Публікації

Цей тиждень знову пройшов під знаком російських страшилок. Зовсім не нових, потрібно визнати, але галасу було багато.Фішку, яку російські полісімейкери вигадали напередодні Бухарестського саміту – розірвати так званий Великий договір у разі запрошення України до ПДЧ чи інших «форсованих кроків» – вони на «біс» повторили вже у вигляді постанови Держдуми. На «біс», тому що у квітні всі були зайняті Бухарестом, і ніхто особливо на сумнівні рухи в Думі уваги не звертав, а тепер, коли погляди були спрямовані на першу зустріч Медвєдєва з Ющенком, момент був вибраний вдалий. Хто знає, можливо, якби президентом був і далі Путін, до подібних інтриг ніхто б не вдававсь, але росіянам, судячи з усього, потрібно було продемонструвати, що Медвєдєв займає таку ж залізобетонну позицію, коли йдеться про Україну в НАТО, і ніяких поблажок на цю тему з його боку не буде. Отож, і на зустрічі з українським президентом Дмітрій Медвєдєв, майже цитуючи власного прем’єра, заявив Віктору Андрійовичу, що членство в НАТО – не на користь ні Києву, ні Москві. Тобто, в Кремлі самі визначили, що корисно для іншої суверенної держави (тобто України), а що ні. \
Звісно, можна було б довго й нудно аналізувати черговий приступ Кремля. Розбиратись, чи можна назвати форсованими діями по вступу до НАТО процес, який офіційно розпочався у 2002 році, а в 2008 навіть не дійшов до стадії Плану дій щодо членства? І заглибитись у питання, яке відношення до членства в НАТО має російська мова – Латвія вже чотири роки як в Альянсі, але російськомовних латвійців на вулицях Риги чомусь не меншає. Проте, я б хотіла звернути увагу на інше. Зрозуміло, що Держдумі (а отже й у Кремлі) переслідують такими діями одну конкретну мету: показати населенню України, що всі біди між «братніми народами» від цього «клятого» НАТО. (Не сумніваюсь, що після заяви Лаврова про підвищення з наступного року ціни на газ для України майже вдвічі, це теж спишуть на прагнення України до членства в Альянсі, хоча будь-який незаангажований експерт з енергетичних питань підтвердить, що ціна б зростала і при інших розкладах). При цьому ті, хто впродовж кількох днів найбільше здіймають інформаційний галас навколо російських конвульсій, навряд чи насміляться прямим текстом пояснити українцям: вихід Москви із Великого договору дорівнює відродженню територіальних претензій Росії до України. Але якщо хтось думає, що без Альянсу росіяни були б білими і пухнастими, раджу передивитись інтерв’ю Юрія Лужкова «Российской газете», опубліковане на наступний день після прийняття відомої постанови. Там російський мер, який має здатність озвучувати те, що думають відомі персоналії в Кремлі, більш ніж зрозуміло говорить: «Нам потрібно виходити з договору про дружбу непорушну в будь-якому випадку, буде Україна вступати в НАТО чи ні».

Таким чином, НАТО стало таким собі рентгенівським променем, який в одну мить оголив всі потаємні бажання російських еліт щодо України. Зокрема щодо того, кому насправді має належати Севастополь, як Росія збирається (точніше не збирається) виводити у 2017 році Чорноморський Флот з Криму, і як вона тішать себе ілюзіями, що рано чи пізно Україна все ж таки повернеться в цупкі обійми нав’язливо турботливих старших братів (хоча, судячи з войовничої й ультимативної риторики, більше підійшло б слово «братків») під дахом якого-небудь інтеграційного витвору кремлівських полісімейкерів.

Але проблема, на мій погляд, в іншому – в самих українцях. А точніше – в їх, на жаль, недостатньому патріотичному вихованні. Мені боляче це визнавати, але якби воно було достатнім, то рейтинг НАТО в Україні після заяв Путіна про сумнівну державність України, закликів Лужкова до перегляду приналежності Севастополя і пропагандистських вибриків Держдуми теж з явною претензією на територіальну цілісність України, мав би лише зростати. Натомість в усіх наявних соцопитуваннях ми спостерігаємо лише ріст противників Альянсу – і, судячи з усього, не за рахунок тих, хто «за», а за рахунок тих, хто не визначився. Отож, правильно говорив на Форумі «Євроатлантичне майбутнє України» директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України Григорій Перепелиця, що Росія – це каталізатор руху України до НАТО. Але щоб цей каталізатор став справді дієвим, потрібно чимало змінити в сприйнятті самих українців. Вони, наприклад, мають усвідомити, що лише як член НАТО Україна може сподіватись на рівноправні відносини з Росією, інакше Києву – і це підтверджується впродовж 17 років – розраховувати в діалозі з Москвою варто лише на одну з двох ролей – або покірного слуги, або запеклого ворога. Вони мають зрозуміти, що байки про нейтралітет (на цьому я окремо зупинюсь в одному з наступних «Щоденників євроатлантиста») – це насправді замасковане бажання й далі знаходитись під російською парасолькою. Вони мають усвідомити, що не можна хотіти в Європейський Союз, і бути противником НАТО – критерії, необхідні для членства в Північноатлантичному Альянсі, наблизять Україну і до членства в ЄС. Вони мають серйозно задуматись над тим, чому найбільші противники вступу України в НАТО – це партії або політики, які завжди скептично ставились до всього українського, які ніколи всерйоз не сприймали державність України і охоче відгукувались та продовжують відгукуватись на побажання з Москви. Вони мають так само задуматись, чому саме тема НАТО стала головним подразником для російських еліт, чому в Кремлі готові піти на все, аби не допустити навіть наближення України до Альянсу, не те, що її вступу? Все досить просто: зі вступом України в НАТО автоматично рухнуть всі ідеї про відродження того самого «русского мира», ідею якого так трепетно виношували російські політтехнологи різних мастей за часи президентства Путіна.

Як тільки відповіді на ці питання будуть знайдені хоча б тими українцями, які вболівали за Помаранчеву революцію і вважають себе патріотами України, кожна постанова Держдуми, кожна заява Путіна а-ля тієї, що прозвучала в Бухаресті, стануть надпотужним каталізатором для руху України в НАТО. Тоді насправді відбудеться усвідомлення вибору – кожен, хто скаже «НАТО-так» зробить це тому, що повірить: членство в Альянсі відповідає національним інтересам України. В іншому випадку, у відповідь на російські страшилки українці продовжуватимуть злякано запитувати одне одного: «Для чого нам гнівити Росію?».