Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПісля вбивства Нємцова другий день поспіль думаю про своїх російських друзів, колег і партнерів, які вимушені у сьогоднішньому царстві тьми Путіна вибирати між статусом “прєдателя.ру” і еміграцією. Якщо не зовнішньою, так внутрішньою. Бо поки Путін нав”язував з віслячою впертістю і з садистською насолодою громадянську війну у Донбасі, ненароком створив грунт для громадянської війни у себе під носом. У самій Росії.\
Вбивство Нємцова підтвердило не тільки те, що такі люди в Росії ризикують своїм життя, але і те, що й режим ризикує, маючи таких людей. Не фізично, щоправда, політично. Але для диктаторів, які вчасно не вміють зупинитись, це часом виявляється одне і те ж.

Питання про те, що робити і як далі працювати з російською аудиторією, мені дошкуляло, починаючи з анексії Криму. Не з тією аудиторією, звичайно, яка останнім часом покращила на 300% статистику продажів самогонних апаратів у Росії, і вважає себе спеціалістами в українських питаннях тільки тому, що дивиться щодня російське телебачення. А з тією, що може критично мислити. З моїми російськими колегами – експертами, аналітиками, журналістами – зокрема. З тими, яким доводилось мені пояснювати, в чому суть історії про два раба чи про замахи на снігурів, бо вони про подібні речі ніколи в Росії не чули. Російського телебачення не слухають, спілкуються з адекватними людьми.

Зізнаюсь: спочатку спілкування з росіянами загалом здавалось мені безглуздою затією. Бо про що говорити з людьми, які нездатні вплинути на прийняття рішень, і самі охоче визнають: у Росії не існує сьогодні експертної спільноти, існує тільки ескортна спільнота. Тобто експерти, які і будь-які розумні люди, потрібні не перед прийняттям рішень, а після того, як рішення прийняті – для їхньої аргументації. Крім того, феномен російського лібералізму, який закінчується там, де починається українське питання, ніхто не скасовував.

Але потім зрозуміла: спілкуватись треба. Тому що навіть ті, скажімо, 10-13% росіян, які не піддались масовому психозу – це, на хвилинку, більше десяти мільйонів людей. Це населення середньої європейської країни, більшої, ніж Швеція чи Австрія, яке може бути нашим союзником й за правильних обставин спричинити серйозну корозію режиму. Бо навряд чи хтось може бути таким же переконливим для росіян, як самі росіяни.

Тим більше, що і в російському суспільстві уже цікаві тренди спостерігаються. Так, запит на Росію як “великую державу” зашкалює, але мені б хотілось звернути увагу на якось несправедливо непомічене в Україні останнє опитування Інституту соціології Російської академії наук. Йдеться про те, що саме сьогодні вкладають росіяни у поняття “великой державы”. Виявляється, чи то потріпані економічною кризою чи просто втомою від війни в Україні, але 58% росіян вкладають у це поняття “розвинуту економіку”, тільки вже для 13% це означати Росію як центр світового впливу і лише для 8% – контроль над колишньою територією СРСР. При тому, що для Путіна особисто пріоритети в цьому питанні явно трохи інші.

За останній рік мені багато доводилось спілкуватись з правильними і не дуже росіянами на різних міжнародних заходах. Справжнім інтелектуальним викликом стали закриті дводенні круглі столи, які наш Інститут організовує в грузинських горах разом з Кавказьким домом (організація з Тбілісі) та за підтримки Посольства Британії в Україні.

Які висновки можу зробити? Незважаючи на монолітну картинку зовні, розкол в експертних російських колах розпочався відразу після анексії Криму. Деякі колеги просто перестали один з одним розмовляти. Україна в Росії сьогодні – це вже тест не на російський лібералізм, це тест на здоровий глузд і на порядність. Один впливовий російський експерт якось розповів мені, що коли він в неформальних розмовах говорить представникам російських міністерств і відомств, що Росія порушила в Україні всі можливі міжнародні договори, ще жодного разу йому ніхто не заперечив.

Ті, хто не може залишити Росію і не здатен йти проти режиму відкрито, намагаються дистанціюватись від української теми повністю. Навіть люди, які за своїм фахом вимушені були якимось чином займатись Україною, сьогодні шукають всіх можливих способів уникнути контакту з українською темою. “Говорити про Україну те, що вимають в Кремлі, не дозволяє совість, а говорити те, що насправді думаєш, не дозволяє страх за життя своє і своїх рідних”, – сказав мені недавно один відомий російський науковець.

Вперше оцінити весь маразм ситуації, який відбувається, я встигла ще майже рік тому, коли ми запросили до Києва на навчальний візит разом з європейськими експертами і кількох відомих російських експертів. До програми візиту входили і зустрічі з представниками уряду. Щоб побачили на власні очі, як виглядає “хунта”. Ніхто з тих, які мешкають і працюють у Росії, не погодився приїхати. І тільки потім один з них пояснив: якщо ми поїдемо до Києва і ще у зустрінемось з кимось із влади, на наступний день у нас в офісі буде ФСБ. Одним словом, хочеш потрапити на радар спецслужб – їдь до Києва. Власне, саме тому ми наш діалог з росіянами організовуємо на нейтральній території – в Грузії.

Наші головні і доступні союзники в Росії – це ті, до кого найбільше пильно сьогодні приглядається і режим. А саме, як стверджують мої російські співрозмовники – це люди, які мають доступ до медіа або викладають в університетах. Мої російські колеги пояснюють, що в Кремлі сьогодні особливо переймаються тим, що саме вкладають у вуха студентській молоді.

Хоча, за моїм спотереженням, молоде покоління росіян не завжди означає більш прогресивні і більш антипутінські погляди. Досить часто буває і навпаки. Це люди, які сформувались як особистості чи фахівці вже за Путіна. В атмосфері, просякнутій зверхністю і майже переконанням, що поки Росія встає з колін, всі інші мають стати на коліна перед Росією. Це люди, які сформувались в умовах, де геополітика прийшла на зміну комунізму. Стала одночасно і іделогією і якщо так піде й далі – то стане і новою релігією. Натомість старше покоління, яке добре пам”ятає Радянський Союз з його потоками пропагандистської брехні, має сьогодні відверте відчуття дежавю.

Проте, не треба забувати, що навіть з найбільш прогресивними росіянами нас сьогодні роз”єднують деякі речі. Це, наприклад, питання членства України в НАТО. Вони абсолютно не розуміють сенсу України інтегруватись туди.

Роз”єднує і те, що вони не вірять в швидкі зміни у Росії навіть після того, як Путіна не стане в Кремлі. На їхню думку, маховик настільки запущений, що навіть будь-якому наступному президенту принаймні під час першої каденції не вдасться зробити якихось радикальних рухів. Одним словом, рівень зневіри у майбутньому не може навіть зрівнятись з тим рівнем, який у нас панував в останні місяці перед Євромайданом, коли здавалось, що Янукович назавжди і режим сильний, як ніколи. Путін примусив росіян масово повірити у велич їхнього минулого. Найбільш непередбачуваного минулого у світі, як каже Джеймс Шерр. Революція гідності дала нам шанс повірити у теж непередбачуване, але все ж майбутнє. І якщо ми щось можемо експортувати до Росії, то це віра в те, що навіть найпотужніший режим не вічний.

Так чи інакше, сьогодні Росія ділиться на тих, хто здатний визнати помилки своєї країни і на тих, хто не здатний. І ті, хто здатні визнати, заслуговують на діалог.