Публікації

Після того, як Росія почала дробити пострадянський простір, серед українців стали активно бродити розмови на зразок: от якби не рухалась Грузія та Україна в НАТО, не було б такої реакції двоголового російського керівництва.А так, мовляв, дивіться, що наробили. Звалити всі біди на НАТО – свята справа. Особливо, якщо не виробився імунітет до могутнього російського телебачення, потоки пропаганди якого досі сприймаються багатьма людьми в Україні як об’єктивні та професійні новини.\
Насправді, все, що робить сьогодні Росія, більше скидається на те, що розширення НАТО використовується російським керівництвом як гарний привід виплеснути назовні все потаємне, оголити імперіалістичні комплекси, а свої страхи видати за геройство. Росія показала, як сильно вона хоче бути Америкою, але нова Америка нікому в Європі не потрібна. Сполучені Штати Європи – це про Євросоюз, і йому ще теж треба ними стати.

Про те, що НАТО – лише привід, свідчить і той факт, що останнє відверте посягання на територіальну цілісність України мало місце в 2003 році у ситуації з Тузлою – тобто тоді, коли жодних серйозних намірів у Києва інтегруватись до НАТО не було – спостерігались лише ігри багатовекторного Кучми.

Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що навіть якби Україна відмовилась від НАТО, але Президентом України залишався Віктор Ющенко або ж ним став хтось із схожими поглядами на розвиток України – Росія Путіна-Медвєдєва знайшла б інший привід, аби спробувати поставити «помаранчевих» на місце. І не тільки тому, що росіяни, які завдяки Путіну повірили у відродження імперії, вимагають все нових і нових переможних видовищ за участю Кремля на міжнародних підмостках. Про жодні дружні, рівноправні відносини між двома країнами не може навіть бути мови, поки Росія, по-перше, не подолає психологічний бар’єр визнання України як держави в її нинішніх кордонах, по-друге, не визнає, що Помаранчева революція була не спецоперацією ЦРУ, а мирним волевиявленням більшості українського населення, по-третє, почне ставитись до Віктора Ющенка як законно обраного Президента сусідньої держави, а не сумнівного ставленика ворожих Росії заокеанських панів.

В Україні, в свою чергу, мають нарешті зрозуміти: розширення НАТО нічим не загрожує Росії, крім цілковитого краху її власних ілюзій щодо відновлення імперії, тому переживати за Москву не варто. Бо хіба ж ми не зацікавлені у тому, щоб раз і назавжди позбавити Росію таких ілюзій? Хіба не зацікавлені у тому, щоб звільнити її від них і дати Росії розвиватись, без постійної оглядки на те, що Україна рано чи пізно впаде в її обійми у тій чи іншій васальській формі? Так, імперська ломка буде страшною, але її проходили і деякі нинішні члени Євросоюзу та НАТО. Тепер вони демократичні і безпечні для оточення країни, громадяни яких згадують про імперське минуле своєї держави хіба подорожуючи територією своїх колишніх колоній. Хіба ми, нарешті, не зацікавлені в тому, щоб визнання з її боку Південної Осетії і Абхазії не докотилось до визнання Придністров’я чи, не дай Боже, Криму?

Екс-посол США в НАТО каже, що Росія має бути божевільною, якщо спробує погрожувати Україні, але постає питання: чи вистачить для становлення непоказного Медвєдєва як президента, а Росії як новоспеченої імперії однієї маленької «побєдоносної» війни в Грузії, як досить було Путіну для самоствердження однієї маленької «побєдоносної» війни в Чечні? Інше питання, наскільки потрібне становлення Медвєдєва як другого Путіна самому Путіну…

Хамовита й демонстративно агресивна поведінка Росії – безумовно, виклик для самого НАТО. Сьогодні ідеологи розширення Альянсу на Схід потрохи починають зізнаватись, що НАТО приймало нових членів з колишнього соцтабору з розрахунком на те, що йому не доведеться їх захищати від Росії. Росія видавалась грізною зовні, але безпомічною всередині. Сьогодні Кремль спробує довести – передусім для України – наступне: НАТО не може захистити своїх потенційних кандидатів від Росії, тому й сенсу ховатись під натівську парасольку нема. Власне, й від деяких співрозмовників з Альянсу мені також доводилось чути днями, що в НАТО сьогодні не на жарт задумались над тим, як би їм треба було чинити в ситуації на Кавказі, якби Грузія вже виконувала План дій щодо членства в НАТО? Ставати всім блоком проти Росії? Звісно, така думка лякає багатьох в європейських столицях. І, власне, саме ці побоювання можуть зіграти проти України й Грузії в питанні ПДЧ у грудні. Досить симптоматичним є у цьому контексті те, як стримано прокоментував українські євроатлантичні перспективи мій улюблений міністр закордонних справ Німеччини Штайнмаєр в інтерв’ю німецькій газеті Suddeutsche Zeitung: «Українська громадська думка поділена в питанні членства у НАТО. Чим більше поділена є Україна в цьому питанні, тим більше треба розуміти, що події в Грузії можуть мати вплив на Україну. Спостерігаємо суперечку про умови базування російського Чорноморського флоту в Севастополі. Мусимо зробити все, аби криза на південному Кавказі не охопила цілого регіону Чорного моря». Про ПДЧ, як бачимо, ні слова.