Архіви: Публікації

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для інформаційно-аналітичного агенства “Главком”Николая Яновича я знаю много лет. И тогда, когда он был во власти (у него, кстати, был самый шикарный кабинет в Налоговой – с панорамным видом на подольские холмы), и когда он был в оппозиции, ютясь в небольшом особнячке на задворках улицы Институтской (объяснение для тех, кто «понаехали», – это самый центр города). Но Николай Янович никогда так низко не падал! В прямом и переносном смысле этого слова.\
Не секрет, что нынешний премьер-министр – носитель самого большого антирейтинга в стране (около 78%). Оно и не удивительно при той ситуации, которую каждый из нас наблюдает. Иногда кажется, что Николай Янович, запершись на седьмом этаже Кабмина, вообще не понимает, что происходит – ни в стране, ни в правительстве, ни в Нацбанке, ни в его окружении, пытающемся «облагородить» его образ. Последнее, кстати, необъяснимо вдвойне. Ну, зачем делать из Азарова «самого человечного из человечных», если на него все равно придется «списывать» все грехи, которые наплодила нынешняя власть за последние почти два года? Зачем вся эта имитация, вынесенная на бигборды, в Facebook, и тиражируемая в СМИ?

Все было бы иначе, если бы Николай Янович сам понимал степень этого маразма. И не плодил бы двойной маразм самостоятельно, заявляя, что поддержку Тимошенко можно измерять количеством ее сторонников. Даже не так. Цитирую его слова «Эху Москвы»: «Если бы общество считало приговор несправедливым, то была бы совершенно другая реакция, а не 20-30 человек у Печерского суда. Наше общество знает, оно само пострадало, и не спешит присоединяться к протестам».

Если исходить из логики премьер-министра, отсутствие пикетов под судом – равносильно справедливому решению? С каких это пор? Это значит, что чем больше народу околачивается под судебной инстанцией, тем больше шанс вытребовать нужное решение суда? Или я чего-то не понимаю?

Интересная штука ведь получается. Устами премьер-министра, который значится (согласно иерархии) вторым человеком в государстве, выдан прекрасный рецепт таким людям, как, например, мажор Рома Ландик (сын нардепа, избивший девушку в ресторане). Ему может быть дарована свобода только потому, что его отец – народный депутат от Партии регионов – соберет под судом сто тысяч проплаченных пикетчиков? Во всяком случае, если г-н Азаров считает, что только количествои пикетчиков должна измеряться степень вины/невиновности, тогда о каком правовом государстве вообще может идти речь?

Не хочу накликать на голову Николая Яновича беды, но интересно, сколько человек безвозмездно выйдет в его поддержку, окажись он в СИЗО…

Блог заступника директора Інституту світової політики Катерини Зарембо для “ГЛАВКОМА”Нещодавно, працюючи над проектом щодо м’якої сили України, натрапила на цікаву аналітичну записку. Метою її було «оцінити вплив Росії на Україну з точки зору жорсткої та м’якої сили та виробити стратегію забезпечення національних інтересів Москви в Україні». Авторами записки є, як не дивно, аж ніяк не росіяни, а… Міністерство оборони Великобританії.\
Якщо точніше – Королівський коледж безпекових досліджень, організація, яка готує чиновників високого рівня для британських (і не тільки) відомств. У рамках спеціального курсу група слухачів відвідує відповідний регіон, після чого потім виробляє рекомендації щодо політики. Записка, про яку йдеться, була опублікована у липні 2011 року.

У цілому стислий документ досить об’єктивно оцінює ситуацію із російським впливом в Україні, аналізуючи сильні та слабкі сторони РФ як гравця у регіоні. Проте рекомендації британського уряду приголомшують. Серед порад, наданих Росії групою британських дослідників, є, наприклад, «продовжувати придбання стратегічних активів в Україні», «використовувати слабку політичну систему в Україні», «визначити «червоні лінії» українського керівництва і не заступати за них, щоб не налаштувати проти себе широкі верстви українського суспільства».

Є там і рекомендації щодо затягування України до Митного союзу із Росією, Білоруссю та Казахстаном. Автори чітко окреслюють перспективи: «членство України в Митного союзі попередить її вступ до ЄС». А ми тут щодо Угоди про асоціацію турбуємося…

Записка викликає, м’яко кажучи, подив. Перш за все тому, що відносини між Британією та Росією останніми роками були зовсім не накращими – вбивство колишнього шпигуна Александра Литвиненка у Лондоні кинуло тінь на британсько-російські відносини на довгі роки. Британський прем’єр Девід Кемерон вперше відвідав Москву з офіційним візитом тільки півтора місяці тому.

Чому раптом Міністерство оборони Британії публікує такий документ із своїм копірайтом, хай навіть і у якості прикладу навчального матеріалу? Адже уряд Британії, як майже щоденно запевняє посол Великобританії в Україні Лі Тернер у своїх блогах, щиро вболіває за європейську інтеграцію Україну, нехай і без відчайдушного лобіювання українських інтересів у євросоюзівських кабінетах. У самому Коледжі люб’язно прийняли мій запит, але спровістили, що через велике навантаження відповіді доведеться чекати мінімум тиждень.

Не роблячи поспішних висновків, можна констатувати, що подібні рекомендації навряд чи сприяють позитивному ставленню до Британії в Україні, навіть якщо записку і побачить достатньо обмежене коло осіб.

Вже не кажучи, що назві нашої країни передує образливий визначений артикль “the” – пережиток радянських часів, коли Україна була однією з республік. Я і досі часто чую від іноземців “the Ukraine” – так їх навчали ще в школі. Але від Королівського коледжу Британії особисто я чекала б більшої грамотності.

Блог аналітика ІСП Романа Горбика для “Фокус.ua”После волны возмущения, захлестнувшей Европейский Союз по поводу приговора Юлии Тимошенко, международный обозреватель Financial Times Гидеон Рэчмен задал в своем блоге вопрос: «Кто потерял Украину?»\

Ответ Рэчмена прост. Украинские власти несут ответственность за последствия своих решений, но и Европейский Союз не сделал ничего, чтобы по крайней мере морально поддержать европейский выбор Киева в самый подходящий для этого момент: в 2005 – 2006 годах. Если сегодня реализуется самый пессимистичный сценарий, Брюссель сможет винить за потерю Украины только самого себя.

В свете событий последних дней, отношения между Евросоюзом и Украиной могут вернуться в русло 2002 – 2004 годов, когда тихий бойкот политических отношений сопровождался вялотекущими переговорами о вхождении Украины в общий рынок ЕС и тогда еще гипотетическом соглашении об ассоциации.

Впрочем, следует ли ожидать успехов в евроинтеграции в более отдаленном будущем, когда начавшийся 11 октября в Печерском суде этап отношений Украины и ЕС подойдет к концу? Скорее всего, политическая евроинтеграция будет буксовать вне зависимости от внутренней ситуации в Украине.

«Я не понимаю, почему Брюсселю так сложно предоставить Украине перспективу членства. Это противоречит духу и букве европейских соглашений. Европейские институции в Брюсселе поступили бы правильно, если бы сказали: «Вы, украинцы, – европейский народ, вы живете в центре Европы, конечно же, у вас тоже есть перспектива стать членом ЕС», – заявил немецкий политик Гюнтер Ферхойген. Свое откровенно украинофильское заявление он сделал еще в августе 2011 года в интервью украинской службе Deutsche Welle.

И вправду – слова, ласкающие слух украинца. Однако любопытно будет вспомнить, что именно господин Ферхойген в качестве Еврокомиссара отвечал за расширение ЕС в 1999 – 2004 годах, и имел все шансы сделать то, что, по его мнению, надо было сделать. Тем не менее, украинцы запомнили его иначе.

Начал господин Ферхойген со скандального высказывания еще в 1999 году, сравнив перспективы вступления Украины в ЕС и Мексики – в США. Позже была фраза 2003 года, когда он прямо назвал разговоры о членстве Украины, Молдовы или России «безответственными». В 2004-м Комиссар так же прямо заявил: «Членства Украины в планах ЕС нет». И, наконец, в 2006-м Ферхойген – уже как Комиссар по вопросам предпринимательства и промышленности – объяснил в интервью: ни одно постсоветское государство, кроме стран Балтии, не будет в ЕС даже к 2020 году.

Среди задетых последним заявлением, которое контрастировало с казалось необратимой победой демократии в Украине, был украинский писатель Юрий Андрухович. Он даже выступил в ответ с язвительной речью «Европа – мой невроз». Слова Андруховича сегодня – хорошее напоминание о больших надеждах тех украинцев, которые верили в европейское будущее своей страны в 2004 году. Эта речь – одновременно и прекрасная иллюстрация того, о чем говорит Рэчмен.

Сегодня господину Ферхойгену в статусе политического пенсионера удобно рассказывать о своей, возможно, искренней симпатии к Украине. Realpolitik, однако, требовала иного, когда от Ферхойгена зависели конкретные решения. Поэтому можно сколько угодно надеяться на смену лидеров в ключевых странах ЕС, сами они вряд ли будут настроены к Украине по-другому.

Хотя многое будет зависеть от конъюнктуры, в обозримом будущем даже благосклонный к Украине чиновник, представляя общественный интерес, будет отказываться от личных убеждений, оставляя их для бесед на пенсии. Интересы ЕС, как их видят элиты в самой Европе, включают Украину в будущем как сферу влияния, но – по крайней мере, пока – не как полноправного члена.

Чтобы попытаться изменить это в будущем, нужна не только громадная внутренняя работа. Когда Украина будет отвечать демократическим стандартам Евросоюза, ничто не убережет ее от повторения сценария 2005 – 2006 годов. Нужно было бы прежде всего работать с общественным мнением, экспертными кругами, нынешними и будущими лидерами в ЕС не менее активно, чем в самой Украине.

Украинцы в своем большинстве уже осознали, что их интересы и будущее находятся в Европе. Однако чтобы это стало реальностью, сами европейцы должны понять, что их интерес тоже состоит в интегрированной в ЕС Украине. Лучше даже сказать по-другому: им это надо постоянно доказывать.

Иначе мы будем вечно усиливать неврозы друг друга.

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для “Главкому”Виктору Федоровичу впору срочно звонить Леониду Даниловичу. За советом, как жить дальше. Поскольку история движется по спирали, в ближайшие месяцы, а возможно, и недели, Украина вновь должна оказаться в эпицентре важных событий. Правда, как сейчас видится, для завершения очередной «спецоперации» по ослаблению Украины пока не хватает одной «мелочи» – чьего-нибудь знакового политического (ритуального) убийства…\

Давайте схематически вспомним, как развивались события в Украине десятилетие назад:

– Обнародованные 28 ноября 2000 года «пленки майора Мельничекно» положили начало «кассетному скандалу».

Следствие: Аудиозаписи, свидетельствовующие о ряде громких преступлений, к совершению которых могли быть причастны Президент Кучма и его окружение, на несколько лет остановили возможность продвижения Украины в сторону Европейского Союза. А убийство журналиста Гонгадзе до сих пор «висит» неподъемным для украинской власти.

– Декабрь 2000 г. В парламенте представители оппозиции создают «Украину без Кучмы». Время от времени проходят митинги, в том числе и на Майдане Независимости.

Следствие: 9 марта 2001 г. Все мировые агентства облетело видео, на которых были запечатлены кадры гражданского сопротивления: возле памятника Тарасу Шевченко произошли столкновения между оппозиционерами и милицией, задержано несколько сот человек, 19 из них за «организацию массовых беспорядков» приговорены к заключению на срок от 2 до 4,5 лет.

– Через два года, в ноябре 2002-го, Украину сотрясает еще один скандал – на сей раз – «кольчужный». Он также имеет отношение к записям майора Мельниченко. На отрывках беседы президента Леонида Кучмы с главой государственной компании «Укрспецэкспорта» Валерием Малевым (позже погибшем в автокатастрофе) строится предположение, что Президент Кучма лично мог санкционировать продажу Ираку систем ПВО (станцию «Кольчуга»).

Следствие: «Кольчуга» вызвала кризис в отношениях Киева с Вашингтоном. Администрация США объявляет о прекращении экономической помощи Украине по государственной линии. На саммите НАТО в Праге, в том же 2002-м, при рассадке президентов специально используют французский алфавит (впервые в истории Альянса), дабы Леонид Кучма не оказался рядом с Джорджем Бушем.

Общие последствия после всех этих скандалов: Официальный Киев, имея непростые отношения с Западом, разворачивается в сторону Москвы. 2 сентября 2003 года Президент Кучма заявляет о возможном подписании соглашения о создании Единого экономического пространства (ЕЭП).

Не это ли было задумано изначально?

В новой украинской истории, писанной Президентом Януковичем, события разворачиваются несколько в иной последовательности. Даже в противоположной:

– 12 апреля 2010 года. Визит Президента Януковича в США. Встреча с президентом Обамой в рамках саммита по ядерной безопасности. «Сдача» высокообогащенного урана.

– 21 апреля 2010 г. Подписание Харьковских соглашений. Отказ Москвы пересматривать газовые контракты, «охлаждение отношений» между Украиной и РФ.

– Конец 2010 года. Активизация работы в «европейском направлении». Объявление о том, что Украина закончит переговоры с ЕС по созданию Зоны свободной торговли. Идет речь о парафировании Соглашения об Ассоциации с Евросоюзом до конца 2011 года.

– Тогда же – «плотная работа» России по втягиванию Украины в Таможенный Союз. Путин грозит Украине экономическими санкциями.

– Август 2011 года. Фактическая «посадка» Тимошенко. Резкое осуждение Запада применения в Украине избирательного правосудия.

Следствие: «Неожиданно быстрое» подписание договора о Зоне свободной торговле в рамках стран СНГ. Возобновление сотрудничества с новым-старым руководством Российской Федерации.

В ситуации, когда позиция Украины выглядит проигрышной и перед Западом, и перед Россией (фактически Президент Янукович оказался в западне, которую сам же себе и выстроил), осталось ждать завершающего удара, чтобы в политическом плане «добить» Януковича и поставить страну на колени. Образно, конечно, выражаясь.

Давайте подумаем, что это может быть. Вряд ли исчезновение журналиста – второй раз в подобную историю играть уже бесперспективно – это будет выглядеть как фарс. А вот, например, гибель в тюрьме (СИЗО) кого-то из ныне сидящих политиков – это как раз тот случай. Ну, если, конечно, нынешняя власть не предпримет шаги, дабы предохраниться, от «дела Гонгадзе»-2.

Вы все еще уверены, Виктор Федорович, что контролируете ситуацию?

Блог заступника директора Інституту світової політики Катерини Зарембо для видання KyivPost.Тотальну недовіру до України з боку цивілізованого світу можна пояснити інколи нелогічними кроками та заявами української влади. Українські керманичі відомі численними спробами винайти власний велосипед замість того, щоб дослухатися до порад. Для сусідів, які знаходяться ближче, Україна теж багато у чому terra incognita. Це підтверджує і дослідження «М’яка сила» України в регіоні: інструмент ефективної зовнішньої політики», реалізоване Інститутом світової політики. Експерти, політики, журналісти, культурні еліти з шести країн-сусідів України – Білорусі, Росії, Румунії, Польщі, Молдови та Грузії, – оцінили, як сприймається Україна у цих країнах. Результати цієї роботи можна побачити на сайті Інституту.

Найцікавішими елементами дослідження, як на мене, є рейтинги – це і індекс «м’якої сили» України, і рейтинги популярності українських політиків, і ТОП-30 асоціацій з Україною в регіоні… Як людина, яка брала безпосередню участь у реалізації проекту, я не змогла втриматися, щоб не скласти іще один «рейтинг» – ТОП-6 речей, у яких Україна не змогла переконати своїх сусідів.
Наприклад, у БІЛОРУСІ не вірять, що середній рівень життя українців вищий, ніж у сусідній країні. Навпаки, донедавна українці вірили у міф, що у Білорусі існує «економічне диво». Тільки нещодавно, у червні 2011 р. білоруська газета «Наша нива» опублікувала статтю, у якій вказувалося, що середня зарплата у Білорусі менша за середню зарплату в Україні. Нинішня білоруська криза, звісно, продовжує руйнувати віру білорусів у потужність власної економіки.
У свою чергу, МОЛДОВАни не вірять, що Україна є їхнім стратегічним партнером (такою Україну вважають тільки 1,6% населення Молдови). Мабуть, цей стереотип виник, тощо що Україна, на відміну від Румунії та Росії, ніколи не боролася за поширення свого впливу на молдовській території. На цьому фоні дивним виглядає той факт, що Росію стратегічним партнером вважає 50,1% населення, а Румунію – 9,1%. Серед причин, якими молдовани пояснюють таку прихильність до Росії, є і їхня тотальна газова залежність від РФ, і російська мова у РМ, і образ Москви як колишнього політичного центру.
Чорноморська сусідка України – ГРУЗІЯ – не вірить, що Україна відмовилася від євроатлантичної інтеграції. Серед пересічних грузин Україна і Грузія продовжують асоціюватися з НАТО. Про це свідчать і карикатури, створені художниками з Грузії на замовлення Інституту світової політики, і коментарі експертів. До того ж як представники офіційної влади, так і аналітики прямо говорять, що повернення України до курсу інтеграції до НАТО пішло б на користь безпековій ситуації у регіоні.
Найцікавіше, що і Росія не вірить в українську байдужість до НАТО. Російські експерти прискіпливо стежать за українсько-натівським діалогом, усвідомлюючи, що будь-який закон в Україні, зокрема Закон «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України», який проголосив українську «позаблоковість», може бути переглянутий.
У свою чергу, ПОЛЬЩА не вірить у безповоротність європейського вибору України. Для Польщі Україна була та залишається ключової країною регіону, і Польща вважає своєю місією підтримувати європейські прагнення України. Для багатьох поляків Україна асоціюється зі стратегічною невизначеністю, а отже, курс на європейську інтеграцію, проголошений українським керівництвом, не є переконливим навіть для сусідів України.
Що стосується РУМУНІЇ, то складається враження, що вона взагалі в Україну не вірить. Пересічний румун навряд чи відразу зможе пригадати, що він знає про Україну. (Зрештою, чи багато українців розбираються у румунській політиці?) У Румунії Україна асоціюється хіба що з територіальними суперечками. Навіть такі популярні бренди, як горілка «Nemiroff», яку у Румунії знають та люблять, чомусь вважаються російськими у країні-сусіді. Може тому, що це – горілка?

Навіть такі популярні бренди, як горілка «Nemiroff», яку у Румунії знають та люблять, чомусь вважаються російськими у країні-сусіді. Може тому, що це – горілка?

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Знаю-знаю: всі погляди у західному напрямку з Києва зараз націлені на Брюссель, а не на Вашингтон. Але оскільки вирок Тимошенко мені довелось зустріти саме в столиці Сполучених Штатів, не утримаюсь від спокуси поділитись кількома спостереженнями з приводу того, як тут, в Америці, сприйняли останні події в Україні.\
Почну з того, що на Банковій явно мають виписати подяку… Віталію Кличку. Він перебував у Вашингтоні якраз у ті політично буремні дні в Україні, коли в Печерському суді оголосили вирок Тимошенко. Як зізнавались мої співрозмовники з різних американських установ та інстанцій, інтерес до візиту Кличка був великий і так, а післи вироку Тимошенко збільшився в рази. Голод на нові обличчя в українській політиці в українських колах Вашингтонщини спровокував тут майже анорексичний стан: американський зовнішньополітичний організм просто перестає сприймати старі українські “тіла”. Всі мої зустрічі тут дійсно починались з обговорення вироку Тимошенко, але виключно в режимі “small talk” – це коли люди обмінюються кількома загальними фразами на безпечні теми, аби зав”язати розмову. Потім – під впливом перебування чемпіона світу з боксу у Вашингтоні починались питання на кшталт: “А що ви думаєте про Кличка-політика?”. Чи – “А Кличко має потенціал як політик?” Один відомий американський опініонмейкер, який досить часто балує публіку заявами на українську тематику, відразу з порогу заявив: “Я вважаю, що Кличко це взагалі єдине нове обличчя в українській політиці. Я нічого не маю проти Арсенія, але він аж ніяк не новий”. Про інтерес до Кличка як чергової “надії нації” свідчить графік його зустрічей у Держдепі і Раді нацбезпеки США. У Держдепі в нього була призначена зустріч з Білом Бьорнсом – з першим і, можна так сказати, на сьогодні найважливішим заступником Хілларі Клінтон з політичних питань. Зазвичай, пояснює мені тонкощі американської дипломатії досвідчений американський дипломат, з візитерами рівня Кличка планують зустрічі в Держдепі люди на два рівня нижче. У Раді нацбезпеки він зустрічався з Тоні Блінкеном – радником з питань національної безпеки віце-президента Джо Байдена. Для розуміння – саме з ним зустрічався Костянтин Грищенко під час свого візиту до США. Тобто, лідер партії, яка навіть не присутня у національному парламенті, був прирівнений до міністра закордонних справ.

Звісно, частково потрібно завдячувати організаторам його поїздки до Вашингтону – PBN company, радником якої є клолишній посол США в Україні Олег Шамшур. Він супроводжував Кличка на зустрічах, він добре знає американський інсайд і гарно сприймається, як у власне американських так і діаспорних колах. Чи вдалось Кличку виправдати очікування американців? Лише частково. На зустрічах і робочих вечерях, розповідають мої співрозмовники, він посилав правильні месиджі про боротьбу з корупцією та європейський вибір, але не зміг пояснити, як саме він збирається втілювати це все в життя. Від майже всіх співрозмовників доводилось чути один і той же висновок: “Кличко не може бути боксером і політиком одночасно”. Наївні американці ніяк не можуть зрозуміти, що це в Америці політика – робота на повну ставку, а в Україні – заняття у вільний від бізнесу час. Чи від боксу, що, власне, і треба спростувати Кличку. Якщо, звісно, він хоче перекваліфікуватись із селебрітіс в професійного політика.

Ну але Кличко як приїхав, так і поїхав. Йому вдалось розфокусувати увагу вашингтонської публіки від тортур Януковича над демократією, але справу нинішній адміністрації та нинішньому конгресу доведеться мати в Україні не з Кличком (Яценюком чи Наливайченком, які теж збираються на цьому тижні перелетіти Атлантику), а “командою професіоналів” Віктора Федоровича. І справу, судячи з усього, вони вестимуть досить жорстко. Не тільки тому, шо персонально образив Хілларі Клінтон, яка разом з Кетрін Ештон писала відоме послання Януковичу. Є ще й фактор президентських виборів у США. Вже днями Конгрес США готується ухвалити резолюцію по Україні, яка пройшла, за моєю інформацією, повний одобрямс в Білому Домі. Текст резолюції – це доказ, що ніякої оборудки “лояльність Обами в обмін на збагачений уран” не відбулось. Американці чітко пояснюють: за уран ми платимо грошима і низькозбагаченим ураном, причому тут демократія? До речі, на саміті в Кореї в наступному році на аналогічний крок по здачі високозбагаченого урану може піти Білорусь, але жодного пом”якшення в американській позиції з приводу режиму бацьки Лукашенка не передбачається.

Текст цієї резолюції – свідчення також того, що принаймні в діалозі зі США рішенням про посадку Тимошенко доблесний український уряд перейшов “червону лінію”. По-перше, як стверджують мої співрозмовники з Конгресу США, там вперше відкинуті всі дипломатичні формальності і замість фраз на кшталт того, що рішення українського уряду створює враження політично мотивованого, там буде прямо записано, що рішення суду є політично мотивованим. По-друге і головне: Тимошенко і представники уряду Тимошенко названі ПОЛІТИЧНИМИ В”ЯЗНЯМИ, а це, друзі, вже пряма ув”язка з Білоруссю. Це ми чи наші партнери поляки знають і відчувають різницю між Януковичем і Лукашенком, а з Вашингтону всі ці країни виглядають настільки мікроскопічно, що ніхто вникати в такі деталі не буде: Україну можуть просто запустити по накатаному білоруському шляху санкцій. Поки що в резолюції по Україні американці проситимуть український уряд одне: випустити ВСІХ “політичних в”язнів” і дати їм можливість брати участь вже у парламентських виборах 2012 року.

Якщо у Києві сподіваються, що влада у Білому Домі поміняється, прийдуть республіканці і життя налагодиться, то можу порадити одне: забудьте. Республіканці не сприймають будь-яких компромісів з демократією ще більше, аніж демократи. Власне тому є підстави вважати, що чим ближче до президентських виборів у США, тим жорсткішатиме у плані демократичної риторики і президент Обама. Дійсно, для чого давати зайві приводи для критики своїм опонентам? Бличкавична заява Білого Дому, майбутня резолюція – перші ластівки. І, як пояснив мені один дуже наближений до нинішньої адміністрації експерт, якщо у випадку з Росією американський президент ще зможе пояснити виборцю, для чого Штатам з нею дружити (Афганістан, Іран і так далі тому подібне), то з Україною – ні. Він же не почне розказувати американським виборцям про збагачений уран, за який і то Америка платить гроші, правда? І якщо Янукович хотітиме у майбутньому мати професійне фото з Обамою, а не зняте на мобільний Льовочкіна чи ще когось з його оточення, як це було на Генасамблеї ООН в Нью-Йорку недавно, він має змінити своє антидемократичне амплуа. Інакше – шансів жодних: варто Обамі буде навіть привітатись із “диктатором” Януковичем де-небудь на саміті з ядерної безпеки в Південній Кореї – його республіканці просто заклюють. І не важливо, чи дійсно Януковича вважають диктатором чи ні. Як довелось мені нещодавно почути від одного відомого американського лобіста, з України і демократія вийшла погана, і диктатура теж получилась ніяка.

Подібного непримиренного ставлення багато-хто у Вашингтоні очікує і від Євросоюзу. Ще рік тому мені складно було уявити, що деякі відомі прихильники європейського курсу України, як-то Девід Кремер з Freedom House чи Деймон Вілсон з Atlantic Council (обидва, до речі, працювали у Республіканській адміністрації Джорджа Буша-молодшого) будуть відкрито виступати за те, щоб ЄС за таких умов в Україні не підписував Угоду про асоціацію і не приймав Януковича у Брюсселі. Вони та інші прихильники покарання Януковича євросоюзівським батогом розмірковують, що ратифікація Угоди – справа другорядна для Януковича і це не той важіль впливу, яким треба тиснути на українську владу. Мовляв, Янукович насправді зацікавлений лише в підписанні цієї угоди, а не в її імплементації: щоб просто красиво перед парламентськими виборами похизуватись перед камерами. А якщо він не збирається її імплементувати, то для чого її взагалі підписувати?

Проте, в європейські справи України в американській столиці вникають одиниці. Більшість поки що не може надивуватись іншому: яким унікальним президентом треба бути, щоб так змогти одночасно налаштувати проти себе і Євросоюз, і Росію, і США. Одним словом, всіх тих трьох міжнародних гравців, яких Янукович на початку свого президентства визначив пріоритетними у свої зовнішній політиці.