Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Української правди”На момент запуску президентства Польщі в ЄС, про яке я вже детально писала в своїй останній статті в “Дзеркалі тижня”, мені довелось бути у Вільнюсі. І, здавалось, би початок шестимісячного керівництва Варшави в Євросоюзі мав би пройти повз мене. Тим більше, що широко анонсований міністр Сікорські так і не з’явився у день міністерської зустрічі Спільноти демократій. Хоча в кулуарах форуму один екс-міністр закордонних справ похвалився мені фірмовою краваткою польського президентства – червоною у білу цяточку, яку йому якраз подарував шеф польської дипломатії за день до того.Однак, був один момент, який все ж примусив мене на кілька хвилин задуматись, в якій міжнародній системі координат сьогодні знаходиться Польща, розпочинаючи своє головування в ЄС. Цей момент – прийнятий парламентом Греції якраз напередодні польського президентства драконівський закон, що суттєво скорочує соціальні витрати й підвищує податки. Закон, як і очікувалось, спровокував чергову хвилю масових протестів у грецькій столиці, а я наштовхнулась на заяву польського прем’єра Туска, який розповідав, що слово “солідарність” щодо Греції за президентства Польщі не буде пустим звуком, і Польща займеться грецьким питанням вже в перший місяць свого головування в ЄС. Згадала, тому що ще якихось років п’ять тому багато кому в ЄС та поза його межами було дуже складно уявити Грецію в ролі “чорної вівці” Євросоюзу, а Польщу – в ролі впевненого пастуха, який цю вівцю збирається пригріти й відбілити. Але факт залишається фактом: ще донедавна поляки масово їздили на заробітки в Грецію, а тепер думають, як її рятувати. Мої польські знайомі, які на привезені з Греції заощадження вже купили гарне помешкання у центрі Вроцлава і відкрили невеличкий бізнес, досі згадують, з яким зачаруванням вони приїхали до Афін всередині дев’яностих і з якою спокійною душею повертались у Польщу в 2004-му – різниця в розвитку фактично стерлась. Чи багато українських заробітчан можуть таке сказати, порівнюючи з сьогоднішню Україною не те що з Грецією, а навіть Польщею чи Чехією – нашими популярними маршрутами заробітку?

Для України в такому польсько-грецькому розкладі є гарна і погана новина. Гарна полягає в тому, що з допомогою Польщі та її президентства в ЄС можна спробувати переконати решту Євросоюзу, що Схід Європи достойний бути інтегрованим в Європейський Союз. Так, є деякі збої в Угорщині з авторитарними замашками нинішнього прем’єра, а в Румунії з корупцією, але вони навряд чи можуть порівнятись з тим головним болем, який створює для ЄС сьогодні південний фланг Європи.

З допомогою Польщі можна спробувати зняти й частку фобій з приводу і так званого слов’янського фактору у ЄС. Посол однієї європейської країни мені нещодавно прямим текстом повідомив: підвищений інтерес Євросоюзу до Молдови пояснюється не в останню чергу тим, що в Молдові, на відміну від України, “фактично немає всього цього слов’янства”.

Погана новина для України полягає у тому, що в ЄС вже давно побутує скепсис з приводу православного елементу в Євросоюзі. Так склалось, що Греція якраз й уособлювала завжди цей православний елемент у ЄС. Що вона уособлює сьогодні в ЄС – добре відомо. І, на жаль, жодного відношення до “історії успіху” це уособлення не має. Нова православна кров у ЄС – Болгарія та Румунія – поки теж не зробили нічого для того, аби розвінчати міф про шкідливість православ’я для заможного й стабільного Євросоюзу. Зрозуміло, що в України у цьому плані ще більш ускладнена ситуація – не просто з православ’ям, а з активністю Московського патріархату й динамічними спробами патріарха Кіріла відтворити за рахунок України так званий “Русский мир”. Те, що примушує більш ніж обережно поводити себе з Україною ті держави ЄС, які не хочуть зайвий раз провокувати “ведмедя”.

Так чи інакше, Україні вигідне успішне президентство Польщі в ЄС. І Україні вигідно, аби ключові обличчя цього президентства – польські топ-політики на кшталт Сікорського і Туска – потім могли посісти топ-пости в Євросоюзі. Адже чим краще вони відпрацюють головування – тим більше шансів для них потім успішно виринути десь в районі Брюсселя.

Україні вигідне успішне польське президентство, і вона має зробити все для того, щоб воно пройшло успішно. Незважаючи на те, що в українських дипломатичних колах і сформувалось враження, що Сікорському Схід Європи насправді не цікавий. І незважаючи на те, що деякі дипломати пояснюють неспроможність України домовитись з ЄС про доступ на ринок транспортних послуг Євросоюзу в рамках переговорів по Зоні вільної торгівлі саме залізобетонною позицією Польщі, яка й без України успішно демпінгує на цьому ринку. І незважаючи на те, що деякі депутати з Партії регіонів стверджують, що саме польські вуха тирчать і в питанні деяких квот для України (на той же крохмал). І незважаючи на те, що майбутня Угода між ЄС та Україною по ЗВТ і Угода про асоціацію загалом – все ж таки заслуга двосторонніх відносин між Брюсселем та Києвом, а не “Східного партнерства”, як комусь дуже хотілось би це подати.

Україні вигідне успішне польське головування в ЄС, бо Польща залишається єдиною країною, у випадку якої можна спокійно сказати: за рівнем уваги до себе Україна є одночасно країною Квасьнєвського, Качиньського та Коморовського. Хоча й залишається, як і Польща, країною Буша, а не Обами. Країною Путіна, а не Медвєдєва. Країною Адамкуса, а не Грібаускайте. І Україна так і не стала країною ні Шредера, і ні Меркель. Ні Ширака, і ні Саркозі.

Інтерв’ю директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Радіо Свободи”Киевский Институт мировой политики политики провел экспертное исследование “Мягкая сила Украины”, с целью выяснить, какие ассоциации вызывает эта страна у своих соседей. В опросе приняли участие политологи, политики, журналисты из России, Молдавии, Белоруссии, Румынии, Грузии и Польши. Вот с какими ассоциациями связывают понятие “Украина”, например, в Грузии: дружественная страна; большая страна; стратегический партнер; национальная культура; оранжевая революция. Вот как представляют Украину в Польше: коррупция, дефицит демократии, олигархи; общая история; гостеприимный народ; разделенная страна; партнерство. Вот список российских ассоциаций: лето, отдых; Киев; не-Россия; культура; славяне, близкая страна. О результатах и выводах этого исследования в эфире Радио Свобода рассказала директор украинского Института внешней политики Алена Гетьманчук.\
Мы советовались с экспертами, которые занимаются внешней политикой, по поводу того, где все-таки у Украины есть потенциал для применения в будущем своей мягкой силы. И в принципе, базируясь на этих оценках, мы составили этот список. К тому же мы хотели взять и постсоветские государства, и двух членов Европейского Союза. У нас есть идея в будущем исследовать “мягкую силу” Украины в Европейском Союзе. Мы все-таки взяли государства, где Украина, на наш взгляд, может больше всего каким-то образом влиять – либо в политическом, либо в экономическом, либо в культурном плане.

Главная неожиданность, наверное, это опрос по Польше, где люди считают, что Украина – это откат от демократии, это коррупция, это олигархи. У Польши Украина почему-то больше всего вызывает политические ассоциации, в то время как, скажем, в Молдове, Румынии, Белоруссии это в основном культурные ассоциации – с кухней, с языком.

Еще одна неожиданность – это, конечно же, Россия. Потому что именно здесь мы ожидали, что будут эти самые политические ассоциации, будет звучать слово “газ”, будут значимы какие-то элементы национальной кухни, скажем, сало или борщ. Но, тем не менее, возможно, повлияло то, что сейчас все-таки летний сезон, летний период. Очень много россиян собираются в отпуск в Крым. Может быть, повлияло то, что все-таки по сравнению с президентством Ющенко сегодня нет такой острой дискуссии, острого конфликта в отношениях Киева и Москвы.

И последняя неожиданность – это, пожалуй, Румыния. В Румынии даже эксперты, которые занимаются восточной политикой, очень мало знают об Украине. Для нас очень важно этот информационный вакуум чем-то заполнить.

– Я обратил внимание на то, что для представителей только тех стран, где внутриполитическая ситуация достаточно острая, символом Украины является “оранжевая” революция. Скажем, в оценках российских экспертов или тех же самых поляков не прозвучала в отличие от Молдавии или Грузии ассоциация, связанная с “оранжевой” революцией. Тут какая-то есть закономерность, на ваш взгляд?

– “Оранжевая” революция точно также прозвучала и в Белоруссии. Возможно, потому что в основном от Белоруссии приняли участие эксперты, которые больше связаны либо с оппозицией, либо же они занимают независимую позицию. Для них все-таки Украина остается неким образцом демократии.Что касается Молдовы и Грузии, то многие там воспринимают до сих пор Украину как союзника.

– Одна из ассоциаций у российских экспертов выражается названием книги Леонида Кучмы, бывшего президента вашей страны, “Украина не Россия”. Вы связываете это с тем, что книга была издана несколько лет назад массовым тиражом и все эксперты прекрасно ее знают? Или речь идет о том, что россияне по-новому пытаются идентифицировать Украину?

– Я думаю, что это связано с тем, что все-таки россияне пытаются по-новому идентифицировать Украину, но они еще до конца не понимают, с чем ее ассоциировать, и как ее идентифицировать. Они уже понимают, что это не Россия, но объяснить это сложно. По крайней мере, об этом свидетельствуют мои беседы с российскими дипломатами, экспертами, политиками.

– Термин “мягкая сила” в последние годы очень популярен в мировой политике и политологии. Известно, что в Украине разработана стратегия развития, продвижения имиджа Украины за рубежом, и это ровно то, что вкладывается в понятие “мягкой силы”. Эта стратегия как-то в жизнь воплощается?

– Наш проект “мягкой силы” Украины презентован только на уровне одного компонента – это ассоциации, которые вызывает Украина. Полностью исследование появится только в сентябре. Конечно же, мы будем пытаться донести до властей все наши рекомендации. Потому что будут подготовлены специальные рекомендации, как можно развивать эту “мягкую силу” Украины. Сегодня эта идея действительно популярна. Она популярна в Киеве, потому что возможно самая популярная модель и среди населения, и среди экспертов, и политиков состоит в том, что Украина все-таки должна пытаться быть региональным лидером, несмотря на, скажем, не лучшее финансовое положение и не самые большие внешнеполитические амбиции. Тем не менее, есть уверенность в том, что точно так же, как Россия может влиять на Украину, точно также Украина может влиять на Россию.

Словосочетание “европейская интеграция” появилась после того, как европейская интеграция стала приоритетом внешней политики Украины. До этого российское руководство в основном употребляло термин “сотрудничество” или “партнерство”, то есть, я не замечала слова “интеграция”.

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для “Главкому”С каких это пор уважаемый Владимир Владимирович начал ездить в Украину инкогнито?» Вопрос, ныне мучащий многих думающих людей, завис в воздухе. «Когда узнаем?» – ковырял еще более издевательский вопрос… \

Итак, в минувшие выходные Владимир Путин, тот, который до сих пор пока еще премьер-министр Российской Федерации, побывал в Украине. В Крыму. Не заметили? Я – тоже. Даже несмотря на то, что информацию о предстоящем визите ВВП мы получили раньше многих наших коллег. На сайте Президента – миниатюрная информация, выдержанная в сказочно-дипломатической манере. Мол, Путин в Украине был, есть и еще будет:

Цитирую первоисточник: «В. Янукович и В. Путин обсудили ряд вопросов, касающихся отношений Украины и России. Президент Украины, в частности, отметил, что их встреча с Премьер-министром России проходит накануне заседания Украинско-Российской межгосударственной комиссии. «Нам есть о чем поговорить. На подкомиссиях наработан огромный материал. Правительство мне доложило», – сказал В. Янукович. Со своей стороны Премьер-министр РФ сообщил, что перед встречей с Президентом Украины у него состоялся телефонный разговор с Премьер-министром Украины Николаем Азаровым, во время которого они обсудили все текущие дела по заседанию Комиссии».

Еще меньше о визите премьер-министра рассказал сайт Россиского правительства. Ни тебе стенограммы начала «неформальной» встречи, как было в прошлом году, ни списка поднятых тем. Только констатация факта: «В Крыму состоялась неформальная встреча Председателя Правительства России В.В.Путина с Президентом Украины В.Ф.Януковичем». Все. Точка.

Из вышеизложенного можно сделать единственный вывод: после отказа по Таможенному Союзу, который был озвучен Путину в Киеве месяцом раньше во время его рабочего визита, ВВП не теряет надежды начать свою избирательную кампанию с «маленькой победоносной войны». В данном случае – над Украиной. И прилагает максимальные усилия, чтобы что-то выгорело с Таможенным Союзом.

Источники в посольстве РФ в Украине не скрывают, что у Владимира Владимировича действительно очень мало времени, чтобы завершить процесс втягивания Украины де-факто в зону влияния России. Если выборы Президента России будут в марте 2012 года, то уже через два месяца там начнется избирательная кампания. Следовательно, будет уже не до Украины и не до внешнеполитических проектов. Вот почему Путин спешит закончить первый Украинский фронт без потерь для своего имиджа.

Представители российского правительства также не понимают, как на этом фоне у украинской власти еще хватает наглости говорить о пересмотре цены на газ. «Не нужно увязывать газовые переговоры и политику – это чисто бизнес, это рассчеты между двумя субъектами хозяйственной деятельности – Газпромом и Нефтегазом. Причем здесь Путин? Он что, может влиять на цены, сложившиеся на мировом рынке? Причем ваши убеждения, что снижение цены на газ увязано с участием Украины в Таможенном Союзе?», – убеждал на днях «Главком» сотрудник российского посольства.

Но так и не смог ответить точно, что будет искать Путин в Крыму: «Наверное, ваши что-то опять предложат, чтобы снизить цену на газ. Но не уверен, что нам это будет выгодно».

Так или иначе, но через пять дней после окончания визита узнать детали так и не представляется возможным. А дьявол, как обычно, кроется именно в них. Хотя общее понимание есть – ни одна сторона не пошла на уступки.

Очень символично, что ВВП по приезду в Крым был расселен на печально знаменитой госдаче № 11 «Заря» в Форосе. Если помните, именно на ней встретил развал Советского Союза Михаил Горбачев. Показательно, что после встречи с Виктором Януковичем Путин отменил запланированную встречу с лидером российских байкеров «Ночные волки». И уж совсем необычно, что стороны отказались разглашать подробности переговоров и сдержали свое слово.

На днях начнет заседать российско-украинская межгосударственная комиссия. Очевидно, в ходе нее и будут озвучены аргументы и пожелания сторон. Правда, получается, что интересы у этих сторон все больше и больше разнятся…

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”З ким я найменше сподівалась поспілкуватись у Вільнюсі під час форуму Спільноти демократій – так це з президентом Монголії Цахіагійном Елбегдоржем. Він якраз завершив свій державний візит до України і перемістився на годину і двадцять хвилин льоту північніше від Києва, щоб перейняти у Литви головування в Спільноті демократій.З президентом Монголії я зустрілась на ланчі за день до зустрічі міністрів закордонних справ Спільноти демократій, головною зіркою на якій була Хілларі Клінтон (у той час, як, скажімо, її колега з Євросоюзу баронеса Кетрін Ештон залишалась майже непоміченою).

Монгольський президент був у гарному настрої, і я вирішила поцікавитись у нього враженнями від не просто візиту – державного візиту до України. Все-таки, не часто бувають у нас такі персонажі. Президент почав захоплено розповідати класичну історію про навчання у Львові і про те, як зустрів там свою дружину і як у нього там народився першій син. До речі, все це, за його словами, він у свій час розказав ще Віктору Ющенку під час зустрічі на Генасамблеї ООН в Нью-Йорку. На що Віктор Андрійович, за словами монгольського лідера, тільки те й робив, що здивовано вигукував: “Не може бути”.

З Януковичем монгольський президент говорив начебто тільки про бізнес. Коли ж я у нього запитала, чи не було в нього – лідера монгольської демократичної революції, як він сам себе кілька разів підкреслено охарактеризував – бажання поцікавитись, що відбувається з демократією в Україні, монгол пояснив більш ніж дохідливо: я ж був гостем, а гості не ставлять питання, чутливі для господарів. А я ж, мовляв, знаю, як до цього питання ставиться ваш президент.

Що ж, Віктору Федоровичу явно щастить на таких ввічливих гостей, які замість говорити про українське правосуддя під час своїх візитів до України згадують молодість то відвідуючи Ялту (як Ху Цзіньтао), то Львів (як Елбегдорж). Але мені б дійсно були б цікаво подивитись на реакцію Януковича, якби монгольський президент почав розповідати йому, як мені у Вільнюсі, про монгольські успіхи демократії, зокрема про чесні та вільні вибори, які вже котрий раз поспіль забезпечують вільну та чесну зміну влади в цій країні. Що б подумав тоді Янукович? Здивувався б, що вже й навіть до Монголії докотилась демократія. Чи звернувся б у думках до свого співрозмовника: та ладно, чувак, розслабся, ти не у Вашингтоні, переді мною не треба влаштовувати імітацію бурхливої демократичної діяльності. А може взагалі б обурився, що якийсь президент Монголії ще буде навчати його демократії.

Мені чомусь здається, що був би або другий або третій варіант. Тим більше мені так здається після почутого у литовських дипломатичних колах про минулорічний візит Януковича до Литви. А саме – про його зустріч із литовським спікером парламенту. Так само жінкою, як і литовський президент. На питання спікера, пов’язане з демократією в Україні, він відповів приблизно наступне: я этих всех так называемых демократов держу за одно место, которого у вас нет. Я б хотіла сподіватись, що це все красиві домисли та не зовсім коректні інтерпретації. Інакше, стає очевидним не тільки те, в якому стилі “працює” президент України під час закордонних візитів, але й те, що сам себе він демократом не вважає навіть у розмовах з лідерами країни Євросоюзу.

Я не знаю, чи могли собі уявити Мадлен Олбрайт і покійний екс-міністр закордонних справ Польщі Броніслав Геремек, коли у 2000 році запускали Спільноту демократій, що через 11 років головування в ній перейде до Монголії, натомість європейська сусідка Польщі – Україна – буде все ще намагатись “так называемых демократов держать за одно место”.

Те що я особисто не могла передбачити на форумі Спільноти демократій – так це те, наскільки маргінально Україна виглядатиме на ньому взагалі. Принаймні на фоні тієї уваги, яка виділялась Молдові (як найперспективнішій демократії на Сході Європи), чи Тунісу (як потенційній історії успіху в Північній Африці). Якщо про Молдову згадував у своєму виступі навіть міністр закордонних справ Індії (я вже не кажу про Хілларі Клінтон та інших європейських політиків), то Україна не звучала ні на пленарних засіданнях (не враховуючи хіба короткої згадки Квасьнєвського про Майдан), ні в кулуарах. Багато учасників, з ким доводилось спілкуватись після закінчення заходу, навіть не зауважили, що Україну представляв міністр закордонних справ Грищенко. Мелані Вервієр, близька радниця й подруга Хілларі Клінтон, хіба порозпитувала мене трохи про справу проти Юлі і різні зовнішньополітичні моменти- ЄС, Росію etc. Все-таки, її українська кров дає про себе трохи знати… І навіть витончений натяк Хілларі Клінтон, де вона застерігала проти переслідування лідерів опозиції, не називаючи жодної країни, далеко не всі учасники конференції співставили з Україною, хоча, за моєю інформацією, такий задум в американської дипломатії все ж був…

У Вільнюсі стало більш ніж очевидно: українська програма на світовому дипломатичному каналі натиснута на паузу. Всі чекають нового вражаючого сюжету. І тільки Януковичу вибирати, чи буде він вражаюче позитивним (підписання угоди з Євросоюзом і завершення дешевого серіалу про унікальну боротьбу з корупцією за участі ключових дійових осіб – від Макаренка до Луценка та Тимошенко), чи вражаюче негативним (інтеграційні шури-мури з Росією та продовження корупційно-політичного серіалу).

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для тижневика “Дзеркало тижня”.Зоряні півроку Польщі розпочалися вчора з її головування в Євро­союзі. Принаймні саме такими наступні шість місяців сприймають у Варша­ві, хоча й чудово усвідомлюють: після набуття чинності Лісабонською угодою президентство будь-якої країни в ЄС девальвувалося більше, ніж польський злотий відносно долара під час світової фінансової кризи.\
Так уже склалося, що нові країни—члени ЄС надають піврічному керівництву в Раді Євросоюзу набагато більше уваги, ніж старі й загартовані не одним таким президентством. Це не тільки непогана можливість відчути вагу своєї країни в Союзі-27, а й шанс довести старожилам євроспільноти: останні дві хвилі розширення Євросоюзу були виправдані.

Завдання, слід визнати, не з дуже простих. У деяких країнах ЄС на кшталт Німеччини останнім часом договорилися до того, що якби не було останніх хвиль розширення Євросоюзу, то вдалось би уникнути навіть економічної та фінансової кризи, в якій зараз перебуває ЄС. І це попри те, що дедалі більшої актуальності набирає ідея: сьогодні справжній поділ Євросоюзу проходить не по лінії Західна — Східна Європа, а по лінії Північна — Південна Європа.

На тлі ситуації в Греції та деяких інших країнах Південної Європи, у Польщі є можливість ще більше зацементувати такий поділ, остаточно зруйнувавши уявлення про відсталу Східну Європу.

Правда, спочатку доведеться реабілітувати її реноме після більш ніж сумнівного президентства Угорщини, що, як відомо, супроводжувалось у країнах Євросоюзу коментарями з приводу авторитарних замашок тамтешнього керівництва і порівняннями угорського прем’єра Віктора Орбана як не з Путіним, то з Лукашенком. Навіть стосовно саміту «Східного партнерства», який спочатку мав відбутись у травні в Будапешті, в дипломатичних кулуарах ходять чутки, що його перенесли на осінь у Варшаву не в останню чергу для того, аби трохи «покарати» угорську владу за продемонстровану нею невідповідність не те що кращим, а й середнім зразкам європейської демократії.

Угорське президентство — безперечно, не тільки вигідне тло для польського. Це ще й своєрідна підказка: для нових країн-членів, які головують у Раді Євросоюзу, брюссельську планку піднято значно вище, ніж для старих і перевірених євросоюзівських бійців. Так, скажімо, Бельгія, що виконувала аналогічну євросоюзівську функцію торік уже дванадцятий раз, головувала в ЄС в умовах глибокої внутрішньополітичної кризи й несформованого уряду. Як резонно зазначають експерти в країнах Центрально-Східної Європи, можна тільки уявити, під яким шквалом критики опинився б будь-хто з новачків ЄС за такого розкладу.

Головування в ЄС — це ще й шанс для Польщі продемонструвати її відданість євроінтеграційному проектові. А не, скажімо, трансатлантичному, чим неодноразово попрікали поляків колеги в «старій» Європі. Проєвропейський тренд чітко намітився в польській зовнішній політиці після того, як повнота влади опинилась у руках представників «Громадянської платформи» Дональда Туска.

Таку корекцію можна пояснити, очевидно, не одним чинником. Частково могла зіграти свою роль та обставина, що багато поляків вважають історичну місію США щодо Варшави практично виконаною: сьогодні Польща є демократичною країною, повноцінним і далеко не останнім членом НАТО і Євросоюзу, економічно стабільною, із завидним рівнем іноземних інвестицій.

Частково на такій зміні акцентів позначилося накопичене незадоволення не зовсім союзницькою поведінкою Вашингтона: Польща залишається єдиною шенгенською країною в Євросоюзі, громадяни якої потребують візи для поїздок у Сполу­чені Штати, а, скажімо, передова роль польського контингенту під час операції в Іраку не принесла країні серйозних дивідендів у вигляді контрактів для тамтешніх компаній.

Крім того, хоч би як намагалися польські політики замаскувати тріщинки в американо-польських відносинах із допомогою недавнього візиту до Варшави президента США, багато польських експертів визнають: Польща залишається країною Буша, а не Обами. І кому як не Обамі, вихідцю з Чикаго — другого, за кількістю жителів-поляків, міста у світі після Варшави, знати, якій американській партії віддають перевагу поляки.

І, нарешті, чи не ключовий момент, на якому сьогодні тримається повноцінне повернення Польщі на євросоюзівську сцену, — істотне покращення відносин із Німеччиною. Впродовж останнього року з’являються нові й нові свідчення того, як гармонійно може діяти цей дует. Причому на зовсім різних напрямах. Це стосується і Білорусі, куди Сікорський та Вестервелле їздили домовлятись із Лукашенком єдиною доступною для нього мовою — мовою кешу, це стосується і Лівії, в ситуації навколо якої Німеччина і Польща, теж абсолютно несподівано, опинилися на однакових позиціях — відмовилися брати участь у військовій операції в цій країні.

Фінансова та економічна криза в ЄС надала лінку з Німеччиною особливої ваги. Польські медіа напередодні президентства в Євро­союзі цитували колишнього єврокомісара, італійського економіста й політика Маріо Монті, який, мабуть, найбільш чітко пояснив, як приймалися впродовж останніх років антикризові рішення в ЄС: більшість їх були підготовлені в Берліні, потім — узгоджені з Парижем, а потім переказані Герману ван Ромпею із супровідним завданням переконати в правильності такого кроку інші країни-члени.

Правда, демонстративні спроби Польщі грати на рівних із Німеч­чиною і Францією (звідси — нав’яз­лива останнім часом ідея Варшави реанімувати Веймарський трикутник) має й зворотний бік. А саме — неоднозначну реакцію в країнах Центрально-Східної Європи: тут виникло відчуття, що Польща їх якщо не ігнорує, то ставить на сходинку нижче від себе. Скептично до спроб Варшави грати у вищій лізі євросоюзівської політики ставляться, наприклад, чимало опініонмейкерів у країнах Вишеградської групи. Далеко не найкращі часи переживають відносини Польщі з Литвою. Поглиблення такої тенденції загрожує тим, що Польщі буде важче в майбутньому виступати в ЄС із позиції неформального лідера цілого регіону, так званої нової Європи.

Особливий нюанс польського президентства в Євросоюзі — парламентські вибори, які відбудуться в цій країні восени. Тобто фактично у розпал польського головування, зважаючи на те, що два літні місяці минуть у період відпусток європейської бюрократії. А коли заходить мова про парламентські вибори, у польських політиків включається така логіка: президентство Польщі в ЄС триватиме якихось півроку, а сейм обирається на всі чотири.

Звісно, і Туск, і Коморовський будуть зацікавлені в тому, аби головування Польщі в ЄС трансформувати в черговий передвиборний здобуток «Громадянської платформи». Звісно, їхній головний опонент — лідер «Права і справедливості» Ярослав Качиньський — намагатиметься довести, що Туск і Ко використали президентство лише задля власного піару, а не для блага пересічних поляків.

Справді, вже сьогодні у Варшаві та деяких інших європейських столицях звучать голоси, що головування РП в Євросоюзі може стати непоганим «політичним полігоном» і для Туска, і для Сікорського. Мовляв, насправді йдеться не лише про майбутню парламентську кампанію в Польщі. І навіть не про наступну президентську. Чим кращими модераторами й талановитішими дипломатами вони зарекомендують себе протягом найближчих півроку, тим більше у польського прем’єра і міністра закордонних справ буде потім шансів обійняти ту чи або іншу посаду в Євросоюзі.

Хоча після Лісабонської угоди ключові повноваження опинилися в офісах Германа ван Ромпея та Кетрін Ештон, експерти в єесівських столицях припускають: якщо станеться щось кризове, наприклад, у країнах «Східного партнерства», то Туску й Сікорському ніхто не заважатиме повною мірою проявитися на «профільному» напрямку Польщі.

Звісно, завдання не з простих. Уже тепер зрозуміло, що Польщі, попри всю амбіційність правлячої команди, навряд чи вдасться досягти серйозного прориву з більшості питань, котрі значаться серед пріоритетів її президентства. Вступ Хорватії до ЄС, який символічно розблокував би подальший процес розширення Євросоюзу, навряд чи стане реальністю в період президентства Варшави. «Східне партнерство» навряд чи перетвориться за півроку на суперефективний інструмент. Вирішальна дискусія з приводу бюджету Євросоюзу на 2014—2020 роки відбуватиметься вже після головування Польщі, хоча й за участі польського єврокомісара з питань бюджету Януша Леван­довського.

І що вже казати про можливий внесок Варшави у справу розвитку демократії на такому екзотичному для Польщі напрямку як Північна Африка. Зрозуміло, візит Сікорсь­кого в Лівію чи Леха Валенси — в Туніс є непоганим бонусом з погляду іміджу, але питання, як завжди, в конкретних результатах. Незрозу­міло поки що також, як Польща боротиметься за солідарність ЄС у питанні Греції, тоді як сама навіть не перебуває в зоні євро.

До речі, пересічні поляки, на відміну від своїх політиків, зовсім по-інакшому бачать внесок Польщі у президентство в Євросоюзі. Згідно з результатами недавнього соцопитування, більшість поляків вважає, що Польща за час свого головування могла б збагатити ЄС промоцією родинних цінностей. На другому місці йде приклад, який наші західні сусіди могли б продемонструвати решті Європи у контексті мобільності на ринку праці.

У Варшаві, очевидно, теж розуміють усю складність високо піднятої планки. Недарма в тамтешніх експертних колах вивели десять неформальних правил головування — своєрідний мінімальний рецепт успіху. Серед них: не скомпрометувати себе; показати всьому Євро­союзові ефективність нинішнього польського уряду; продемонструвати економічний успіх Польщі (славнозвісне зростання економіки РП в момент суцільних спадів на європейському континенті — чи не найбільша гордість уряду Туска); відділити внутрішню політику від президентства в ЄС; не виношувати надмірних очікувань; вміти продемонструвати гнучкість, якщо змінюватимуться міжнародні обставини.

Де у польській схемі головування в ЄС перебуває Україна? Без перебільшення, на ключових позиціях. Хоча б тому, що в час польського президентства має відбутися саміт Україна — ЄС , який — поки що є всі підстави вважати — може увінчатися символічним для Польщі й України оголошенням про завершення переговорного процесу з приводу Угоди про зону вільної торгівлі та Угоди про асоціацію загалом. Не варто, мабуть, нагадувати, що для ЄС зазначена Угода з Україною є своєрідним тестом (test case) на східному напрямку євросоюзівської політики: не вдасться зробити це з Україною, важче буде зробити й з іншими пострадянськими партнерами. А конкретно для Польщі — переконливим свідченням того, що всі її багаторічні зусилля з перетягування українського канату в європейському напрямку не були марними.

У самій Варшаві, схоже, більше акцентують увагу на саміті «Схід­ного партнерства» (СП). Йдеться не тільки про те, щоб його вшанували своєю присутністю ключові фігури євросоюзівської політики, включно з Ніколя Саркозі, який успішно проігнорував інавгураційний саміт СП у Празі. Йдеться про конкретні ініціативи, котрі зможуть вдихнути життя в польсько-шведську ідею. Якщо ж саміт «Східного партнерст­ва» стане ще одним зібранням заради зібрання, а саміт Україна — ЄС все ж таки увінчається декларацією про завершення переговорного процесу стосовно Угоди про асоціацію, то може виникнути цілком логічне запитання: крапка в переговорах між Україною і ЄС — заслуга «Східного партнерства» чи двосторонніх відносин між Києвом і Брюсселем, на які в українській столиці підкреслено робили ставку впродовж останніх років? Очевидно, в період польського президентства Варшава розраховуватиме, що українська влада не виноситиме у публічну площину питання доданої вартості «Східного патнерства», а формула «5+1» (краї­ни СП+Україна), яка б мала замінити сьогоднішній формат «шістки», не пошириться далі неформальних розмов із представниками Партії регіонів.

Звісно, українська «історія успіху» під час польського головування була б значно переконливішою, якби Варшаві не довелося постійно відбиватися з приводу антидемократичних трендів в Україні. Мої польські співрозмовники, близькі до президентської адміністрації, стверджують: Коморовський говорив із Януковичем на цю тему, зокрема торкаючись питання вибіркового правосуддя. Зрозуміло, що якихось радикальніших кроків від Варшави очікувати не слід: її залежність від України та українського вибору на користь ЗВТ з Євросоюзом під час польського головування робить керівництво Польщі дуже терплячим до всіх вибриків молодої демократії, за версією Януковича.

І це при тому, що справжні настрої у Варшаві з приводу України — більш ніж критичні. За результатами експертного опитування, проведеного нещодавно Інститутом світової політики в шести країнах регіону (Росії, Білорусі, Грузії, Румунії, Молдові та Польщі) у рамках проекту «М’яка сила України», лише у польських інтелектуальних еліт Україна асоціюється з відвертим негативом. А саме — з відкотом демократії, корупцією та олігархами.

Тим часом Україна — не єдина країна «Східного партнерства», з якою Польща розраховує мати «історію успіху» під час свого президентства. На схожу роль претендує й сусідня Молдова. У польській столиці неодноразово доводилося чути, що не в останню чергу завдяки особистому втручанню міністра Сікорського у РМ не відбулася так звана лівоцентристська коаліція, натомість — був відтворений Альянс за європейську інтеграцію. Сьогодні в польських дипломатичних колах загадково говорять, що Сікорський уже вигадав рецепт, як подолати внутрішньополітичну кризу в РМ, спричинену неспроможністю тамтешнього парламенту обрати президента країни. Він навіть встиг обговорити свій план із молдовським прем’єром Владом Філатом під час недавньої зустрічі.

Так чи інакше, не знаю, як у Молдові, але в Україні не схильні переоцінювати важливість польського президентства в ЄС. І причина не тільки в Лісабонській угоді. Далися взнаки й невиправдані ставки, які робилися свого часу в Києві на головування в ЄС Швеції. Але правильніше з українського боку було б не тільки не виношувати надмірних очікувань, а й не ускладнювати польське президентство, продовжуючи випробовувати терпіння наших партнерів кримінальними справами, які чомусь тільки в українській владі вважають боротьбою з корупцією.

Блог Директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”У колах рекламістів подейкують, що у пивного бренду “Carlsberg” в Україні з’явилась певна проблема. Як відомо, компанія є офіційним партнером “Євро-2012”, але згідно з спеціально замовленим нею опитуванням, українці чомусь вважають, що пивний партнер футбольного євро чемпіонату – пиво “Чернігівське”.В України – чи точніше української влади – теж є подібна проблема. Якби вона не намагалась позиціонуватись як своєрідний регіональний лідер, зразок демократії на пострадянському просторі, відданий прихильник євроінтеграції та новоявлений борець з корупцією, її все одно асоціюють з союзником Росії, олігархами, корупцією й просто великою країною чи територією, яка все ніяк не може визначитись, до якого зовнішньополітичного берега пристати. Або ж з Помаранчевою революцією – явно не найкращими спогадами для Президента Януковича і Ко.

На такий висновок мене наштовхнув рейтинг асоціацій, який викликає Україна в шести країнах регіону, оприлюднений сьогодні в Інституті світової політики. А точніше – в інтелектуальних колах Росії, Білорусі, Молдови, Грузії, Польщі та Румунії. Можливо, найкраща новина цього рейтингу, що Україна перестала асоціюватись з Чорнобилем, який шлейфом тягнувся за нею ледве не до останнього часу. Непогана новина полягає і в тому, що в сусідніх Білорусі та Росії серед головних асоціацій з Україною значаться “відпочинок” або “відпочинок в Криму”. До речі, така асоціація з Україною панує не лише в сусідніх країнах. Як виявилось, не в останню чергу з Кримом асоціював Україну і китайський лідер Ху Дзіньтао, якому Ялта так запала в душу ще під час перебування у складі делегації Цзянь Цземіня десять років тому, що він захотів знову повернутись на кримське узбережжя й під час власного візиту до Україну. Але це вже тема іншого дослідження…

Гарною новиною є і те, що майже у всіх країнах регіону найбільше балів набрали позитивно-нейтральні асоціації з Україною на кшталт “дружня країна” (як у Грузії), “відпочинок” (як у Росії) чи “козаки” (як у Румунії). Погана новина у тому, що в Польщі переміг зовсім не позитивний, і навіть далеко не нейтральний асоціативний ряд. А саме – “корупція, дефіцит демократії, олігархи”. Асоціативний ряд, який одним розчерком пера перекреслює лояльні згадки про Україну серед експертів пострадянських сусідів України.

Польський асоціативний ряд можна вважати альтернативним “привітом” від Польщі у день візиту до Києва Радека Сікорського. Як пояснили мені в Варшаві тижні два тому, польський міністр закордонних справ вирішив приїхати до Києва напередодні головування Польщі в ЄС, щоб переконатись, чи все нормально просувається з переговорами по Зоні вільної торгівлі з Євросоюзом. Переконуватись дійсно є в чому: якось не дуже впевнено говорять в Києві про те, коли все ж таки буде поставлена крапка в цьому багастраждальному процесі. Один з головних кураторів нашої євроінтеграції на моє трохи провокаційне запитання про останній раунд переговорів по ЗВТ, відповів на минулому тижні досить таки двозначно: “кожний наступний раунд переговорів може бути останнім”. А своєрідним дедлайном закінчення переговорів для української сторони взагалі, виявляється, є грудневий саміт Україна-ЄС.

Те, що до грудня багато чого може змінитись – факт. От і в найближчу суботу Владімір Путін приїжджає до Криму, як не забувають наголосити російські дипломати, на запрошення української сторони. Мовляв, українці дозріли, щоб запропонувати якийсь адекватний обмін за газову знижку. А судячи з того, що для Росії, як я вже згадувала раніше, адекватних бартерів було лише два – злиття (СП) “Нафтогазу” й “Газпрому” і новий підхід Києва до питання інтеграції в Митний Союз – можна здогадатись, яку меншу кров виберуть в українській столиці.

І, повертаючись до асоціацій, найгіршою новиною для України має бути те, що за двадцять років незалежності їй не вдалось створити жодної позитивної асоціації з Україною, крім, можливо, Помаранчевої революції. Сьогоднішній позитив в асоціаціях зводиться до вічно нейтрального “велика країна”, “українська кухня” (тобто борщ і сало) чи “українська культура”. В Україні чомусь ніяк не можуть зрозуміти тієї простої думки, що країна велика не настільки, наскільки далеко простягаються її кордони. Вона велика настільки, наскільки далеко йде від неї випромінювання. Позитивні асоціації – це і є тим самим випромінюванням