Публікації

Стаття Романа Горбика, аналітика Інституту світової політики, для Інформаційно-аналітичного агенства “Главком”Інформація про те, що на саміті глав держав-членів НАТО у травні Грузія може отримати План дій щодо членства, циркулює досить активно. Принаймні, в Інституті світової політики. Експерти ІСП допитували про віце-прем’єра Грузії з питань євроатлантичної інтеграції Георгія Барамідзе ще на Медіа-клубі в минулому році.\
Хоча генсек Альянсу Расмусен і не міг цю інформацію ні підтвердити, ні спростувати, він повідомив: на зустрічі Тбілісі таки отримає «посилену заяву». Зі зміною натівської риторики щодо Грузії на «ще багато стандартів належить змінити» на «реформи мають успіх», слід очікувати – грузини зможуть зробити значний крок уперед на травневому саміті.

Цей успіх змушує українських євроатлантистів і тішитися за сусідів, і сумувати з приводу власних втрат. За чотири роки по тому, як у Бухаресті Україна і Грузія були на однаковому рівні відносин із НАТО, тепер наші здобутки порівняти важко. Тим не менше, після того, як стало зрозуміло, що відносини України і ЄС навряд чи прогресуватимуть у найближчі роки, Україні, можливо, варто було б наслідувати приклад Грузії і знову пильніше подивитися в бік НАТО – хоч як би парадоксально це звучало.

Передумови для цього є. У нинішній момент це насамперед глухий кут на всіх інших напрямках. Справді, навіть події початку 2000-х років, які зробили тодішнього президента Кучму «невиїзним», не позначилися на військових відносинах такою мірою, як на політичних. Адміністрація Буша за старою американською традицією не погребувала допомогою «антинародного режиму» під час війни в Іраку.

Щоправда, сьогодні НАТО може й не бути вже настільки зацікавлене в інтеграції з Україною. Але цікавитися нею має всі підстави сама Україна. Запекліша боротьба за ресурси в умовах продовження кризи означає: наступне десятиліття з високою ймовірністю стане десятиліттям міжнародних конфліктів. У таких умовах офіційно схвалена нині в Україні ідея нейтралітету – це дитинний ідеалізм і неприпустима легковажність. Мрії ідеалістів рано чи пізно розбиваються об скелі реальної політики.

Саме через те, що ніхто при здоровому глузді не поступиться власними інтересами, так зване «перезавантаження» відносин між Росією і США і не мало багато шансів. Що робить сьогодні Росія? Росія намагається максимально задовольнити свої національні інтереси за рахунок інших, прикриваючись риторикою про багатополярність і справедливу міжнародну політику.

Росія, по суті, водить за носа Захід у всіх питаннях, де йшлося про буцімто співпрацю і «перезавантаження». Росія тягне час із побудовою неподільної безпекової системи, передусім у вигляді інтегрованої протиракетної оборони, блокує гуманітарні операції в країнах, охоплених боротьбою з диктатурами, створює нові глухі кути в невизнаних державах – Косово, Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї.

Разом із тим, ані російський міністр Лавров, ані найвище російське керівництво не надто приховують, про що саме вони ведуть торг з Вашингтоном і Брюсселем. Мета Росії – не баланс сил у світовій політиці, а необмежене панування у регіоні, що його вона досі розглядає як свою імперську периферію. Москва поводиться на пострадянських теренах так само зухвало, як у свій час США – в Латинській Америці.

Не треба бути великим знавцем російської політики, щоб зрозуміти: з поверненням Путіна до керма Росія дедалі частіше відіграватиме роль регіонального агресора, навіть не думаючи рахуватися з принципами консенсусу, мультилатералізму, багатополярності на рівні регіону, які вона начебто обстоює на рівні глобальному.

Що ж пропонують у цих нових умовах Україні гасла нейтралітету і позаблоковості? Відповідь проста: залишатися сам-на-сам із дедалі більшими апетитами Кремля, загрозами тероризму, сепаратизму, локальних конфліктів та інших викликів сучасності.

Але реальний нейтралітет – це насамперед здатність захищатися без сторонньої допомоги. Чи може Україна захистити себе сама? Чи може вона, грубо кажучи, собі це дозволити?

Швейцарія – класичний приклад нейтральної країни – витрачає на підтримання своєї обороноздатності 4,4 мільярди доларів США (526 доларів на душу населення). Швейцарські збройні сили – це друга за розміром армія у світі в пропорціях до населення (перше місце тримає Ізраїль).

Україна ж запланувала свій оборонний бюджет на 2012 рік на рівні 2,1 мільярди доларів США, або 50 доларів на душу населення. То ж чи український нейтралітет – те саме, що й нейтралітет швейцарський?

Таким чином, складається враження, що для декого з сучасних «голубів миру» нейтралітет означає те саме, що й для інших українських мрійників-ідеалістів у 1917 році – розпустити армію і здатися на ласку сильного.

Крім того, всупереч будь-якій логіці ухвалення рішень, відмова від членства в НАТО не покращила, а погіршила міжнародне становище України. Київ відсунувся в третій ешелон міжнародних пріоритетів і здав РФ без опору свій основний зовнішньополітичний козир – у вигляді інтеграції в НАТО.

Чи отримала Україна ті вигоди, про які йшлося під час президентської кампанії-2010 та після підписання «Харківських угод»? Ні, Україна отримала газ по 400 доларів і сирну війну. На черзі і втрата української ГТС (або втрата нею стратегічного значення – Москва-бо не збирається відмовлятися від Південного потоку і вже реалізувала Північний).

Як бачимо, нейтралітет – це справді не більш ніж красивий на слух ідеал, неприємний на дотик у дійсності. Україна повинна будувати свою оборону в колективній системі, щоб захистити себе і гарантувати своє виживання у джунґлях світової політики.

Які в нас тут є варіанти? Існує низка безпекових систем, що перебувають у зародковій стадії або взагалі є, одверто кажучи, міфічними. Це – бойова група Вишеградської четвірки, система колективної безпеки в Європі тощо. За 25 – 50 років вони, можливо, будуть здатні гарантувати безпеку своїх учасників, але стільки часу в нас просто нема. Сьогодні вони перебувають або в стадії формування, або на папері. Залишається дві альтернативи: це НАТО і Росія з її Організацією Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Оперативний потенціал ОДКБ не йде в жодне порівняння із потенціалом бодай однієї великої західної держави. Навіть натівські русофіли ще жодного разу не пропонували ОДКБ співпрацю на рівних, тому що калібр цих організацій просто непорівнянний.

Що ще гірше, ОДКБ вражена паралічем центрального командування. РФ постійно змінює статутні документи, щоб забезпечити вигідну для себе конфігурацію і систему розподілу голосів. Такі країни, як Узбекистан і Таджикистан, приєдналися до ОДКБ тільки під тиском і з метою, навпаки, якомога більше знерухомити організацію.

Вірити в те, що ОДКБ може взагалі захистити кого-небудь, може тільки дуже наївна людина. Зате є в статуті ОДКБ такі «безневинні» положення, як допомога режимам у придушенні народних протестів. Що ж до того, чи може самотужки захищати Україну як незалежного політичного суб’єкта Росія, то це приблизно те саме, якби кіт узявся захищати мишу.

З іншого боку, маємо НАТО – єдиний на сьогодні у світі по-справжньому ефективний безпековий альянс. Нині йому може бракувати політичної волі боронити Україну. Проте фізично така змога є – на відміну від ОДКБ, що не має ні того, ні другого.

Але треба уникнути і того, щоб розглядати євроатлантичну інтеграцію лише як спосіб стати під чужу парасольку і делегувати власну оборону комусь іншому. НАТО – це стратегічний шанс України підтягнутися до світового рівня, модернізувати і реформувати своє військо і в майбутньому покладатися тільки на власні сили.

Невеликий приклад. Литва, приєднавшись до НАТО 2004 року, сплачувала членські внески обсягом 10 мільйонів євро на рік. Натомість Альянс надавав у цей самий час допомогу Литві на 30 мільйонів євро, що дало змогу вже в перший рік докорінно переоснастити систему протиповітряної оборони – ключовий елемент обороноздатності і безпеки пересічних громадян.

Від усього цього виграв кожен литовець, незалежно від рідної мови і національності. Так само в подібних умовах виграв би й кожен українець, незалежно від того, де він живе. Не кажучи вже про ті плюси для євроінтеграції, які дає вступ до НАТО, – вони загальновідомі.

Насамкінець: наскільки реально переглянути політику позаблоковості сьогодні?

Тут немає нічого неможливого. Крім загальної демократизації аж надто задушливої атмосфери в країні і дотримання прав людини, насамперед слід консолідувати політичну волю, змінити ухвалений у 2010 році Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» і відмовитися від ідеї референдуму в умовах неосмисленого вибору.

Потрібно також повернути окремий статус Місії України при НАТО, яка сьогодні фактично є відділом українського Посольства в Бельгії, і відповідно активізувати діяльність дипломатів.

НАТО, звичайно, прагнутиме побачити неконфліктний для Росії план інтеграції України, який могло б забезпечити підписання окремого українсько-російського безпекового договору під егідою Альянсу.

Крім того, виконувати на «відмінно» Річну національну програму, яка, по суті, є тим же ПДЧ і у випадку повернення України на євроатлантичний шлях дасть змогу відразу реабілітувати заявку на ПДЧ.

Нарешті, варто очистити українські Збройні сили і спецслужби від аґентури певних сусідніх держав.

Ну і для початку: Януковичу непотрібно відмовлятись від участі в саміті НАТО в Чікаго, як це зробив, приміром, Путін. Участь українського президента там – це сигнал країнам-членам, що Україна готова поглиблювати співпрацю з НАТО вже зараз і свої дії з приводу цієї співпраці не завжди узгоджує з відомим сусідом.