Публікації

З кожним днем шанси отримати запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО на міністерській зустрічі Альянсу в грудні виглядають все більш примарними. Передусім через політичну нестабільність в самій Україні.Ще в Бухаресті, після оприлюднення рішення Північно-Атлантичної Ради по Україні, мені довелось чути від співрозмовників з країн-членів НАТО, що єдиною насправді серйозною перешкодою для запрошення України до виконання ПДЧ в грудні може стати хіба розпад правлячої коаліції. Проте, коли відбувалась ця розмова, протистояння між Кабінетом міністрів та Секретаріатом ще не сягнуло тієї межі, якої воно досягло в останні дні. Отож, не виключено, що навіть якщо Віктор Ющенко виконає свою обіцянку і заради збереження коаліційного союзу дійсно всіх «позв’язує ланцюгами», українські опоненти в натівських лавах навряд чи задовольняться самим лише фактом існування такої демократичної коаліції. \
Бо ж насправді, йдеться не про збереження цього сумнівного політичного шлюбу як такого. Йдеться, передусім, про командну гру, яку готові (чи не готові) продемонструвати у питанні НАТО головні політичні фігуранти в Україні. Командну гру, котру так чекали наші партнери в Альянсі і напередодні Бухарестського саміту, однак побачили лише її фрагменти у виконанні міністра закордонних справ та міністра оборони.

Час, який залишився до грудня, – це і своєрідний тест для Віктора Ющенка як найпалкішого прихильника членства України в НАТО з-поміж ключових політичних гравців в самій Україні. Питання, яке сьогодні активно ставиться в країнах-членах Північно-Атлантичного альянсу, звучить приблизно так: «Чи зможе Віктор Ющенко заради майбутнього членства України в НАТО припинити війну за владні повноваження?».

Звісно, складні коаліційні відносини – не є винятком і для деяких країн-членів НАТО. Проте, Бухарестський саміт чітко засвідчив, що процес приєднання до Альянсу України буде суттєво відрізнятись від того, як вступали до НАТО інші країни з комуністичним бекграундом. І було б, швидше за все, помилкою сьогодні постійно акцентувати увагу, що, мовляв, в Словенії чи Словаччині рівень підтримки був у свій час не вищий, ніж в Україні. Чи, наприклад, Албанія і Румунія в 1999 році були не краще підготовленими до виконання ПДЧ, ніж Україна в 2008-му. З власного досвіду можу зауважити, що такі закиди лише неймовірно дратують натівських партнерів. Отож, маємо визнати, що до Києва висуваються вимоги, які у випадку деяких нових членів НАТО з’являлись вже у процесі виконання ПДЧ, й просто змінити тактику.

Так, до грудня ми навряд чи суттєво змінимо ситуацію з підтримкою населення, а політична ситуація навряд чи стане різко стабільною. Проте, як поділився з автором цих рядків один високопоставлений дипломат з дружньої нам країни Альянсу, Україні, передусім, потрібно продемонструвати позитивну динаміку в тому, що стосується громадської підтримки, а з боку уряду та Президента – спроможність діяти синхронно у питаннях НАТО. Якби це вдалось досягти – змогли б позбавити головних опонентів Києва в Альянсі принаймні двох ключових аргументів проти

Крім того, є й інші, на перший погляд менш важливі, нюанси, які, так чи інакше, також можуть вплинути на шанси України приєднатись до ПДЧ в грудні. Це те, як окремі українські можновладці інколи необачно демонструють відверте ігнорування аргументів європейських колег, вбачаючи у тих, хто проти негайного ПДЧ для України – її ворога. І це те, як в процесі політичних контактів з представниками НАТО, в Києві готові терпляче доводити свою позицію і слухати інших лише у випадку діалогу з першими особами. Показовим є приклад, як ще в лютому цього року у деяких важливих українських кабінетах панував міф, що Франк Вальтер Штайнмаєр – це такий собі злий слідчий щодо України, а Ангела Меркель – добрий, отож свої аргументи потрібно конче довести саме їй. Нічого, що пан Штайнмайєр – це не лише міністр закордонних справ Німеччини, а ще й віце-канцлер, від якого, до речі, Ангела Меркель залежна в коаліційному плані.

Так, не одному українському євроатлантисту може бути боляче від того, що у випадку України в НАТО відверто спрацьовують подвійні стандарти, але ми повинні усвідомити, що це Київ має намір вступити в Альянс, а не навпаки, отож і вимоги виставляти не нам. Від одного високопоставленого американського дипломата довелось на днях почути, що Україну від інших держав-аплікантів суттєво відрізняють три речі. По-перше, це те, що багато вимог до Києва ставляться ще до запрошення до ПДЧ, а не в ході його виконання. По-друге, це те, що надто потужним є російський фактор (і ще невідомо, де він більше спрацьовує: в окремих європейських країнах Альянсу, чи в самій Україні). По-третє, деякі військові аспекти, пов’язані з членством України в НАТО: зокрема страх, що після приєднання до Альянсу українські війська знову повернуться в Ірак, чи – ще симптоматичніше – в Афганістан.

Таким чином, скептики щодо запрошення України до ПДЧ в грудні наразі акуратно нагадують, що в кінці року відбудеться лише «перша оцінка прогресу», зробленого після Бухарестського саміту, і вони в жодному разі не допустять ситуації, в якій кожен бажаючий з України міг би сказати «Швидше запросіть нас до ПДЧ, поки ще не розвалилась демократична коаліція і не розпочалась активна фаза президентської кампанії».

Дехто з моїх співрозмовників також звертає увагу на те, що запрошення до ПДЧ у квітні наступного року, коли відбуватиметься ювілейний саміт НАТО, виглядало куди б логічніше хоча б тому, що технічно виконання Плану дій щодо членства розпочинається у вересні. Отож, мовляв, який сенс запрошувати до його виконання у грудні вже цього року?

З іншого боку, на питання до поважного американського дипломата «Чи є принциповим для Сполучених Штатів надання Україні Плану дій щодо членства саме в грудні?», я почула відповідь «так». І наступну аргументацію: «Якщо ми не використаємо можливість в грудні, то потім прийняти це рішення може бути проблематично впродовж двох-трьох років. Зміна влади в Сполучених Штатах, вибори в Україні, вибори в Європарламент – все це може затягнути процес». Єдине, зазначив він, що на відміну від подій, які розгортались напередодні Бухарестського саміту, у Сполучених Штатах мають намір провадити свою політику таким чином, аби більше ні в кого не склалось враження, що США більше зацікавлені в русі України до НАТО, аніж сама Україна.

Так чи інакше, подейкують наші натівські співрозмовники, якщо Україна до кінця листопада знатиме, яке рішення прийме Альянс у грудні, то це може бути хіба негативне рішення. Інакше, все стане на свої місця безпосередньо перед самим зібранням міністрів. Головне, аби ніхто його не позиціонував «як момент істини» у відносинах України та НАТО.