Архіви: Публікації

Переобрання президентом Володимира Путіна не вплине на нинішню стратегію зовнішньої політики Росії. Але у планах Москви – привести до влади в Україні вигідних для себе кандидатів. Про це розповіли гості під час прес-конференції у «Главкомі».

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту світової політики, розповів, як формуватиметься зовнішня політика новообраного президента.

«Продовжуватиметься курс на низьку ескалацію, більш-менш контрольовану конфронтацію, оскільки невигідно було б, щоб вона переросла у щось страшніше і поставила питання перед Кремлем, чи застосовувати тактичну ядерну зброю. Ми матимемо ще 6 років такої ж конфронтаційної моделі, якої дотримувалися під час попереднього терміну правління Володимира Путіна», – сказав він.

Про плани президента Росії щодо України розповів російський опозиціонер Ілля Пономарьов, екс-депутат Держдуми РФ. За його словами, в першу чергу Кремль спробує вплинути на вибори, які відбудуться в країні у 2019 році.

«Буде спроба спрямувати вибори у потрібне для себе русло. Він (прим. Володимир Путін) вважає, що Україна – це не Америка, яка відповідатиме за вплив на їхні вибори, і можливостей для дій тут набагато більше.  Якщо в США це була піар-акція, то тут може бути справжня політична кампанія впливу на результати голосування», – прокоментував Ілля Пономарьов.

Нагадаємо, 18 березня в Росії пройшли вибори президента РФ. Згідно з даними ЦВК Росії, за підсумками обробки 99% протоколів, Володимир Путін набирає 76,65%. За ним йде Павло Грудінін з результаттом 11,82%, Володимир Жириновський – 5,68%. Ксенія Собчак отримує 1,66%, Григорій Явлінський – 1,04%. Інші кандидати набрали менше 1% голосів. Явка виборців на виборах президента РФ склала близько 67% після опрацювання 95% протоколів.

Пропонуємо переглянути повне відео з прес-конференції:

У польському місті Ряшеві 13 – 14 березня проходив Форум “Європа – Україна” – непогана можливість для донесення власної позиції  до європейської аудиторії. Спробую висловити враження від заходу через низку тез.

Про гібридну агресію готові говорити.  Зміни у тональності учасників Форуму помітні у певній ретроспективі. Його учасники з країн ЄС все активніше говорять про агресивні дії РФ все більш наполегливо, з прикладами, акцентами, проте не варто очікувати від них вирішення українських проблем або формування потужної трансдержавної позиції. Надто багато у ЄС тих, хто хоче порозумітися з Путіним заради business as usual.

Путін пропонує подвійних хабар європейським країнам. Звісно, це не відбувається відкрито, проте достатньо переконливо. Російське політичне керівництво пропонує низці країн Старого Світу подвійний хабар. З одного боку, у Москві готові суттєво зменшувати обсяги постачання енергетичних ресурсів, які, нагадаю, не перебувають під санкціями. З іншого – Росія готова купувати значні обсяги європейських товарів з високою доданою вартістю, забезпечуючи країнами ЄС економічне зростання. Небагато європейських політиків готові відмовитися від подібних пропозицій.

Енергетична зброя є потужною. Фактор NordStream-2 для європейської політики є дуже потужним. Тому Україна має зосередитися не лише на його критиці та прагненні протидіяти цьому газопроводу, але і формуванні іміджу нашої держави як надійного транзитера. Березнева газова криза, спровокована “Газпромом”, дала Україні нові козирі, якими необхідно скористатися розважливо та ефективно.

Гібридна агресія стрімко поширюється. Непрямі  методи  ведення агресивних дій – далеко не новина у міжнародних відносинах.  Проте сьогодні швидкість та інтенсивність поширення інформації в сучасному світі є такими, що агресору достатньо залякувати громадян різних держав, а не захоплювати їх. Відбувається потужна псевдо-гуманізація агресивних дій, яка не скасовує відповідальності агресора.

Потрібно дізнаватися більше про сусідів. У регіоні Центральної та Східної Європи на тлі глобалізаційних процесів існує ілюзія, що ми знаємо про своїх сусідів практично все. Це не так, і об’єктивним підтвердженням цього є нинішній стан польсько-українських відносин. Проте ця проблема є актуальною і для інших країн Європи, де набирають сили популістські та консервативні рухи, де суспільства відчувають потужний вплив російської пропаганди та технологій гібридної агресії.

Україна не може спиратися виключно на імідж жертви. В ЄС з різних причин не всі поділяють українського ставлення до Росії. Тому говорити виключно про “останній рубіж” на шляху “кремлівської орди” не варто. Потрібні інші, зрозумілі європейцям аргументи – раціональні, зрозумілі, які дозволяють розкрити можливості України, її потенціал та можливості у загальноєвропейському контексті.

Випадковостей не буває. Цікаво, що Форум проходив на тлі скандалу зі звинуваченнями Терези Мей на адресу Росії в отруєнні колишнього полковника ГРУ ГШ РФ Сергія Скрипаля. Цей каталізатор подій може допомогти західним політикам та представникам експертного середовища краще розуміти “Ху із містер Путін” та позбавитися ілюзій щодо змін у політиці Кремля після президентських виборів у Росії, що пройдуть 18 березня.

Автор: Євген Магда, виконавчий директор Інституту світової політики

Опубліковано на сайті “Сегодня“

Продолжавшиеся не один месяц разговоры о трениях между Дональдом Трампом и госсекретарем Рексом Тиллерсоном 13 марта окончательно разрешились.

Президент США объявил об увольнении государственного секретаря и своем предложении назначить на его должность Майка Помпео, до последнего времени занимавшего должность директора ЦРУ.

Полагаю, что дело об отравлении бывшего полковника российского ГРУ Сергея Скрипаля и его дочери Юлии на территории Британии стало последним аргументом для кадрового решения Трампа. На фоне Brexit Вашингтон заинтересован в максимальном сближении с Лондоном и восстановлении максимально доверительных трансатлантических  отношений с туманным Альбионом. Возможность встать то ли плечом к плечу, то ли прямо за спиной у Терезы Мэй, готовой дать бой России, дает Штатам пространство для размашистого политического маневра.

Рекс Тиллерсон, как и Дональд Трамп, не располагал опытом государственной службы, но навыки менеджера крупной энергетической компании, какой является Exxon Mobile, позволили ему справиться с ношей управления внешней политикой самого могущественного государства мира. Безусловно, вдогонку мы получим немало оценок особенностей работы Тиллерсона во главе Государственного департамента, но наивно возлагать только на него вину из-за падения его КПД, в этом вопросе лавры вполне можно разделить с Дональдом Трампом.

Кстати, для 45-го президента США увольнение кавалера российского ордена Дружбы Народов может стать точкой бифуркации в политике по отношению к России. Прощание с иллюзиями относительно возможности нормализации отношений с Кремлем требует от Дональда Трампа и новых кадровых подходов, надежных исполнителей и новых идей. Тем более – на фоне продолжающегося расследования обстоятельств вмешательства России в ход президентской кампании 2016 года.

Скорее всего, в российских медиа в ближайшее время в российских медиа появятся рассуждения, что контактировавший с представителями СВР Майк Помпео является не таким уж плохим вариантом для Кремля. На самом деле в нынешней ситуации ожидать назначения обладателя хоть сколько-нибудь заметных пророссийских взглядов на ведущую должность в иерархии американской власти невозможно: претендент просто не пройдет через кадровое сито Конгресса.

Для Украины в этой ситуации важен не только давнишний визит Помпео в Киев, когда он критиковал администрацию Барака Обамы за мягкость в отношении России (этим отличались и другие республиканцы), но и его позиция в новом качестве. Не сомневаюсь, что законодатели утвердят кандидатуру нового шефа Государственного департамента, хотя, возможно, это произойдет не так быстро, как рассчитывает Дональд Трамп, предпочитающий получать все и сразу. Вероятно, что и Курт Волкер в качестве спецпредставителя Госдепартамента по Украине продолжит свою работу.

Еще одно интересное решение – предложить на пост директора ЦРУ Джину Гаспел, бывшую в свое время куратором тайной тюрьмы ведомства в Таиланде. Готовность предложить представительницу прекрасного пола на пост директора ЦРУ – для Трампа стратегически важное, позволяющее ему начать трансформацию образа. Вероятнее всего, в предвыборном контексте, с прицелом на 2020 год, сколь бы фантастически это сегодня не звучало.

Автор: Євген Магда, виконавчий директор Інституту світової політики

Опубліковано на сайті “Главред“

Чи потрібно боятися змови за нашою спиною?

За тиждень до переобрання президента Росії Володимира Путіна на черговий термін, ескалація у відносинах офіційної Москви з Заходом не просто не зменшується, а лише наростає. Останній гучний міжнародний скандал, пов’язаний з вбивством у Великій Британії колишнього російського шпигуна Сергія Скрипаля та його дочки Юлії і можливої причетності до цієї смерті Російської Федерації – тому підтвердження.

«У нас є повна впевненість в розслідуванні, яке проводить Великобританія, і в її висновку, що Росія, схоже, несе відповідальність за напад з використанням нервово-паралітичного агента, який відбувся в Солсбері минулого тижня», – йдеться у свіжій заяві Держсекретаря США Рекса Тіллерсона. – Ми обурені тим, що Росія, як видається, знову втягнута в таку поведінку. Від України до Сирії – а тепер і Великої Британії – Росія продовжує бути безвідповідальною силою дестабілізації в світі, яка діє, відкрито нехтуючи суверенітетом інших держав і життями їх громадян».

Надії на те, що протистояння між Заходом, і, зокрема, США, і РФ вдасться швидко вирішити почали зникати вже у 2015 році. Остаточно надії були поховані після першого року правління Дональда Трампа, коли Вашингтон відмовився від задекларованої ним під час виборчої кампанії нормалізації відносин із Москвою. Більше того, на кінець 2017 року Російська Федерація була чітко названа державою-ревізіоністом в ключових документах зовнішньої політики і безпеки. За визначенням, така держава своїми діями підриває і знищує існуючий міжнародний порядок. Як наслідок, на сьогодні ключовим завданням американсько-російської взаємодії є управління протистоянням через запровадження різних формальних і неформальних правил, які дозволять попередити ескалацію конфронтації та початок відкритої війни. Показово, що ще на початку каденції Трампа впливові американські експерти стверджували, що саме управління протистоянням, а не спроба вирішити протиріччя, має стати головним завданням двосторонніх взаємин у найближчому майбутньому. Чому так відбувається? Очевидно, тому, що у Вашингтона та Москви – діаметрально протилежне бачення вирішення спільних проблем.

В контексті цього показовою є публікація в США і РФ двох цікавих доповідей, датованих лютим місяцем 2018 року. Перша – результат експертної дискусії в американському аналітичному центрі Brookings Institution «Відновлення рівноваги: альтернативи США щодо протидії і залучення РФ». Друга – доповідь директора Московського відділення Фонду Карнегі за міжнародний мир Дмитра Трєніна «Європейська безпека – від «аби не було війни» до пошуку нової рівноваги». Ці дві доповіді є спробою експертів двох країн знайти відповідь на одне і теж саме питання: що мають робити Москва і Вашингтон в умовах, коли їх протистояння набуває системного характеру.

І експерти Brookings Institution, і директор Московської філії Фонду Карнегі приходять до єдиного висновку: в коротко- і середньостроковій перспективі США і РФ можуть лише зробити їх протистояння більш керованим, тобто контрольованим. Почасти така ситуація вже має місце у відносинах між двома державами.

Так із липня 2016 року було відновлено роботу Ради Росія-НАТО, що із боку Північноатлантичного альянсу розглядалося як своєрідний засіб посилення довіри і більшої відкритості щодо планів розгортання військової інфраструктури НАТО біля російських кордонів. У лютому 2017 року відбулася перша із часу початку російської агресії проти України зустріч між керівниками генштабів США і РФ. Ця зустріч також мала зміцнити довіру між сторонами, зменшити ризики ескалації протистояння. Щонайменше на кінець січня 2018 року планувалася подібна зустріч між керівником сил НАТО і США в Європі генералом Кертісом Скапаротті і начальником Генерального штабу РФ Валерієм Герасимовим. Як стало відомо пізніше, дана зустріч була скасована російською стороною із не зрозумілих на сьогодні причин.

Слід згадати, що паралельно також США і РФ почали діалог із так званої стратегічної стабільності на рівні дипломатичних відомств. Даний діалог стосується передусім питань стратегічної ядерної зброї, угоди про ракети середньої і меншої дальності, питань протиракетної оборони. В перспективі даний механізм мав би охопити питання високоточної неядерної зброї і взаємодії в кіберсфері. Перша зустріч на рівні заступників керівників зовнішньополітичних відомств США і РФ відбулася влітку 2017 року. Проте друга, яка планувалася на 6-7 березня 2018 року, була скасована російською стороною.

Однак навіть в питанні менеджменту протистояння між США і РФ ситуація далеко не однозначна. Так Москва звинуватила НАТО у зриві співробітництва по військовій лінії. Фактично на сьогодні під питанням призначенння нового постійного представника РФ при НАТО і, як наслідок, – відновлення роботи Ради РФ-НАТО. Хоча на важливості роботи даного органу як засобу утримання конфронтації під контролем наголошує Дмитро Трєнін.

Окрім того, директор Московського відділення Фонду Карнегі говорить, що РФ змушена компенсувати свою відносну слабкість порівняно із США і НАТО більш агресивними діями. На практиці це проявляється в небезпечних прольотах російських винищувачів біля американських кораблів і літаків в акваторіях Чорного і Балтійського морів. Саме така практика є однією із найбільш небезпечних, оскільки у випадку катастрофи американської чи російської техніки може призвести до ескалації протистояння. Тому парадокс: із одного боку, російські експерти говорять про необхідність контролю за протистоянням, а із іншого –  визнають, що без провокацій Російська Федерація фактично не може, зважаючи на менший силовий потенціал у порівнянні з США. Хоча Москва намагається сигналізувати, що вона готова припинити подібну практику. Але лише в обмін на відмову США від діяльності в міжнародному морському і повітряному просторі біля кордонів РФ, яка дозволена міжнародним правом. Важко уявити, що Вашингтон погодиться на такий розмін.

Окрім того не сприяли укріпленню довіри між США і РФ російські стратегічні навчання «Захід-2017». За офіційними даними РФ, участь у них взяли лише 12,6 тис. осіб, хоча незалежна оцінка варіюється від 40 до 70 тис. Відповідно до Віденських документів ОБСЄ 2011 року в разі проведення навчань, до яких залучено більше 13 тис. осіб, необхідний доступ міжнародних спостерігачів. РФ це зробила вибірково. Зрозуміло, що за такої практики важко говорити про ефективний контроль нинішнього військово-політичного протистояння. Практика показує: попри рекомендації російських експертів, Кремль і надалі йде на провокації і порушення міжнародних домовленостей.

Наступним пунктом порядку денного, який пропонує Дмитро Трєнін у відносинах Захід-РФ, – це вирішення низки протиріч, які не мають такого фундаментального характеру, як у випадку з конфліктом в Україні. Мова зокрема про спільну відбудову Сирії чи розробку правил взаємодії в кіберсфері.

Американські експерти більш скромні у своїх пропозиціях, при цьому не заперечують можливість співпраці там, де інтереси сторін збігаються. Можливо, їх скепсис спричинений тим, що, порівняно із періодом перезавантаження 2009-2010 років, РФ насправді мало чим цікава для США в плані допомоги розв’язання нагальних проблем. Звичайно, окрім тих, які сама ж і продукує. Почасти скепсис може бути наслідком того, що зовнішня політика РФ останнім часом будується на виключних запереченнях американських пропозицій без жодних конструктивних ідей.

Врегулювання конфліктів і відбудова Сирії і справді могла б стати одним із майданчиків ефективної співпраці між Заходом і РФ, особливо зважаючи на те, що Москва і Тегеран як головні міжнародні патрони Башара Асада, не мають достатніх ресурсів для післявоєнної відбудови. Її вартість на сьогодні обраховується сотнями мільярдів доларів (від $200 млрд. до $500 млрд.). Однак Захід чітко дав зрозуміти: без відмови Башара Асада від влади на час перехідного періоду не може бути й мови про фінансування відбудови Сирії. Власне на сьогодні це чи не єдиний інструмент, яким Захід може досягнути цілей щодо зміни нинішнього режиму. Проте сумнівно, що Москва, і особливо Тегеран, зможуть погодитися на це на фоні військових успіхів офіційного Дамаска протягом останніх двох років.

Так само далеко не однозначна ситуація із розробкою правил взаємодії в кіберсфері. Про щось подібне говорив Володимир Путін на зустрічі із Дональдом Трампом в Гамбурзі у липні 2017 року. Проте те, як президент США потім описав цю ініціативу, фактично відразу ж її поховало в очах американського істеблішменту. Трамп розповідав про створення спільного підрозділу із росіянами, який би слідкував за ситуацією в віртуальний мережі. Окрім того наприкінці лютого 2018 року зірвалися заплановані переговори між експертами США і РФ в Женеві, які мали б стосуватися взаємодії в віртуальному просторі. Росіяни начебто планували представити американцям проект угоди про попередження небезпечної воєнної діяльності в кіберсфері. Загалом же навіть такі проросійські американські експерти як Дмитро Саймс визнають, що без того, щоб РФ визнала факт втручання в американські вибори в 2015-2016 роках не може йти мови про якусь співпрацю у кіберпросторі. Тому на практиці співпраця може виявитися далеко не такою простою і вимагатиме поступок із боку Москви. Хоча, як відомо, російська стратегічна культура із її мисленням в стилі гри із нульовою сумою вважає поступки ознакою слабкості.

Врешті-решт найцікавішим і найбільш дотичним до України є пропозиції Дмитра Трєніна. Ні для кого не є секретом те, що війна РФ проти України є лише відображенням опозиції Кремля щодо можливого розширення ЄС чи НАТО за рахунок держав пострадянського простору. В ідеалі Москва хотіла б мати відповідні гарантії, що такі країни, як Україна, ніколи не зможуть увійти до даних структур.

Спроба інкорпорувати «ДНР» і «ЛНР» до складу України на власних умовах в рамках Мінських домовленостей розглядається як намагання РФ отримати саме такі гарантії і інструменти впливу. Керівник Московського відділення Фонду Карнегі говорить про те, що із часом Захід і РФ могли б погодитися на наступну формулу: Захід фактично відмовляється від ідеї інкорпорації таких країн, як Україна чи Грузія в НАТО, в той час як Москва не матиме нічого проти посилення зв’язків таких країн із ЄС.

Фактично із ідентичною концепцією влітку 2017 року виступив і експерт Brookings Institution Майкл О‘Ханлон у книзі Beyond NATO A New Security Architecture for Eastern Europe. Цей експерт також брав участь у вищезгаданій дискусії, просуваючи ідею, про яку написав також і Трєнін. У відповідь на цю пропозицію колишній посол США в Україні Стівен Пайфер заявив, що у питаннях відносин Україна-НАТО щодо можливого членства на сьогодні краще було б обрати формулу «не сьогодні, але і не ніколи». Окрім того Пайфер нагадав колегам, що РФ почала агресію в 2014 році, коли на порядку денному стояло саме посилення зв’язків Києва із ЄС через угоду про асоціацію, а не можливе членство України в НАТО.

Звичайно можлива відмова Заходу розширяти НАТО за рахунок країн пострадянського простору сприяла б згоді РФ на розгортання миротворчої місії ООН на Донбасі. Ця місія, як бачить її спецпосланник США Курт Волкер, допомогла б Кремлю «пристойно» вийти із конфлікту на сході України. Проте саме така постановка питання, як її бачать Трєнін чи О‘Ханлон, буде суперечити одному із фундаментальних принципів Заходу щодо свободи і відсутності обмежень для будь-якої країни вільно обирати вектор військово-політичної і економічної інтеграції. Хоча при цьому ніхто на Заході не говорить про швидке членство України в НАТО. У цьому і парадокс, який іще в липні 2015 року описав інший впливовий американський експерт Ніколас Гвоздєв: США і країни ЄС не можуть заперечити право України приєднуватися до НАТО, при цьому це питання на сьогодні не на часі.

Цікавою є іще одна деталь. Дмитро Трєнін говорить про те, що домовленість «Ні» – розширенню НАТО на Схід, «так» – посиленню зв’язків пострадянських країн із ЄС» матиме скоріше за все неформальний характер. Тобто не буде ніде закріплена. Важко уявити, що якщо Захід і погодиться на подібну схему, то захоче її фіксувати на папері, створюючи таким чином прецедент. Домовленості такого характеру як modus Vivendi завжди мають неформальний характер. Але в цьому і їх основна слабкість.

В 2009-2010 роках в рамках вже згаданого перезавантаження Вашингтон і Москва у питанні України вже мали неформальну домовленість, що РФ гарантуватиме українську територіальну цілісність в обмін на американську відмову активно залучати Україну до НАТО. Як показала практика, дана неформальна домовленість не протрималася і чотирьох років, не в останню чергу тому, що сприймалася Кремлем як карт-бланш на затягування Києва до власних економічних інтеграційних структур. А тому неформальність будь-якої домовленості може бути її слабкою, а не сильною стороною. Бо це вимагатиме високого рівня довіри між сторонами, а вона на сьогодні повністю зруйнована, разом із готовністю іти на поступки.

Цікаво і те, що в цих розрахунках Крим фактично залишатиметься поза рамками – російської окупації ніхто, звичайно, не визнаватиме, але у випадку вирішення конфлікту на Донбасі це питання, скоріше за все, не стане на заваді хоча б часткової нормалізації відносин між Заходом і РФ. Про це відкрито говорять американські експерти.

У таких умовах Україна перш за все повинна перестати боятися будь-якої змови за рахунок її національних інтересів. І російські, і американські експерти чітко визнають, що на сьогодні програма максимум – це управління нинішнім протистоянням і спроба посилення довіри через окремі спільні проекти. Хоча, як було описано вище, на практиці навіть із цих питань не слід очікувати значних результатів.

Україна в цей час має і далі активно укріплювати обороноздатність, реалізовувати Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом, тим самим посилюючи зв’язки із Брюсселем. Оскільки лише таким чином, коли справа дійде до діалогу між Заходом і РФ щодо параметрів європейської регіональної системи безпеки, офіційний Київ може забезпечити увагу до своєї позиції.

Автор: Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту світової політики

Опубліковано на сайті “Главком“

Експерт розповів про майбутнє України

Євросоюз був не готовий до різкої зміни орієнтації України в сторону Заходу. Проте Україні потрібно більше часу, аби вибрати та встановити правильний для неї зовнішньо політичний курс та прискорити реформи в країні. Вступ України до міжнародних організацій може прискорити її євроінтеграцію. Про це розповіли гості дискусії «Євроінтеграція Балканських країн як приклад для України» під час прес-конференції в “Главкомі”.

Гюнтер Фелінгер, керівник групи дій з європейської і економічної інтеграції Південних Балкан, розповів про міжнародні організації, до яких варто приєднатися Україні. Наприклад, Energy Community, The Regional Cooperation Council, Regional Anti-corruption Initiative, The Central European Free Trade Agreement та інші. Їхня діяльність охоплює різні сфери життя країн і може пришвидшити реформи в державі.

“Варто з розумінням ставитися до сумнівів європейських політиків, адже всі зміни в Україні почали відбуватися досить нещодавно. Ви хочете доєднатися до західних країн лише з 2014 року. Тож прозахідна Україна – це новий для нас феномен. Але я хочу звернути увагу, що Україна вже має необхідні інструменти, які були розроблені країнами західної та східної Європи. Якщо вона долучитися до цих організацій, це допоможе пришвидшити реформи та вступ до ЄС. Україна має переконати європейських політиків та громадян, що вона дійсно може стати членом Євросоюзу”, – сказав він.

За словами Євгена Магди, виконавчого директора Інституту світової політики, Україна може поділитися досвідом з балканськими країнами, що вже є членами євроспільноти або мають наміри долучитися, щодо відсічі російській агресії. На його думку, після завершення виборів у Росії, відбудеться активізація впливу російської політики на Балканах, що може загальмувати євроінтеграційні процеси.

“Якщо говорити про те, як ми можемо на це реагувати, то думаю, що це мають бути наступні кроки. Крім низки регіональних організацій Україні варто приєднатися до проекту «Тримор’я». Це трансляція українського досвіду протидії гібридній війні на балканські країни. І в контексті євроатлантичних прагнень, це узгодження дій квартету чотирьох претендентів на вступ до НАТО: України, Грузії, Боснії і Герцеговини та Македонії”, – прокоментував він.

Нагадаємо, високий представник Європейського Союзу із закордонних справ та безпекової політики Федеріка Могеріні сказала, що у Євросоюзу немає втоми від України. Про це вона заявила в інтерв’ю УНІАН перед своїм візитом в Україну 11-12 березня. “Правдою було те, що деякі реформи не просуваються так швидко, як нам би хотілося, але ми, як і раніше, як і завжди, орієнтовані на процес реформ, тому що це наша прихильність українському народу”, – зазначила вона. За її словами, ЄС чекає від України створення Вищого антикорупційного суду та реформу системи електронних декларацій.

Пропонуємо переглянути повне відео з прес-конференції:

Опубліковано на сайті “Главком“

Російська влада на загибель 39-ти своїх військових на базі Хмеймім у Сирії відреагувала асиметрично…

Відомий пропагандист Володимир Соловйов оприлюднив фільм «Миропорядок-2018» за участю Володимира Путіна, де той розповідає про власне бачення сучасного стану міжнародних відносин.

По-перше, повірити у самодіяльність Соловйова, який вирішив знічев’я викласти фільм, над яким працювали понад рік, у Інтернет, може лише людина, геть не знайома з російськими політичними реаліями. Насправді команда Путіна під час виборчих кампаній активно використовує різноманітні медійні інструменти – від книжки «От первого лица» у 2000 році, яка дозволяла громадянам Росії зрозуміти погляди нового лідера країни, злет якого до владних коридорів був надзвичайно стрімким, до «Миропорядка-2018».

Півторагодинне відео-послання спрямоване на розпалювання «національної гордості великоросів», яка отримала потужний імпульс після анексії Криму у 2014 році. Невипадково дата голосування за четвертий президентський термін Путіна призначена на 18 березня – річницю засідання Федеральних Зборів, під час яких приєднання Криму було урочисто оформлене з фанфарами та гімном Росії. Цікаво, що господар Кремля цього разу змінив свідчення: мовляв, Штати нас обманули, змусивши вдатися до тиску на Януковича для незастосування Збройних Сил проти учасників Євромайдану. І він цілком прогнозовано наголошує: «Не ми вводили санкції, не нам думати про їх скасування».

«Миропорядок-2018» (як на мене, назва фільму є реверансом перед Генрі Кіссінджером, який часом консультує російське керівництво) присвячений низці різноманітних проблем сучасності у кремлівський інтерпретації. Сирійська криза та ситуація у Лівії, проблема біженців, з якою стикається Європейський Союз, тероризм, який кидає виклик людству, санкції та «поганий хлопець» Путін, який звик жити з цим тавром. Показово, що згадка про Дональда Трампа у фільмі з’являється лише у останній третині, а Путін згадує про «Голокост проти російського народу», проводячи невербальні, але промовисті аналогії з нинішнім станом Росії у системі міжнародних відносин. Російський президент говорить про кілька незалежних країн, серед яких – Росія, з думкою яких потрібно рахуватися. Інакше кажучи – говорить про багатополярний світ, у якому РФ відіграє особливу роль.

Маніпулятивні спроби «олюднити» Путіна заслуговують на особливу увагу. Це і його зізнання «мені подобалося займатися вербуванням», з якого підготовлений пропагандистською машиною російський виборець може зробити відповідні висновки про характер його нинішніх відносин з світовими лідерами. Ще один нюанс – відверті зізнання про роль перекладача під час переговорів Анатолія Собчака з канцлером Гельмутом Колем (обидва вже не можуть підтвердити чи спростувати перебіг розмови), яка дозволяє говорити про порушені обіцянки Заходу не здійснювати розширення НАТО після об’єднання Німеччини.

Російський президент звично та неприховано виявляє ностальгію за Радянським Союзом та вважає, що «на Донбасі всі наші», а з Україною у Росії – «особливі відносини». Звісно, що російський президент запевняє, що військовослужбовців з РФ на сході України нема, проте нема нічого дивного, що військової техніки стає там все більше і більше. Останні дії української влади Путіна помітно дратують, адже він розраховував впоратися з приборканням України з меншими затратами різноманітних ресурсів. Ще один нюанс – поява у фільмі «політрука» Захара Прилепіна на тлі напівзруйнованої церкви, який розповідає про становлення культу Степана Бандери в Україні.

Один з прийомів «Миропорядка-2018» – поява різноманітних політиків, заяви яких вписуються у логіку його творців. Не всі вони, звісно, є союзниками російського президента, але говорять «правильні» речі. Політик з Нідерландів Герт Вілдерс наголошує, що Україна не повинна вступати до ЄС, прем’єр Угорщини Віктор Орбан визнає, що Європейський Союз переживає кризу, ціла група німецьких VIP-персон також підспівує Соловйову.

Кульмінація фільму – заява Путіна про готовність завдати зустрічний ядерний удар у відповідь, який може зруйнувати планету. Президент Росії задається питанням «Чи потрібен світ без Росії?», і воно видається промовистою відповіддю на надії західних лідерів, що після переобрання на президентську посаду він стане більш поступливим. Але це мало непокоїть авторів фільму, адже їх інформаційний сигнал спрямований на російського споживача, мобілізує його відвідати виборчі дільниці 18 березня.

Автор: Євген Магда, виконавчий директор Інституту світової політики

Опубліковано на сайті “Главком“

Намір кандидата у президенти РФ відвідати окупований Крим з дозволу української влади є частиною стратегії Кремля з легітимізації виборів на півострові.

Про це заявив голова правління Інституту міжнародної політики Віктор Шлінчак у ефірі програми “Кисельов. Підсумки” на телеканалі “Прямий”.

“Для мене це в першу чергу елемент великої гри, яку затіяв Путін, і вона якраз є таким гвинтиком цієї гри. Всі прекрасно розуміють, що наявність нібито демократичного кандидата – це в першу чергу для того, щоб світ визнав, що вибори пройшли в Росії демократично, чесно і можна визнавати результати виборів. Враховуючи це, Собчак якраз є елементом виключно виборчої кампанії”, – заявив експерт.

Він нагадав, що Собчак не сказала однозначно, що Крим – це Росія, але вона і не сказала, що Крим – це Україна.

“Вона сказала, що кількість людей, росіян, які проживають на території Криму, у них треба запитати, де вони хочуть жити – в Україні чи в Росії. Я, може, не дослівно цитую цю цитату. Але це якраз показує, що вона більше схильна вірити в те, що рано чи пізно Крим буде російський, ніж український”, – зазначив Шолінчак.

Пропонуємо переглянути повне відео програми:

Опубліковано на сайті “Прямий“

Кремлівські бійці гібридного фронту активізувалися на Балканах

3 березня в Скоп’є відбулася конференція «Стратегічний союз Республіки Македонія з Росією та членство в Євразійському економічному союзі». Доповідачами були Александр Дугін та Леонід Савін (Росія), а також македонські політичні діячі. Організатором заходу виступила партія «Єдина Македонія». На конференції обговорювали не тільки участь Македонії в різних геополітичних союзах, а й можливу зміну назви країни.

Російський ресурс, який опублікував повідомлення про цю подію, одночасно запропонував ознайомитися з матеріалом «Не виключено варіант громадянської війни»: чи поступиться Македонія Афінам у давній суперечці щодо назви країни». В статті RT (екс-Russia Today) йдеться про те, як мешканці Македонії буквально бачать, «як на їхніх очах розпадається держава», отже, не виключено «варіант громадянської війни» — і все через зміну назви.

Як відомо, Греція ще з початку 1990-х виступає категорично проти використання слова «Македонія» в назві сусідньої держави, тому що таку назву має регіон на півночі Греції. Через це після розпаду СФРЮ Македонія взяла — для зовнішнього використання — тимчасову назву «Колишня югославська республіка Македонія». Це визначення використовують деякі держави та міжнародні організації, зокрема ООН, хоча в македонської Конституції фігурує «Македонія». Тепер, для того, щоб почати процедуру вступу до НАТО та Європейського Союзу, Македонії треба владнати давній спір із Грецією, яка є членом обох цих організацій і має змогу блокувати всі євроатлантичні прагнення Скоп’є. Для забезпечення перспективи членства в Північноатлантичному Альянсі та ЄС, Македонія має погодитися на таку назву, яка була б визнана всіма державами та не викликала суперечок на міжнародному рівні.

На сьогодні обговорюють чотири варіанти нової назви колишньої югославської республіки. Це Республіка Північна Македонія, Республіка Верхня Македонія, Республіка Вардар-Македонія або Республіка Македонія (Скоп’є).

Значна частина македонців, що мешкають і в самій країні, і за її межами, в діаспорі, занепокоєні планами щодо зміни назви країни. Вони вважають, що таким чином створюється загроза їхній національній ідентичності. Тим паче що найбільш радикально налаштовані греки вимагають від сусідів взагалі відмовитися від згадування слова «Македонія».

Втім, на вищому рівні і Афіни і, особливо, Скоп’є, демонструють намір домовитися. Македонська влада впевнена, що рішення буде знайдено до саміту НАТО в липні цього року, і Македонія (або яка назва вже буде на той момент у цієї колишньої югославської республіки) зможе розпочати процедуру вступу до Альянсу.

Втім, такий розвиток ситуації категорично не влаштовує Росію. Москва, як відомо, нещодавно допустила катастрофічний прокол — не змогла завадити вступу до НАТО ще однієї республіки СФРЮ, Чорногорії. Державний переворот, який у жовтні 2016 року мав привести до влади проросійські партії, з тріском провалився — чорногорські правоохоронці затримали путчистів, діями яких, як з’ясували, керували росіяни. Суд у Подгориці над змовникам усе ще триває, але тим часом Чорногорія в червні минулого року благополучно стала членом Північноатлантичного Альянсу.

Кремль не хоче повторення чорногорського фіаско в іншій частині колишньої Югославії, і тому кидає в бій свої найкращі гібридні бойові одиниці.

Проросійська партія «Єдина Македонія» є не тільки організатором конференції за участю Дугіна, а й акцій протесту проти зміни назви країни. Одночасно ця сила виступає і за відмову від планів щодо євроінтеграції. «Єдина Македонія» звернулася до уряду з вимогою припинити переговори щодо зміни назви країни і відмовитися від планів щодо вступу до НАТО та ЄС. На думку цієї політичної сили, Македонія має почати входження в Євразійський економічний союз.

«Московський куратор» цього руху Дугін, як відомо, є ідеологом «русского мира» та «євразійства». Через спробу Росії реалізувати ці ідеї на практиці, Україна зіткнулася з анексією Криму та російською агресією на сході.

Під час перебування в Скоп’є Дугін заявив журналістам, що «Росія не здійснює жодного впливу на балканську політику». Залишим цю заяву без коментарів, тільки висловимо припущення, що насправді російські ідеологи гібридних війн та їхні місцеві помічники отримали завдання вплинути на геополітичну орієнтацію країни та розхитати ситуацію, так сильно, як тільки це можливо. «Громадянська війна» та «розпад держави», які пророкує RT, здаються неймовірним сценарієм. Втім, можливість дестабілізації все-таки існує, тому що Македонія останні роки і так перебуває в стані турбулентності.

Не так давно, в травні 2015 року, вмісті Куманово, що розташоване на півночі країни, неподалік кордону з Косово, сталися збройні сутички між групою албанських бойовиків та македонськими силами безпеки. Конфлікт тривав менше доби, загинуло вісім македонських поліцейських та понад десять нападників. Але ці події викликали занепокоєння в усьому світі.

Річ у тім, що таких сутичок у цій колишній югославській республіці не було вже майже 15 років, від часу підписання мирної угоди на початку 2000-х. Через загострення ситуації 2015 року, оглядачі всерйоз заговорили про повторення в Македонії «українського сценарію». Потім ситуація нібито стабілізувалася, але вже в квітні 2017 року парламент країни вдалося захопити протестувальникам із числа прихильників нинішньої македонської опозиції. І хоча політичну кризу тоді було достатньо швидко подолано, ситуація залишається далекою від повного штилю. А якщо ще додати в цей «котел» каталізатор у вигляді відомих провокаторів гібридних конфліктів, то подальший розвиток подій викликає принаймні стійке занепокоєння.

Втім, немає підстав і для алармістських сценаріїв: якщо зважити на те, що в Росії нічого не вийшло в Чорногорії, підсумковий прогноз для Македонії здається радше оптимістичним, ніж зловісним.

Автор: Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики

Матеріал опубліковано на сайті “День“

За збереження антиросійських санкцій італійці вимагатимуть від Євросоюзу особливих преференцій для себе

“Вибори в Італії мають відношення до внутрішньополітичної ситуації в Україні, насамперед, щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, бо Італія цього року головує в ОБСЄ. Ми бачимо, що можлива коаліція – лівоцентристи плюс популісти, або правоцентристи та знов-таки популісти. Ці коаліції не є дуже вигідними для України. Вони будуть орієнтуватися суто на вирішення внутрішніх поточних питань італійського суспільства і тому діятимуть дуже прагматично. Щодо антиросійських санкцій, то вони залишаться. Але, знову ж таки, за їх збереження італійці намагатимуться виторгувати від європейських колег особливе ставлення до своїх проблем. Приміром, допомогти подолати наслідки економічної кризи, яка триває в Італії з 2008 року, а також переглянути питання щодо політики “відкритих дверей” для мігрантів”.

Повний матеріал читайте на сайті “Укрінформ“