Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Днями мала цікаву розмову з одним поважним російським бізнесменом – типовим носієм всіх кремлівських штампів про “помаранчеву революцію”, Грузію, Голодомор. І він – не повірите – хвалив Ющенка. Правда, лише за одну річ. А саме за те, що Віктор Андрійович вступив Україну до СОТ. “Ето очєнь харошеє дєло, которое Ющенко сделал для своєй страни. А всьо остальноє он дєлал, конєчно, неправільно”, – пояснив бізнесмен.Я більш ніж впевнена, що через якийсь час будуть так говорити і про Януковича та Зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Хоча мої російські співрозмовники – від представників уряду до громадського сектору та бізнесу – сьогодні реагують на ЗВТ України та Євросоюзу більш ніж однозначно: як зговорившись, розповідають, що ніякої угоди Україна не підпише. “Вялотєкущая шізофренія”, – так назвав цей процес у розмові зі мною один вхожий в кремлівські та білодомівські кола московський експерт.

Україна дійсно може її не підписати (принаймні в цьому році), якщо український президент піддасться на пресинг зовнішніх та внутрішніх сил і не виставить українській переговорній групі чіткий дедлайн. Дедлайн, коли має бути остаточно знайдений консенсус з питань, які залишились. Поки що, як в мене склалось враження, одні переговірники сподіваються на квітневий раунд як фінальний, інші орієнтуються на червень. Дехто каже, що взагалі ми нікуди не поспішаємо.

Поспілкувавшись з представниками обох сторін, у мене склалось враження, що основна проблема сьогодні вимірюється не так політичними чи економічними моментами, як психологічними. Недовіра, роздратування та фобії обох сторін впадають в око значно більше, аніж все інше.

Проблема євросоюзівської сторони у тому, що вона досі сумнівається: українці неохоче йдуть на поступки, тому що дійсно для них те чи інше питання є “червоною лінією”, чи просто шукають красивий привід з’їхати з теми. Не виключено, що саме тому, у Брюсселі майже індиферентно (принаймні так склалось враження) сприйняли передачу переговорів по ЗВТ під пряме кураторство першого віце-прем’єра Клюєва. Як і його приїзд до бельгійської столиці, який, за задумом української сторони, мав стати знаковим “політичним візитом”. Як, і в принципі, питання, яке, подейкують, поставив в Брюсселі Андрій Клюєв про те, чи зможе ЄС за два тижні ратифікувати угоду. Питання, як на мене, досить показове, бо демонструє: у Києві все ще дивляться на годинник.

Можливо, Євросоюз не сприйняв це настільки серйозно, як хотіли в Києві, бо в той день, коли Клюєв вирушив до Брюсселю говорити про ЗВТ з ЄС, до Києва приїхав Ігор Шувалов говорити про ЗВТ СНД? І хоча це не було настільки серйозним дипломатичним ляпасом, як візит міністра оборони України в Москву у день візиту генсека НАТО до Києва, все ж виглядало трохи дивно…

Хоча б тому, що Євросоюз почали неймовірно дратувати постійні апеляції українських колег до іншої ЗВТ – з СНД. “Вони ведуть себе як шантажисти”, – доводилось чути від кількох поважних європейських співрозмовників після їх зустрічей з кількома поважними українськими посадовцями. І хоча в деяких столицях ЄС все ще з досить великою насторогою ставляться до есендівської ЗВТ, яка, можливо, вже буде підписана 15 квітня, все більше тамтешніх полісімейкерів сприймають її як доконаний факт і не схильні особливо драматизувати ситуацію. Отож, використовувати СНДівську ЗВТ як важель впливу на ЄС (у стилі, як казав нещодавно у Києві Вітаутас Ландсбергіс, “ти мене не любиш, значить я піду до іншого”) лише посилює подразнення.

Рівень недовіри явно зашкалює з боку ЄС і в питанні квот на пресловуту сільськогосподарську продукцію. У Євросоюзі підозрюють, що Україна так наполегливо добивається підвищення квот не тільки через свій сільськогосподарський потенціал, але й тому, що хоче банально промишляти ще й реекспортом – експортувати за своєю квотою до ЄС російське та казахське зерно, наприклад. Це, між іншим, конкретний приклад, чому вільна та всеохопна зона вільної торгівлі з Євросоюзом може насправді бути вигідна, а не шкідлива й Росії…

Ну і, нарешті, деякі стратеги в країнах-членах ЄС не можуть зрозуміти, наскільки панам Льовочкіну-Фірташу вигідно, аби саме Андрій Клюєв зробив ривок на євросоюзівському напрямку, коли за ними самими буде тягнутись “росукренергівсько-газпромівський” (тобто російський) шлейф. У західних дипломатичних колах вже ходять чутки, що профільному міністру сказано обмежувати Клюєва в інформації по єесівським справам. Дуже сподіваюсь, що це все лише чиясь буйна фантазія.

Що стосується України, то тут теж цілий джентльменсько-психологічний набір – вся та ж недовіра, роздратування та фобії. По-перше, в Україні не вірять, коли Євросоюз починає говорити про свої, начебто обмежені відповідним мандатом, “червоні лінії”. Українці розглядають мандат як свого роду гарне прикриття Євросоюзу, щоб якраз не йти на поступки в переговорах з Україною.

По-друге, Україні здається, що Євросоюз явно загрався з нею в подвійні стандарти. Як так може бути, що Молдові, наприклад, ЄС дав квоту на 50 тисяч тонн зернових навіть без Зони вільної торгівлі, яка у випадку з Україною декларується ще й як “поглиблена та всеохопна”, а Україні дають лише на 12 тисяч ячменю? Причому, розміри країн не порівняти. Чи, скажімо, ситуація з яловичиною. Євросоюзівські колеги кажуть українським “Для чого вам наш ринок, як ви ще 100 років яловичину в ЄС не повезете?”. Тоді українці запитують: “А для чого ви відкрили ринок птиці для Єгипту?”. “Тому що вони до нас її не повезуть”, – відповідають у ЄС. Чому тоді не можна відкрити яловичину для України?

По-третє, принаймні у тому, що стосується чи найболіснішої частини переговорів – сільськогосподарської, в українців все більше з’являється відчуття, що вони ведуть переговори не в цілому з Євросоюзом, а лише з Францією. Очевидно, з самого початку був допущений промах з боку Брюсселя, коли очолювати такі переговори доручили французу, крім того в переговорній групі є, якщо не помиляюсь, ще троє французів. Навіть у німців, які не раз прославились своєю залізобетонною позицією з приводу тих чи інших моментів українсько-євросоюзівського зближення, вже, здається, потрохи уривається терпець. Французи, кажуть мої джерела, продовжують гнути свою лінію на переговорах у стилі: “За кожною тисячю тонн м’яса з України можуть збанкрутувати 100 виробників яловичини у Франції”.

Звісно, в іншому випадку можна лише поаплодувати такій відданості інтересам французьким виробників. Але якщо в ЄС згідні з тим, що ЗВТ між Україною та ЄС набуває не лише економічного, а й політичного значення, то політичну волю повинен продемонструвати не лише Київ, а й Париж.