Публікації

На п’ятий рік війни із РФ питання того, як саме Україна має вести себе, щоб не просто вистояти, але і перемогти в цьому протистоянні, залишається як ніколи актуальним.

Зрозуміло, що пріоритетом №1 має стати нарощення силового потенціалу, про що йшла мова в одному із попередніх блогів. Проте сам силовий потенціал не є гарантією успіху. Критично важливим є і те, як ти використовуєш ті чи інші наявні інструменти для досягнення цілей. Власне, в цьому і може бути ключ до перемоги, якщо ми навчимося мислити і діяти на порядок вище, чим це робить наш північно-східний сусід.

Перш за все, слід почати із того, що мислити можна на трьох рівнях – тактичному, оперативному і стратегічному. Кожен із них є важливим по-своєму, але при цьому визначальним є саме стратегічний рівень мислення. Саме на ньому визначаються ключові пріоритети, які співвідносяться із наявним силовим потенціалом, а також шляхи їх досягнення. На практиці стратегічні цілі реалізуються сукупністю окремих операцій, де важливе значення має оперативне мислення. Тактичне ж мислення важливе із точки зору окремих кроків в рамках виконання тієї чи іншої операції.

Російська сторона мислить на рівні окремої (спец)операції, що має свої сильні і слабкі сторони. Оперативне мислення дозволяє розробити і реалізувати окремі плани, провести окрему кампанію. Гарно спланована операція приносить успіхи. Такими успіхами були захоплення Криму в лютому-березні 2014 року, контрнаступи на Донбасі в кінці серпня 2014 і в лютому 2015 року, втручання в вибори президента США 2016 року. В кінці кінців, оперативний рівень мислення, так чи інакше, є вищим, чим мислення і дії на рівні окремих кроків, які можуть і не бути зв’язані єдиним задумом.

Проте успіх окремої операції іще далеко не означає досягнення саме стратегічних цілей. Власне те, що російська зовнішня політика є такою контпродуктивною, значною мірою пояснюється тим, що оперативні розрахунки беруть часто гору над ключовими стратегічними цілями. Іншими словами, окрема успішна операція може поставити під питання спроможність досягнути головних пріоритетів. Так, дії РФ в Криму і на Донбасі в 2014-2015 роках були успішними із точки зору окремих операцій, проте вони ледь не призвели до втрати контролю над Україною, що є стратегічним пріоритетом для Кремля. Втручання Москви в вибори американського президента хоча і допомогло Дональду Трампу перемогти, проте новий очільник Білого Дому фактично був позбавлений простору для маневру у питанні політики США щодо РФ внаслідок російського втручання. Результатом підривних дій РФ в 2016 році стали посилення санкційного тиску із боку США, позбавлення американського президента права знімати санкції, а сама ідея покращення відносин із Москвою стала токсичною і невигідною із внутрішньополітичної точки зору для Дональда Трампа.

Власне, маємо два інших доволі гарних приклади, як окремі успішні операції РФ ставлять під питання досягнення ключових стратегічних цілей. Діяльність шпигуна в Австрії, який діяв в інтересах Москви, є цінною із точки зору військової розвідки. Росіяни таким чином отримували дані про винищувачі Eurofighter Typhoon чи артилерійські системи. Проте викриття крота кинуло тінь на відносини Москви із Віднем. Хоча саме Австрія є однією із найбільш проросійських держав в ЄС. Те ж саме стосується і глушіння сигналів GPS в рамках навчань НАТО Trident Juncture 2018, в чому росіян звинуватила Фінляндія. Кроки, правильні із військової точки зору, негативно впливають на імідж РФ в державі, яка намагається тримати активний діалог із Москвою, як показують часті контакти на рівні фінського і російського президентів.

Тому в таких умовах, коли наш ворог мислить і діє на рівні окремої операції, українське керівництво мало б мислити і діяти саме на стратегічному рівні. Це дало б Україні потужну якісну перевагу над РФ.

Більше того – в України просто немає іншого виходу, окрім як вчитися мислити і діяти саме на стратегічному рівні. Це пояснюється тим, що наша держава програє РФ у кількості ресурсів приблизно в 10-12 разів, якщо орієнтуватися на показники номінального ВВП двох країн. Тим самим в України практично немає права на помилки, які означитимуть неефективне використання і так дефіцитних державних ресурсів. Офіційний Київ, на відміну від Москви чи Вашингтону, практично не має такої розкоші, як право на помилку. Єдиною гарантією, що цього не станеться, і має бути стратегічне мислення. Адже саме робота на такому рівні передбачає чітку розробку планів на досягнення ключових цілей, а потім їх успішну реалізацію. Проте звичайно ефективна діяльність саме на такому рівні робить критичною важливою наявність відповідних кадрів. Оскільки стратегічне мислення, в кінці кінців, означає здатність із одного боку не втрачати кінцеву ціль при практичних кроках, а із іншого – вдало імпровізувати, якщо першопочатковий план піде не так. Адже, як відомо, мало який план вдається повністю реалізувати на практиці так, як передбачалося із самого початку.

Але і це іще не все. Об’єктивні ресурсні обмеження навіть при найкращій стратегії штовхатимуть Україну до пошуку саме ефективних асиметричних кроків щодо РФ. Для цього необхідно чітко вивчити свого ворога, щоб знати всі його больові точки. Прикладом вдалих асиметричних кроків є політика на створення окремої визнаної в світі Української православної церкви. Адже створення помісної православної церкви в Україні не лише зменшує можливість впливу РФ через РПЦ на нашу державу, але, по суті, руйнує основи російської ідентичності як такої. Іншим таким вдалим асиметричним кроком могло б стати підтримання Києвом національних рухів в РФ – таких, як рух за Ідель-Урал.

В сухому залишку маємо наступне. Лише коли ми мислитимемо і діятимемо на порядок вище, чим це робить наш ворог, ми закладемо умови для перемоги в цьому екзистенційному протистоянні. До стратегічного мислення нас штовхають і об’єктивні ресурсні обмеження. При цьому мова йде саме про асиметричні стратегії у протистоянні із РФ. Лише так ми маємо шанс вистояти і перемогти.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інститут

Опубліковано на сайті «Сегодня»