, що вже ніхто на Заході не здивується навіть найкрутішим дипломатичним поворотам Києва. Причому, Янукович продовжує працювати в тому ж дусі: як став президентом з помпою ліквідував всі структури, пов’язані з НАТО, і менше ніж за рік знову створив спеціальну комісію з партнерства з НАТО, яку напередодні Лісабону очолив міністр Грищенко. Питання: чи потрібно було все рубати на корню, щоб зараз відновлювати з нуля?

Так що, які б закони не приймались в Україні, як би міністр Грищенко не розповідав, що НАТО тільки партнер, факт залишається фактом: саме євроатлантична інтеграція сприймається у світі як природній стан зовнішньої політики України. Бажання країн-членів будь-яким чином підтвердити Бухарестське рішення щодо України у Лісабоні – лише маленький цьому доказ. Позаблоковий статус натомість розглядається як відхилення від норми.

Приблизно подібне відбувається і зі сприйняттям України з точки зору її демократичності. Україна за роки після Помаранчевої революції настільки привчила світ, що вона здатна проводити вільні вибори та поважати свободу слова, що сьогодні ні Євросоюз, ні США не готові серйозно сприймати Україну (на відміну від Росії) хворою на авторитаризм. Отож, скільки б не робилось заяв з приводу демократичних відхилень Януковича, скільки б Євросоюз не звертав увагу на недосконалі вибори чи тривожні тенденції зі свободою слова, факт залишається фактом. Недосконала та все ж демократія в Україні є для Заходу природнім станом Києва. Авторитаризм, в свою чергу, сприймається як відхилення від норми. І це при тому, що насправді Янукович у справі контролю над владою вже обігнав Путіна: останньому потрібно було кілька років, щоб підім’яти під себе всю систему в Росії, команда Віктора Федоровича в Україні справилась з цим завданням менше ніж за рік.

Так чи інакше, які б неприємні спогади таїли б в собі хаотичні постпомаранчеві роки, вони, тим не менше, виставили для України певні демократичні й зовнішньополітичні рамки. Вийшовши за їх межі Янукович буде відхилятись від норми. А відхилення від норми не часто вітаються… Особливо в таких консервативних містах, як Брюссель.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Так вже склалось історично, що стосовно НАТО в України найбільш виходило робити дві речі – ігнорувати або інтригувати. Лісабонський саміт став своєрідним поєднанням ігнору з інтригою. З одного боку, президент України абсолютно даремно самоусунувся від участі в цьому суперповажному зібранні. З іншого боку, Україна настільки заінтригувала своїм позаблоковим статусом, що багато хто тільки й чекав подивитись, як натівські стратеги втиснуть в Стратегічну концепцію НАТО і підтвердження славнозвісного Бухарестського рішення (Україна і Грузія будуть членами Альянсу – Авт.), і нові зовнішньополітичні орієнтири Києва. Так само, до речі, як і в підсумковій декларації Лісабону.Не буду оригінальною, коли скажу, що з людини, яка відрадила Януковичу їхати до Лісабону, потрібно як мінімум зняти премію. У португальській столиці це стало значно очевидніше, ніж в українській. Складно навіть описати, який подив викликав у багатьох представників делегацій та закордонних журналістів факт відсутності українського президента. Причому, 90% з них ставили питання виключно в двох постановках. Або на зразок: «А що вашому президенту росіяни не дозволили їхати в Лісабон?». Або ж приблизно так: «Це ж НАТО не запросило Януковича?».

Тобто, нікому навіть на думку не спало, що Янукович був запрошений особисто генсеком НАТО і просто вирішив не їхати. Делегував цю місію міністру закордонних справ України Костянтину Грищенку. Сам міністр та його колеги заплутались в аргументації, чому їхній шеф вирішив не їхати до Лісабону. Якщо ще місяць тому один високо посадовець, безпосередньо причетний до розробки зовнішньополітичних рішень, на моє питання про участь президента в Лісабонському саміті відповідав «Не поїде, бо нема платформи. Комісія Україна-НАТО в Лісабоні не передбачена», то на момент саміту звучала вже трохи інша аргументація.

Так, міністр Грищенко на короткому і, здавалось, не дуже приємному для нього брифінгу пояснив, що Януковичу потрібно було готуватись до іншого важливого саміту – «Україна-ЄС». Вже уявляю собі, як на вихідних Віктор Федорович вивчав правильне звучання прізвищ Барозу-Ештон-Ромпей-Фюле, дізнавався, чому з ЄС ми говоримо про «асоціацію», а не «асоційоване членство», детально розбирав, що собою являтиме План дій щодо безвізового режиму і як зробити так, аби українці сприйняли його не інакше як гарантію скасування віз з Євросоюзом до 2012 року. (Даруйте за ліричний відступ).

Неофіційне «пояснення» не приїзду Януковича в Лісабон з української сторони звучить ще лаконічніше: «А смисл?». Що ж, можливо такого смислу, як у Бухаресті, для участі українського президента й не було, але те, що його помітили б і його приїзд оцінили б по достоїнству – однозначно. Це було б не просто наочне свідчення того, що Україна навіть в позаблоковому статусі цінує партнерство з НАТО. Це була б не просто подяка за те, що в НАТО поважають такий специфічний вибір України, і юридично незрозумілий (бо має виключно політичне навантаження) та психологічно неприйнятний (занадто попахує «холодною війною») позаблоковий статус тепер фігурує навіть в підсумковій декларації Лісабонського саміту. Хоч і в лапках.

Це був би також доказ, що Україна не просто так мітить головувати в ОБСЄ. Що проблеми євроатлантичної безпеки дійсно непокоять не лише окремих українських експертів, а й персонально президента. Що, скажімо, особисто демонстрував у Лісабоні своєю присутністю нинішній головуючий в ОБСЄ президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Як результат – лідера Казахстану під час афганської частини саміту (засідання в рамках ISAF) не оминав увагою фактично жодний натівський лідер включно з президентом Обамою, який під час традиційного американського рукостискання по колу, як розповів мені один з очевидців зустрічі, говорив з казахським лідером чи не найдовше.

У принципі, те, чого раніше добивались українські дипломати під час Генасамблеї ООН в Нью-Йорку – короткої розмови з американським президентом – в Лісабоні було фактично забезпечене. Тим більше, що ні сам Обама (у своїй статті напередодні саміту в The International Herald Tribun), ні представники американської делегації не приховували: саме зустріч по Афганістану, на яку, власне, запрошували і Януковича, була для американського президента пріоритетною у Лісабоні.

На прес-конференції в суботу, на якій автор цих рядків зблизька побачила замість молодого, енергійного лідера часів президентської кампанії в США страшно втомленого, посивілого політика, Обама лише ще раз підтвердив: у Лісабон він приїхав заради двох питань. І обидва стосуються не майбутнього НАТО та його Стратегічної концепції, а, швидше, шансів на переобрання нинішнього господаря Білого Дому в 2012 році. По-перше, як я вже зауважила, це операція в Афганістані. Обамі було важливо впевнитись, аби план, за яким афганська влада має перебрати на себе повноваження за безпеку в країні, не зістрибнув з графіка Білого Дому. Тобто, щоб ніхто і з союзників не рипнувся з Афгану раніше магічної цифри – 2014 року.

По-друге, це удар, який нанесли Обамі напередодні саміту в Лісабоні республіканці, відмовившись ратифікувати на нинішній сесії сенату з помпою підписаний і ще з більшою помпою представлений американській публіці як реальний результат американсько-російського перезавантаження договір про скорочення ядерних озброєнь «СТАРТ». Нічого дивного: російсько-американське перезавантаження – чи не єдиний реальний здобуток Обами на зовнішньополітичному фронті. Тепер, виходить, і над ним нависли серйозні хмари. Складалось враження, що Обама приїхав до Лісабону не в останню чергу для того, аби всім НАТО натиснути на незговірливих республіканців. Причому, натискати допомагали не лише лідери країн-членів НАТО та його генсек Расмусен, але й американські журналісти. Хто мав ставити питання президент США зачитував особисто і абсолютно невимушено зі списку, який лежав у нього на трибуні. Все це були виключно американські акули пера (крім останнього «протокольного» журналіста з Португалії), яких президент Обама, наче школярів до дошки, викликав по черзі до мікрофону, і вони, в свою чергу, ставили питання виключно про… правильно – Афганістан та договір з Росією, який блокують республіканці.

Але повернімось до президента українського, який в Лісабоні, насправді, теж міг долучитись до пріоритетної афганської теми. Хоча б обговоривши замість Грищенка з генералом Петреусом підготовку на українській території афганських саперів.

А так, насправді, єдиним відносно позитивним моментом неприїзду Януковича в Лісабон можна назвати хіба те, що всі бажаючі мали змогу на власні очі переконатись: український президент все ще здатний приймати незалежні від Москви рішення. Якщо їде російський президент кудись – зовсім не означає, що туди автоматично спрямує свої відомі з Ялти «сапогі» і український.

Однак, радує інше: навіть без участі Януковича, саміт в Лісабоні для України не став ануляцією саміту в Бухаресті, а, певною мірою, його логічним продовженням. Що дуже навіть непогано, враховуючи, з яким майже маніакальним азартом нова українська влада не лише хоронила НАТО в Україні, а й забивала цвяхи в його труну. До речі, показово, що якщо Бухарестське рішення стосовно України підтримували далеко не всі країни-члени, то напередодні Лісабона навіть такі скептики як французи для чогось постійно повторювали: головне, щоб рішення Бухарестського саміту для України було підтверджене.

Отже, українські євроатлантисти мають повне право випити келих гарного португальського порто, більш відомого у нас як просто портвейн. А саме – в Стратегічній концепції НАТО, яка розроблена на десять років Альянсу, чорним по білому записано (для тих, хто на вихідних не встиг зануритись у лісабонські документи): «продовжувати та розвивати партнерство з Україною та Грузією в рамках Комісії НАТО-Україна та НАТО-Грузія, засноване на рішенні Бухарестського саміту 2008 року, і враховуючи Євроатлантичну орієнтацію чи намір кожної з країн». Що це означає? А те, що якщо Євроатлантична орієнтація зміниться (про це читайте в моєму наступному блозі), то і жодних перешкод з боку самої України на шляху до реалізації Бухарестського рішення не буде.

Ще більш чіткою є підсумкова декларація саміту. У ній натівські стратеги показали вищий клас з дипломатичних формулювань: «Ми вітаємо зобов’язання українського уряду продовжувати повністю розвивати Особливе партнерство України з НАТО, включно через політичний діалог на найвищому політичному рівні у Комісії Україна-НАТО, реформи і практичну співпрацю через Річну Національну програму, і в цьому контексті, ми нагадуємо, що двері НАТО залишаються відкритими, як заявлено в рішенні Бухарестського саміту».

Ну а ще більш показовими (хоча й не настільки публічними), були заяви заступника держсекретаря США Філа Гордона на одній з дискусій у Вашингтоні, проведеній напередодні саміту в Лісабоні. Головна ідея виступу дипломата – «європейський проект НАТО ще не завершений». І далі за текстом: «Завдання НАТО – зробити так, аби стабільність і демократія стали власністю всього континенту – включаючи Центральну і Східну Європу. І тут належить зробити ще чимало». Чому подібні заяви важливі? Та хоча б тому, що багато аналітиків сприймають нову Стратегічну концепцію НАТО з початком періоду в Альянсі, який не передбачає подвійного навантаження: НАТО, мовляв, не можу одночасно і змінюватись, і розширюватись.

Відкриті для всіх «європейських демократій, які відповідають стандартам членств» в Альянсі двері, про які йдеться і в Стратегічній концепції Альянсу, і в підсумковій декларації Лісабонського саміту, – не що інше, як підтвердження статті 10 Вашингтонського договору. Для національних інтересів України, можливо, не менш важливого, аніж підтвердження в Лісабоні 5-ї статті Альянсу, принципової для нинішніх членів НАТО.

Таким чином, якби не рекламувалось після прийняття Стратегічної концепції в Лісабоні нове НАТО, його головна цінність, як би парадоксально це не звучить, полягає у НАТО старому.

Натівці, звісно, молодці, що виправдали існування Альянсу ще на 10 років, накидавши йому купу різної роботи. У першу чергу – створення європейської ПРО, до якої запрошують Росію (на взаєминах НАТО та РФ я теж планую зупинитись ще окремо) та інших партнерів. Генсек Расмусен, подейкують, дуже хотів, аби в Лісабоні прямо було зазначено, що ПРО розробляється з метою відбиття можливої агресії з боку Ірану. Радикально проти виступила Туреччина, яка не хоче лізти на рожон з сусідніми країнами. У підсумку – в Стратегічній концепції НАТО чорним по білому записано: «Альянс не вважає жодної країни своїм ворогом». Інша зараз супер модна фішка Альянсу – захист від кібератак. Хоча, складається враження, що багато кому і в самому НАТО дуже важко уявити, що крім терористів доведеться воювати з хакерами.

У результаті – нове НАТО ще більше нагадує швейцарський розкладний ножик, про який якось говорив німецький генерал Клаус Віттман. Якщо одночасно розкласти всі завдання і функції Альянсу так, як можна розкласти елементи відомого ножа – від ножиць до штопора, то користуватись ним буде дуже складно. З іншого боку, чим більше складових містить цей «ніж», тим більше в України є шансів залучатись до його роботи. Як партнер у розумінні нинішньої української влади. Як потенційний кандидат – з точки зору бухарестського рішення, підтвердженого у Лісабоні.

(Далі буде)