Публікації

Пост в блог “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукНа прохання колег і партнерів пишу враження від наших останніх дебатів в ЄС, які відбулись у Відні. Крім них, за традицією, ми організували також робочий обід з людьми, які впливають на прийняття рішень і деякі індивідуальні зустрічі.\

Якщо відверто: поки що це були найскладніші дебати, які ми проводили в столицях ЄС в плані інтересу до України. І справа не тільки в інших пріоритетах. Колишній віце-канцлер Бусек на нашому заході зауважив, що в Австрії прийнято вважати, що питаннями України має займатись виключно Міністерство закордонних справ. Фактично ті, кому безпосередньо за Україну платять гроші. А якщо послухати представників МЗС Австрії, то виходило так, що Україною насправді має займатись Євросоюз. Коли вони говорять про політику щодо України, то більше говорять про політику ЄС щодо України, аніж Австрії. Таке собі зручне прикриття.

Австрійці казали нам, українцям: “Вам треба працювати з Німеччиною та Францією. Вони все вирішують…Від нас нічого особливо не залежить”. Це навряд чи скромність. Це зручний привід залишатись осторонь. Від багатьох австрійців прямо віє їхнім славнозвісним нейтралітетом: дуже важко зрозуміти, яке їхнє справжнє ставлення до України. Ні похвал, ні критики.

Найпопулярніше питання до нас, яке звучало у Відні – про деолігархізацію. Причому, звучало не з осудом, а, швидше, з простої цікавості. Українські олігархи для астрійців – не абстрактне зло, як для багатьох інших урядів світу, які чули дзвін, але не знають, звідки він (привіт Фірташу і Ко). І не зовсім, в принципі, зло.

Бізнес-підхід дійсно відчувається в Австрії у всьому: від цукерок “Моцарт”, “Райфайзен банку” до організаціі інтелектуальних дискусій. Інколи здається, що австрійці так і хочуть сказати: допоможіть нам заробити гроші, а ми допоможемо вам їх захистити. Але спочатку вони хочуть зрозуміти інше: в Україні все ще за традицією люблять закордонні інвестиції й ненавидять закордонних інвесторів, чи вже готові полюбити й останніх?

Повертаючись до політичних справ, то Україні поки щастило: у питанні війни на Донбасі і, зокрема, санкцій щодо Росії Австрія сумирно рухалась у форватері Німеччини. Австрійські політики у Відні – це одне, австрійські політики у Брюсселі на Радах ЄС – дещо інше. Але в нещодавній історії ЄС бували випадки, коли Австрія показувала зуби і в Брюселі. Коли, наприклад, у 2005 році опиралась початку переговорам про членство в ЄС для Туреччини. Сьогодні австрійці роблять певні цікаві рухи і на східно-європейському напрямку: закривають свої посольства у країнах Балтії, натомість відкривають у Білорусі, Молдові та Грузії.

Отож, Австрія має певні зовнішньополітичні амбіції, але, складається враження, що сама їх боїться. Бо ці амбіції закінчуються там, де виникає хоча б примарна загроза конфлікту.

На щастя, під час наших дебатів і зустрічей питання славнозвісного австрійського нейтралітету ніхто не порушував. І ніхто вже не радив Україні, як їхній молодий міністр закордонних справ Курц ще під час Євромайдану, перейняти цей досвід. Але це точно не тому, що австрійці в ньому почали розчаруватись самі. Нічого подібного. Нейтралітет для них – це така захисна і дуже зручна ракушка, в яку можна сховатись, коли навколо штормить. Австрійська палочка-виручалочка. Нею можна прикрити і миролюбну риторику в питанні санкцій щодо Росії, і Путіна як з офіційним візитом (перший офіційний візит ВВП після анексії Криму), так і інкогніто на лижах в Арлбергу, і ще багато різних речей, які примушують так чи інакше визначатись і займати сторону. Інколи складається враження, що нейтралітет в Австрії з безпекової категорії вже давно перемістився в ментальну.

Але скільки б президент Фішер не заявляв, що нейтралітет у них “модернізований” та “неідеологізований”, при більш душевному спілкуванні з австрійцями за келихом білого з долини Вахау, питання виникають і з приводу першого епітету, і з приводу другого. Антиамериканські сентименти, які просочуються у розмовах з австрійськими десижнмейкерами, автоматично роблять їх союзниками Путіна. Як і вміння Кремля знаходити правильних людей для дружби в оточенні того чи іншого закордонного лідера (неважливо, ці люди з бізнесу чи просто близькі до тіла лижні інструктори). Я вже не кажу про “must have” Росії у Європі – прикормлену партію, роль якої в Австрії відіграє небезвідома Партія свободи, а деякі її колишні члени у свій час поповнили ряди і Соціал-демократичної партії, де зараз мають змогу також каламутити воду (її представляє президент і канцлер).

Ну а австрійський нейтралітет у тому вигляді, який деякі австрійські достойники пропонують наслідувати Україні, швидше нагадує запрошення до капітуляції. Лише уявіть ситуацію: австрійський президент у закритих розмовах з закордонними колегами висловлює думку, що українці просто мають дати Путіну, що він хоче, і буде мир. Мовляв, хоче федералізацію – нехай буде федералізація, хоче автономію – нехай буде автономія, жартувати з ним не треба. А порівняння з 1938 роком і аншлюсом Австрії він, натомість, вважає нерелевантними, оскільки це були зовсім інші часи.

До речі, це були, мабуть, перші наші дебати у столицях ЄС на тему подій в Україні, на які не прийшли представники посольства Росії (у деяких столицях їх було по двоє). Швидше за все, це пов”язано з тим, що дебати у Відні ми проводили вже після початку російської авантюри в Сирії. Як кажуть надійні джерела з різних боків, у російських дипломатів за кордоном просто зникли інструкції по Україні, їх замінили інструкції по Сирії.

В Австрії ми також на собі відчули, як суттєво змістився фокуc на біженців, острах напливу яких ледве не зробив праворадикального політика мером Відня позаминулої неділі. Хоча весь офіціоз в один голос твердить: “Україна не забута”, але помітно, як в моду входить нова формула “нема війни – значить все добре”. І обговорювати, відповідно, теж нема чого.

Відчуття, що війна в Україні закінчилась, а значить все добре – фішка не тільки австрійська, звісно. Європейська політика взагалі сьогодні базується на відчуттях. Головне не те, чи Мінські домовленості виконуються, достатньо, щоб було відчуття, що вони виконуються. А таке відчуття у європейців є, бо так спокійніше.

Так само спокійніше мати відчуття, що з Росією все ще можна повернутись до старих добрих часів, до славнозвісного “business as usual”. І в таких країнах, як Австрія, досі багато є тих, хто вірять у таке повернення і наївно думають, що для цього достатньо лише зняти санкції.

І наприкінець трохи позитиву, щоб не склалось враження, що в Австрії все настільки “нейтрально”. В Австрії є чимало людей, які симпатизують Україні і бажали б жорсткішої політики Відня щодо Росії (деякі з них були присутні і на наших дебатах). Просто вони в основному дуже розрізнені і не мають політичного впливу. В основному це дослідники, журналісти, митці та дипломати, які працювали, навчались чи просто якийсь час провели в Україні (як керівниця Дипломатичної академії Австрії). На мої питання назвати впливових політичних фігур, до яких дійсно дослухаються і які симпатизують Україні, зазвичай виникала незручна пауза.

Так що віденський штрудель для України дійсно має поки дуже нейтральний смак, але підсолодити його можна. І посол Щерба, благо, вже почав це робити. Але йому явно потрібне підкріплення на різних фронтах.