Публікації

Інтерв’ю заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для газети “День”Напередодні приїзду російського прем’єра в Україну український журналіст Сергій СОЛОДКИЙ написав «Лист до Путіна»\
Іван КАПСАМУН, «День»
У своєму листі на блозі російської служби «Радіо Свобода» експерт закликає главу російського уряду не відмовляти Україну від її шляху до європейської інтеграції, не тиснути на українське керівництво, пропонуючи привілеї у вигляді Митного союзу та Єдиного економічного простору. Лист автора — справжній громадянський вчинок. Що слугувало мотивом для його написання? Чи є реакція на лист? Яка? В інтерв’ю — із заступником директора Інституту світової політики Сергієм СОЛОДКИМ
— Якщо мова йде про Володимира Володимировича, то такої реакції немає. Але чи ставив я собі за мету — отримати відповідь від російського прем’єр-міністра? Ні. Лист до Путіна — це скоріше форма звернення, причому не стільки до керівника Росії, скільки до української та російської громадськості. Цим листом я хотів показати, що в Україні є люди, які добре знають новітню історію своєї країни. Вони спостерігають, аналізують, роблять висновки. Чи вдалося мені достукатися до людських сердець? Думаю, так. Лист був передрукований багатьма інтернет-ресурсами, зокрема, російськими. Наприклад, в одному з них — було понад 2 тисячі коментарів. На жаль, здебільшого вони зводилася до грубощів, але все одно це свідчить про велику увагу.
Часто мені дорікали в коментарях: мовляв, як ти можеш звертатися від імені народу? Насправді — це моє персональне звернення. І в листі немає жодної згадки, що я презентую увесь народ. Мене дивує — чому окремий громадянин не може звернутися до високопосадовця, навіть якщо це керівник іншої країни? Найбільше ж мене здивувала логіка тих коментаторів, які говорили, мовляв, чому це я взагалі відважився написати Путіну? Якраз це і показує рівень культури зрілості суспільства. Нам треба менше боятися влади і навчитися вказувати їй на її вади, тоді ми станемо справжньою європейською нацією. Зараз я готую відповіді на коментарі. Це вже буде своєрідний лист ідеаліста.
— Чи відбулася дискусія? Якими були коментарі по змісту листа?
— Звичайно, були і резонні зауваження. Одна з поширених думок росіян — навіщо Україні йти до Європи із простягнутою рукою. Мовляв, ви не потрібні Європі, тому що там і без вас «голодранців» вистачає: малися на увазі Румунія і Болгарія. Але я, власне, у своєму листі не ідеалізую Європейський Союз (у нього свої труднощі). Більш того, я б не хотів, щоб Україна потрапила до ЄС у тому стані, в якому вона перебуває зараз. Цього не витримає ні ЄС, ні сама Україна. Європейський Союз нам необхідно розглядати як своєрідну планку, яку ми повинні взяти. Це планка високих стандартів та цінностей. Якщо ми хочемо бути кращими, ми повинні стати на цей важкий та довгий шлях. До того ж, у нас є з кого брати приклад — поряд розвинуті країни Євросоюзу…
— Але поряд і Росія.
— Так, це додає труднощів, але це повинно і стимулювати. У своєму листі я зазначив, що ні я, ні український народ не налаштований проти Росії. Ми нікуди не хочемо втекти від неї, ми просто прагнемо відірватися від того стану життя, в якому живемо сьогодні. Тому росіянам не потрібно стримувати Україну на шляху до ЄС, навпаки, було б логічним, якби українці чули слова підтримки на свою адресу. Не кажу, що Росія теж повинна стати членом Європейського Союзу, у неї, напевно, інші амбіції, але росіяни так само зацікавлені у підвищенні стандартів свого життя, у впровадженні в себе європейських цінностей у широкому смислі. Ревнощі, грубощі, шантаж тут не припустимі. Ми не йдемо в ЄС, щоб нашкодити Росії, ми хочемо до Євросоюзу в тому числі заради Росії. Тому що, якщо зміниться Україна, зміниться і Росія. Це і є та правда, якої боїться російське керівництво, але російський народ не повинен підігрувати в цьому своїй владі. Тут інтерес пересічних українців і росіян має бути однаковим.
— Чи відчули ви з боку росіян таке розуміння?
— Були такі, що казали: «Подивіться, що ви пишете, і після цього ви хочете, щоб українці залишалися з нами?» Із іншого боку, українці, які читали російські коментарі, потім на українських сайтах згадували: «Якщо б українці побачили все те, що пишуть росіяни, то 90% позитивного ставлення до Росії точно б змінилося». Росіяни самі ж собі шкодять, вдаючись до грубощів на адресу українців. Звичайно, були й здорові думки, на кшталт — «чому ми стримуємо Україну?». «Навпаки, ми маємо їх підтримувати, бо це шанс для нас змінитися». Була, звісно, і критика російської зовнішньої політики, де превалюють постійні ігри у зони впливу, де Україна є однією зі сфер інтересів. Сьогодні у нас з’явився шанс довести, в першу чергу, собі, що ми не будемо грати за чужими правилами. І це стосуються не лише Росії, але і Євросоюзу. Це якраз відповідь і тим, хто вважає, що Україна йде до ЄС із простягнутою рукою. Я маю на увазі переговори про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС. Навіть європейські спостерігачі звертають увагу на те, що на відміну від тих країн, які вже вступили в ЄС (Угорщина, країни Балтії), Україна бореться за свої інтереси, свого товаровиробника. Наприклад, Республіка Молдова сьогодні погоджується практично на всі умови, які їй висуває Європейський Союз. Україна ж демонструє політичну та економічну зрілість. Було б добре, якби цю зрілість ми показували і у відносинах із Росією. До речі, яка сьогодні бачить, що Україна робить реальні кроки до європейського простору, і це її лякає.
Хоча нещодавнє звернення Президента виглядало не досить чесним. Виявляється, з одного боку, ми ведемо складні переговори з ЄС про ЗВТ, а з іншого — хочемо вести консультації з Митним союзом у форматі «3+1».
— Що, на ваш погляд, це означає?
— Мені здається, це своєрідні вияви горезвісної багатовекторності. Але за цим нічого не стоїть. Нічого путнього з цього формату «3+1» не вийде. Пригадаємо, як розпочиналося формування Єдиного економічного простору. У 2003 році Леонід Кучма поїхав до Москви, де зустрівся з Путіним, Назарбаєвим, Лукашенком і домовився про економічну співпрацю. Але потім українське керівництво робило все, щоб загальмувати цей процес. Верховна Рада схвалила статутні документи ЄЕП, але із застереженнями, що їх положення не можуть суперечити Конституції України. Це, власне, означало сьогоднішню формулу «3+1». А якщо бути чесними — це означало про вихід нашої країни з ЄЕП: Росію не цікавлять формати з плюсами, Росію цікавить вся Україна.
Я розумію бажання української сторони не сваритися з російськими колегами, але подвійні ігри не додають нам честі. Адже, з одного боку, ЄС не може зрозуміти, що відбувається. Із іншого, Росія бачить наше лукавство. Українському керівництву потрібно бути чесними перед собою і партнерами, треба сказати — ми йдемо до ЄС, тому що це наш історичний шлях. Він почався ще в 90-х рр., а ми у своїх прагненнях послідовні.
— У посланні Президента було сказано, що європейська інтеграція — це фундаментальний напрямок зовнішньої політики.
— Так, але формула «3+1» із Митним союзом сприймається єесівцями як шантаж, мовляв, якщо ви не погодитеся, ми співпрацюватимемо із росіянами. Нещодавно Інститут світової політики запросив до Києва одного з перших керівників Литви, а зараз члена Європейського парламенту Вітаутаса Ландсбергіса. Він, зокрема, сказав, що «сидіти дуже довго на паркані незручно — впадеш: невідомо лишень, в яку сторону». Україні вже пора злізти з цього паркану.
— У своєму листі ви припустили, що Путін їде в Україну, щоб «просити (або змусити) українське керівництво відмовитися від шляху на Захід». Як ви гадаєте, яким чином це відбуватиметься? Про що саме говоритимуть?
— Якщо вірити офіційному порядку денному, заявленому прес-службою російського уряду, питання Митного союзу не має розглядатися. Якщо ж спиратися на джерела українського МЗС, то це питання може порушуватися. Насправді, російське керівництво досить непередбачуване, тому сказати, як саме воно поводитиметься, важко. Я думаю, що в Росії зрозуміли, наскільки питання Митного союзу наразі є чутливим, тому його можуть взагалі не порушувати або перевести на інший щабель, наприклад, на рівень робочих груп. До того ж, прем’єр-міністр Росії вже чітко висловився з цього приводу — якщо Україна створить з Європейським Союзом ЗВТ, то Росія будуватиме економічні кордони з Україною.
— Зрештою, ми вже маємо приклад поєднання питань перебування Чорноморського Флоту в Криму та цін на газ. Чи варто очікувати, що Росія вдасться до шантажу?
— Власне, шантаж уже почався — це заява Путіна. Для Росії немає нічого неможливого в цьому плані. Вона вже неодноразово чинила тиск на Україну — економічний, політичний, навіть територіальний у 2003 році. Переживали цей тиск час від часу і наші сусіди — Республіка Молдова або навіть Білорусь, яка є союзником Росії і членом Митного союзу. Тому тут вже постає питання дієвості Митного союзу. Звичайно, Україні потрібна співпраця з країнами ЄЕП, але є речі, які інколи важливіші від економіки — це питання цінностей, питання невибіркового судочинства, питання некорумпованих чиновників. Поборовши свої вади, українці досягнуть і економічних успіхів.
— Як ви вважаєте, чи здатне нинішнє українське керівництво «тримати удар»?
— Якщо мова йде про Європейський Союз, то тут ми вміємо «тримати удар». У переговорах про ЗВТ з Євросоюзом Україна, повторююсь, виявилася не простим переговірником. У нас є фахівці, які вміють відстоювати національні інтереси. Тому будемо сподіватися, що цей ресурс використовуватиметься і на російському напрямку. Із росіянами треба і можна вести діалог на рівних.
— У листі вами наводяться відомі цитати Путіна, де на адресу України у різні часи він, м’яко кажучи, висловлювався не дуже пристойно. Нещодавно, російський прем’єр зробив ще одну заяву про те, що Другу світову війну Росія могла виграти і без України…
— Я не хочу звинувачувати Володимира Володимировича в тому, що він не знає історії. Будемо вважати, що це була своєрідна обмовка. Хоча лідер держави повинен відповідально ставитися до того, що він каже, особливо, якщо це стосується таких чутливих тем, як Друга світова війна. На жаль, ми бачимо, що в усіх цих заявах російське керівництво намагається маніпулювати фактами. Тому не тільки українці, а й росіяни мають звертати на це особливу увагу. Володимиру Путіну треба показати, що, незважаючи на переписування і замовчування, ми знаємо свою історію.
— Особливо, якщо це стосується процесу десталінізації. Нещодавно Робоча група з історичної пам’яті Ради з прав людини при президенті Росії запропонувала програму «Про увічнення пам’яті жертв тоталітарного режиму і про національне примирення», яка, зокрема, дозволяє звільняти з держслужби чиновників, які заперечують злочини сталінізму та загалом тоталітарного радянського режиму. Україна в цьому процесі, особливо за попереднього президента Ющенка, досягла певних здобутків. Як би ви сьогодні оцінили процеси десталінізації в Україні та Росії?
— Для мене десталінізація розпочинається не з того, хто що говорить про Сталіна, а з того, як почуває себе суспільство. В Україні, на відміну від Росії, все-таки більше політичної конкуренції, плюралізму думок, зокрема, щодо трактування історії. Тому українці мають можливість почути більше правди про десталінізацію. У цьому плані ми попереду росіян. Росія, на жаль, говорячи про десталінізацію, все ж таки, намагається звеличувати ті часи.
— Як ви вважаєте, чому росіяни не хочуть визнавати те, що ми змінюємося?
— Вони визнають це тільки тоді, коли побачать справжні зміни в Україні. Помаранчева революція реально налякала російське керівництво. У Кремлі думали, що тепер Україна у своєму розвитку відірветься від Росії, а це б змусило їх теж змінюватися. На жаль, в України нічого не вийшло, тому нинішнє ставлення до українського політикуму є об’єктивним. Наше керівництво має бути відповідальнішим, чеснішим стосовно своїх громадян. Тільки тоді керівники заслуговуватимуть на повагу в першу чергу з боку українців, а потім і з боку керівників інших держав. Поки ж ми бачимо протилежне. Тому все залежить від нас, коли ми змінимося, тоді зміниться і ставлення до нас. Чим більше ми ставатимемо демократичними, тим більше ми цікавитимемо світ.