Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”З ким я найменше сподівалась поспілкуватись у Вільнюсі під час форуму Спільноти демократій – так це з президентом Монголії Цахіагійном Елбегдоржем. Він якраз завершив свій державний візит до України і перемістився на годину і двадцять хвилин льоту північніше від Києва, щоб перейняти у Литви головування в Спільноті демократій.З президентом Монголії я зустрілась на ланчі за день до зустрічі міністрів закордонних справ Спільноти демократій, головною зіркою на якій була Хілларі Клінтон (у той час, як, скажімо, її колега з Євросоюзу баронеса Кетрін Ештон залишалась майже непоміченою).

Монгольський президент був у гарному настрої, і я вирішила поцікавитись у нього враженнями від не просто візиту – державного візиту до України. Все-таки, не часто бувають у нас такі персонажі. Президент почав захоплено розповідати класичну історію про навчання у Львові і про те, як зустрів там свою дружину і як у нього там народився першій син. До речі, все це, за його словами, він у свій час розказав ще Віктору Ющенку під час зустрічі на Генасамблеї ООН в Нью-Йорку. На що Віктор Андрійович, за словами монгольського лідера, тільки те й робив, що здивовано вигукував: “Не може бути”.

З Януковичем монгольський президент говорив начебто тільки про бізнес. Коли ж я у нього запитала, чи не було в нього – лідера монгольської демократичної революції, як він сам себе кілька разів підкреслено охарактеризував – бажання поцікавитись, що відбувається з демократією в Україні, монгол пояснив більш ніж дохідливо: я ж був гостем, а гості не ставлять питання, чутливі для господарів. А я ж, мовляв, знаю, як до цього питання ставиться ваш президент.

Що ж, Віктору Федоровичу явно щастить на таких ввічливих гостей, які замість говорити про українське правосуддя під час своїх візитів до України згадують молодість то відвідуючи Ялту (як Ху Цзіньтао), то Львів (як Елбегдорж). Але мені б дійсно були б цікаво подивитись на реакцію Януковича, якби монгольський президент почав розповідати йому, як мені у Вільнюсі, про монгольські успіхи демократії, зокрема про чесні та вільні вибори, які вже котрий раз поспіль забезпечують вільну та чесну зміну влади в цій країні. Що б подумав тоді Янукович? Здивувався б, що вже й навіть до Монголії докотилась демократія. Чи звернувся б у думках до свого співрозмовника: та ладно, чувак, розслабся, ти не у Вашингтоні, переді мною не треба влаштовувати імітацію бурхливої демократичної діяльності. А може взагалі б обурився, що якийсь президент Монголії ще буде навчати його демократії.

Мені чомусь здається, що був би або другий або третій варіант. Тим більше мені так здається після почутого у литовських дипломатичних колах про минулорічний візит Януковича до Литви. А саме – про його зустріч із литовським спікером парламенту. Так само жінкою, як і литовський президент. На питання спікера, пов’язане з демократією в Україні, він відповів приблизно наступне: я этих всех так называемых демократов держу за одно место, которого у вас нет. Я б хотіла сподіватись, що це все красиві домисли та не зовсім коректні інтерпретації. Інакше, стає очевидним не тільки те, в якому стилі “працює” президент України під час закордонних візитів, але й те, що сам себе він демократом не вважає навіть у розмовах з лідерами країни Євросоюзу.

Я не знаю, чи могли собі уявити Мадлен Олбрайт і покійний екс-міністр закордонних справ Польщі Броніслав Геремек, коли у 2000 році запускали Спільноту демократій, що через 11 років головування в ній перейде до Монголії, натомість європейська сусідка Польщі – Україна – буде все ще намагатись “так называемых демократов держать за одно место”.

Те що я особисто не могла передбачити на форумі Спільноти демократій – так це те, наскільки маргінально Україна виглядатиме на ньому взагалі. Принаймні на фоні тієї уваги, яка виділялась Молдові (як найперспективнішій демократії на Сході Європи), чи Тунісу (як потенційній історії успіху в Північній Африці). Якщо про Молдову згадував у своєму виступі навіть міністр закордонних справ Індії (я вже не кажу про Хілларі Клінтон та інших європейських політиків), то Україна не звучала ні на пленарних засіданнях (не враховуючи хіба короткої згадки Квасьнєвського про Майдан), ні в кулуарах. Багато учасників, з ким доводилось спілкуватись після закінчення заходу, навіть не зауважили, що Україну представляв міністр закордонних справ Грищенко. Мелані Вервієр, близька радниця й подруга Хілларі Клінтон, хіба порозпитувала мене трохи про справу проти Юлі і різні зовнішньополітичні моменти- ЄС, Росію etc. Все-таки, її українська кров дає про себе трохи знати… І навіть витончений натяк Хілларі Клінтон, де вона застерігала проти переслідування лідерів опозиції, не називаючи жодної країни, далеко не всі учасники конференції співставили з Україною, хоча, за моєю інформацією, такий задум в американської дипломатії все ж був…

У Вільнюсі стало більш ніж очевидно: українська програма на світовому дипломатичному каналі натиснута на паузу. Всі чекають нового вражаючого сюжету. І тільки Януковичу вибирати, чи буде він вражаюче позитивним (підписання угоди з Євросоюзом і завершення дешевого серіалу про унікальну боротьбу з корупцією за участі ключових дійових осіб – від Макаренка до Луценка та Тимошенко), чи вражаюче негативним (інтеграційні шури-мури з Росією та продовження корупційно-політичного серіалу).