Новини

Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук в ефірі “Соціальної країни”Пані Альоно, нещодавно президент Франції Франсуа Олланд на шляху до Казахстану залітав до Москви, де відбулася його зустріч з президентом Володимиром Путіним. На вашу думку, про що говорили глави держав?\
Гнучкість і динамізм європейців вражає. Раніше кожна зустріч планувалась місяцями, узгоджувалася кожна деталь. Тепер ми бачимо, що вони починають креативити, вигадувати нові формати. Для Олланда був більш важливий сам факт цієї зустрічі, ніж домовленості, які могли бути досягнуті за її результатами. Домовленостей як таких бути не могло (я думаю, що він це усвідомлював), якихось змін в позиціях – теж. Очевидно, що це було тестування щодо того, як Путін змінив свої уявлення про те, що відбувається.

Чи є в Європі країна, яку можна назвати головною щодо вирішення політики по стосовно Росії?

Країна, яка приділяє найбільше уваги, інвестує найбільше свого часу, енергії та контактів – це Німеччина. Канцлер (Ангела Меркель. – Ред.) кожного дня особисто проводить телефоні розмови з іншими лідерами ЄС, тестує їх, наскільки вони готові далі утримувати санкції.

Чи є у самій Франції відчуття загрози від Російської Федерації?

Це питання є визначальним, оскільки допоки більшість країн ЄС не відчують, що Росія може піти далі, що для них є загроза, то вони будуть вважати, що все те, що відбувається в Україні, є лише невеличким непорозумінням. Вони вважають, що це не є системною політикою Путіна. У них немає відчуття загрози.

У країнах Прибалтики або Польщі, Чехії люди вже починають змінювати свою поведінку навіть на побутовому рівні. Скажімо, в Латвії думають над тим, чи купувати нове жито. Вже міняється логіка мислення підходу до майбутнього. Ці країни все ж таки були у непевних умовах, коли все змінювалося. У Німеччині в людей відчуття повної розслабленості, вони вважають, що українці забагато панікують.

Чому нічого не робиться для забезпечення політики безпеки в Україні?

Так, мене теж це здивувало. Ще при Януковичі постійно готувалися якісь нові стратегії національної безпеки, постійно намагалися винести це питання на публічне обговорення. Але все завжди впиралося в персональні контакти українського президента із російським чи іншими, де ці питання і вирішувалися. Як ми побачили, цей підхід був хибний. Ми постійно йшли та шукали свій шлях. І зараз ми приходимо до того, що Україні потрібна колективна безпеки – членство в НАТО.

Яким чином Україна може отримати членство в НАТО?