Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”На наступному тижні євросоюзівська дипломатія займатиметься своїм ненависним питанням – українським. Ненависним, бо Україна не дає спокійно, на раз-два, досягнути консенсусу і піти готуватись до Різдва. Спочатку міністри закордонних справ у понеділок озвучать свої висновки по ситуації в Україні після виборів, потім – ще слухання в Європарламенті.\
Ознайомившись з заявою міністрів, яка буде офіційно оприлюднена у понеділок, можу сказати: питання не в тому, ЧИ буде підписана Угода про асоціацію, питання у тому, КОЛИ це буде зроблено. Відсутність часових параметрів – серйозний недолік висновків, які зробили шефи європейської дипломатії. Час грає проти України і проти ЄС. Проти України, тому що Україна ще ніколи не була так близько до початку інтеграції в інший Союз, Митний. Митний Союз – це не блеф української влади. Митний Союз в даний конкретний момент – це реальність.

Парадоксальна ситуація: Україна сьогодні однаково близько знаходиться і від першого серйозного прориву в напрямку європейської інтеграції, і від першого кроку в напрямку інтеграції євразійської. Якщо серйозна заява з приводу Митного Союзу не прозвучала в Ашхабаді, не значить, що вона не прозвучить в Москві. Як сказав мені один російський співрозмовник, “о такіх вєщах в Туркмєністанє не об”являєтса”.

Відповідно, якщо європейці будуть чекати виконання від українського керівництва всіх умов – і трьох відомих старих (вибіркове правосуддя, чесні вибори, реформи) і нових, які будуть озвучені у понеділок, може виявитись, що, в принципі, не буде сенсу його підписувати. Не тільки тому, що Україна почне розбудовувати інший Союз, але й тому, що деякі положення Угоди виявляться на той момент неактуальними через постійну зміну фінансово-економічної ситуації в ЄС.

Сьогодні ми оприлюднили звернення до керівництва ЄС на рівні експертів трьох аналітичних центрів, для яких тема європейської інтеграції є справою щоденною – Інституту світової політики в моїй скромній особі, Центру Разумкова (Валерій Чалий) та Інституту євроатлантичного співробітництва (Олександр Сушко). У ній, власне, і закликали ЄС підписати Угоду саме в 2013 році. У 2015-му буде пізно.

Головний аргумент, який змусив нас вийти з таким зверненням – той факт, що ризиків від непідписання Угоди більше, ніж від її підписання. Адже, який основний ризик її підписання? Небажання зробити подарунок “злочинній владі” Януковича? Але хто сказав, що Янукович сьогодні зацікавлений в її підписанні так, як ми з вами, всі, хто реально вболіває за проект “Україна в Європі”? Якщо Президента дійсно переконали рухатись в бік Митного Союзу (а підстави так вважати є), то підписання Угоди про асоціацію взагалі буде для нього неприємним сюрпризом, бо тоді він вже не зможе розповідати, що це саме ЄС, нацькований українською опозицією, змусив Україну піти в обійми Митного Союзу?

Більше того, якщо Угода про асоціацію і буде подарунком, то для Президента України, якого оберуть у 2015 році. Саме тоді – не раніше – Угода зможе набути чинності і почне виконуватись. До кінця президентства Януковича будуть, натомість, продовжуватись баталії між Україною та окремими країнами ЄС, національні парламенти яких висуватимуть новій і нові умови для ратифікації. Погодьтесь, нема з чим особливо піаритись.

Для мене особисто непідписання Угоди – це відмашка Євросоюзу на “білорусизацію” України. Так, можна довго говорити про те, що саме по собі підписання Угоди не є гарантією європеїзації і демократизації України, але кращого інструменту на сьогодні не існує. Це потрібно визнати і використати цей шанс.

P.S. Більше – в моєму інтерв”ю для “Главкому”

Блог Альони Гетьманчук, директора ІСП, для “Української правди”Поки Захід не може визначитись, що далі робити з післявиборчою Україною, він вирішив попередити створення України в Грузії. На зміну ейфорії з приводу демократичних виборів почались перші заяви з приводу стурбованості про переслідування політичних опонентів. Йдеться про фактичне полювання на відьом, яке організував новий прем’єр Іванішвілі та його адвокат і по сумісництву – новий генпрокурор Грузіїї, менш, ніж за місяць, після формування нового уряду. Так, днями був арештований колишній міністр оборони Бачо Ахалая і ще кілька колишніх посадовців. Генсек НАТО Рассмусен вже, наприклад, заявив, що дуже занепокоєний арештами політичних опонентів нинішньої влади Грузії. З Євросоюзу теж дали зрозуміти, що такі речі їх дуже непокоять. Високопоставлений представник Держдепу США, з якою доводилось мені спілкуватись на вихідних, здивував тим, що більше часу в нашій розмові присвятив Грузії, а не Україні.\
Чому Захід так швидко вирішив реагувати? А тому, що занадто довго мовчав у ситуації з Україною. Говорив по душам з Віктором Федоровичем, потягував дорогий коньяк біля каміну в Лівадійському палаці, акуратно натякав про європейські цінності. А коли заговорив на повний голос – частина уряду Тимошенко вже спостерігали за формуванням нового виміру української зовнішньої політики під кодовою назвою “тюремна дипломатія”.

На мої постійні питання європейцям і американцям у справі Тимошенко, співрозмовники з Євросоюзу і США неодноразово казали: у справі Юлі ми не можемо піти на компроміс, бо якщо ми закриємо очі у випадку України, почнуть саджати екс-прем’єрів в інших пострадянських країнах. Вони були праві: пострадянські країни дуже швидко переймають одна в одної шкідливі звички, а от передача історій успіху дається не просто. Скільки делегацій політиків з різних країн не їздили до Грузії переймати досвід антикорупційних реформ, ні в кого, крім грузинів, поки що це не вийшло (навіть у неформального лідера “Східного партнерства” Молдови). А от такі речі, як організація “каруселей” на виборах, передаються по постсовку на раз-два-три

Не буду зараз гратись в догадки, чи Янукович надихнув Іванішвілі, чи хтось інший, але факт залишається фактом: у Грузії, як і в Україні та інших країнах колишнього СРСР, бачимо цілий пострадянський букет хвороб. Незважаючи на ліберальні реформи, незважаючи на те, що останні роки при владі знаходились люди з західною освітою, які Радянський Союз пам’ятають переважно на рівні піонерського галстука, бо коли мали вступати в комсомол – то комсомолу вже не було.

Цей букет пострадянських хвороб у випадку арештів політичних опонентів включає відразу кілька атрибутів пострадянськості. Тут і вироблена в пострадянських країнах звичка попереджувати чи викорінювати політичну конкуренцію з допомогою підручних засобів – кишенькових правоохоронних органів (класика жанру – Янукович і Юля), тут і пострадянська підміна інституцій персональними зв’язками (персоналізація замість інституціоналізації), тут і типова пострадянська потреба створення, а потім привселюдне знищення ворогів, які заважають жити (опонентів не існує – є бізнес-партнери, або вороги), тут і пострадянське розуміння влади як бізнес-проекту (поки ти при посаді – заробляєш гроші або, в крайньому випадку, охороняєш статки, коли втрачаєш – йдеш, у їхньому розумінні, на сухий пайок), тут і пострадянська абсолютизація ієрархії (якщо ти начальник, то цар і Бог, якщо звільнений, то можеш бути супер-професіоналом, але ти вже ніхто і звати тебе “маргінес”)…

Але проблема не тільки в політиках, але й в пострадянських звичках великої частини суспільства. Тут, наприклад, замішані і ще радянські очікування частини населення у необхідність всеохопного контролю (влада арештовує – значить може навести в країні порядок), тут і віра пострадянських людей у необхідність суворих покарань навіть за не дуже суворі злочини (“воровка должна сидеть в тюрьме”). Проблема тільки у тому, що в пострадянській реальності, на відміну навіть від радянської, системи контролю і покарання неефективні, бурлескні і відверто корупційні, що лише девальвує пострадянську державу.

Зрештою, виникає питання: можливо, пострадянськість це зовсім не транзитний період між радянськістю і європейськістю? Можливо, ми приречені жити в такому стані завжди? Тим більше, що реставрація совка повним ходом відбувається і серед молодих поколінь. Просто диво: у двадцять років українці відкриті, толерантні, привітні і начебто нічим не відрізняються від своїх європейських друзів, у 30, максимум 40 – чомусь перетворюються на типових пострадянських людей. Або, інша крайність, мають великі проблеми, щоб стати успішним у цьому суспільстві і почуватись у ньому психологічно комфортно.

Пострадянськість – це патологічний статус-кво, який вимагає подолання. Поки не збавить обертів подібна мутація у політиці і – що навіть важливіше – у суспільстві, нема сенсу говорити про євроінтеграцію, демократизацію, чесні вибори і всі інші позбавлені особливого сенсу в наших реаліях поняття. Тим більше, що за пострадянськості зміст слів як таких не просто девальвувався, а в багатьох випадках просто вимився. Жодні революції – ні трояндові, ні помаранчеві – не допоможуть, поки не відбудеться революція світогляду.

P.S.Про основні атрибути пострадянськості в Україні, Грузії та Молдові, а також деякі рекомендації, як їх позбутись, читайте у новому дослідженні Інституту світової політики “Як позбутися пострадянськості?”.

Блог першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для Радіо СвободиУкраинцы проголосовали на выборах в Верховную раду. Испытали кратковременное чувство эйфории. И многие остались недовольны.\
Вечер 28 октября. Обнародование результатов эксит-поллов. Неожиданный итог. Большинство граждан поддержало оппозиционные силы – это и «Батькивщина», связанная с находящейся в заключении бывшей главой правительства Юлией Тимошенко; и «Свобода», демонстрирующая радикальное несогласие народа с перекосами власти в гуманитарной политике; и «Удар» Виталия Кличко, олицетворяющий поиск украинцами новых лиц в политике. Даже удвоенный по сравнению с предыдущими выборами показатель Компартии Украины – отображение настроений оппозиционного электората, несогласного с нынешней политикой власти. Но избирателям невдомек, что без этих коммунистов не было бы и нынешней власти (коммунисты работали в неприкрытой спайке с регионалами, при этом сохраняя оппозиционную риторику).

У того, что каждая из перечисленных политических сил прошла в парламент – множество причин, обусловленных многими факторами. Но объединяет эти причины одно настроение – разочарование, смешанное с яростью. Если сложить голоса «свободовцев», коммунистов, «кличковцев» и «тимошенковцев», то получится более 60%. Такова негативная оценка действий власти. Весь вечер 28 октября политологи обсуждали нестыковки социологических прогнозов и результаты эсзит-поллов; комментировали оппозиционный настрой избирателей; падение доверия к Виктору Януковичу. Партия власти начала терять своего традиционного верного избирателя – на юге и востоке страны.

Вечер 29 октября. Известны результаты голосования на одномандатных округах. По большинству из них проходят кандидаты от Партии регионов. Простая арифметика показывает, что власть все равно останется у «регионалов». Кого винить? Оппозицию? Ведь она также голосовала за закон, который предусматривал смешанную систему выборов (половина парламента избиралась по партийным спискам; половина – по мажоритарным округам). Именно мажоритарная система и позволила «регионалам» прийти к победе. Винить ли в этом власть, ведь «регионалы» фактически подвергли манипуляциям общественные настроения. Парламент в итоге не будет отображать настроения избирателей.

Но и сами избиратели и голосовали за «регионалов» в мажоритарных округах. Вот пример: избирательный округ №66, Житомирская область. Регион вполне оппозиционный, «оранжевый». Фактически 40% граждан проголосовали за «Батькивщину». Странным образом в этом же округе победил «регионал» Виталий Журавский. Фальсификации? Вряд ли. Оппозиционные кандидаты наверняка вели параллельный подсчет голосов, уже заявили бы о нарушениях. Может, оппозиция и виновата? Отчасти – да. В одном округе конкурировали за оппозиционные голоса сразу несколько кандидатов. Почему они не договорились выдвинуть единого кандидата, как это происходило в других округах? Что же произошло? Виталий Журавский заручился поддержкой почти 25 тысяч избирателей. В этом округе около 20 тысяч поддержали Партию регионов – это и есть электорат Журавского. Откуда еще 5 тысяч избирателей? Ведь очевидно, что эти же избиратели голосовали за другие, оппозиционные политические силы. Они вроде бы не могли отдать голоса кандидату партии власти.

Конечно, не могли. Но не в случае с постсоветским, растерянным избирателем. Здесь подобная политическая шизофрения встречается сплошь и рядом. Постсовок – это когда хочется усидеть на двух стульях; это когда за свободу, но с сильной рукой у власти; это когда за либеральные ценности, но с традиционным окрасом; это когда хочется одновременно и в Европейский Союз, и в Таможенный; это когда сегодня критикуют власть за коррупцию, а завтра идут к местным чиновникам со взяткой; это когда власть ненавидят, но ругают ее только на кухне.

Недовольный избиратель, конечно, снова примется ругать власть: обманули, сжульничали. Отчасти это правда. Но вопрос все же остается – почему вы позволили себя обмануть? Это относится, к сожалению, не только к избирателям 66-го округа Житомирской области.

Інтерв’ю директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук Російській службі “Радіо Свобода”За 10 дней до парламентских выборов на Украине информированный киевский Институт мировой политики обнародовал исследование « Три сценария развития отношений Украины и ЕС» о возможных изменениях политики Брюсселя по отношению к Киеву исходя из того, как пройдет голосование и какими окажутся его итоги.
Две трети опрошенных Институтом европейских экспертов, впрочем, не ожидают радикальных перемен. Они обращают внимание на особенности довольно вялой предвыборной кампании на Украине: часть лидеров оппозиции (Юлия Тимошенко и Юрий Луценко) находятся в заключении; на Украине нет сейчас нет сколько-нибудь отчетливо проевропейски ориентированных крупных политических партий; нынешние власти Украины, которым социологические опросы прочат относительную победу на выборах, находятся в изоляции со стороны ЕС. О сценариях развития отношений Киева и Брюсселя РС рассказывает директор Института мировой политики Алена Гетьманчук.

– Эти сценарии мы условно обозначили так: положительный, оптимистический сценарий; отрицательный, пессимистический сценарий; сценарий статус-кво. Большинство из опрошенных нами 24 европейских экспертов, занимающихся Украиной, склоняются к тому, что скорее всего сохранится статус-кво, то есть особых изменений в отношениях Украины и ЕС не будет. Это во многом зависит от оценки выборов ОБСЕ, поскольку на этой оценки будет базироваться реакция Европейского Союза. Мы прогнозируем, что эта оценка окажется в целом удовлетворительной: выборы не будут признаны полностью демократическими и свободными, но тем не менее будут признаны в целом соответствующими международным стандартам. Конечно же, будут сделаны замечания.

– Оптимистический сценарий – это если на следующий день после выборов Украина получает приглашение вступить в ЕС?

– Оптимистический сценарий в нашей ситуации – это подписание, ратификация и вступление в действие соглашения об ассоциации между Украиной и ЕС, это активный политический диалог на самом высоком уровне между Украиной и ЕС. Но сегодня эти отношения на самом высоком уровне фактически являются замороженными. Виктор Янукович находится в изоляции со стороны многих европейских лидеров. Конечно же, мы имеем в виду и другие продвижения по вопросам евроинтеграции, например, прогресс по теме безвизового режима. Относительно свободные демократические выборы – это все, что сегодня может предложить Виктор Янукович ЕС и Западу в целом для налаживания, вернее, для реанимации диалога.

– А что необходимо для того, чтобы отношения Украины и ЕС качественным образом изменились в лучшую сторону? Ну вот вы сказали о том, что должны быть демократические выборы – это раз. Очевидно, освобождение Юлии Тимошенко – это два. Победа на выборах каких-то проевропейски ориентированных сил – это считается?

– Евросоюз довольно четко определил главные условия для налаживания такого диалога. Действительно, одно из условий – это свободные демократические выборы. Второе условие – решение вопроса так называемого избирательного правосудия, то есть фактически освобождение Юлии Тимошенко и других политических заключенных. Третье – это проведение реформ, которые заявлены в специальном плане отношений Украины и ЕС. Я, кстати, не совсем согласна с мнением, что для Евросоюза важен исход выборов 28 октября. Конечно, есть впечатление, что если бы победила оппозиция, то диалог мог бы строиться немного по-другому, поживее. Но последние социологические опросы показывают, что Партия регионов наберет на выборах больше голосов, чем ее противники. Кроме того, сложно определить, какие силы в Украине являются действительно проевропейскими, настроенными на интеграцию в ЕС. У меня такое впечатление, что сегодня нет в Украине политической силы, для которой самым важным приоритетом была европейская интеграция и подписание соглашения об ассоциации с Евросоюзом. И в Евросоюзе, судя по моему общению с европейскими чиновниками, дипломатами и экспертами, тоже не видят существенного различия между украинскими политиками. Украинские политики из обеих лагерей и в этом отношении существенно разочаровали европейскую публику.

– Свой последний зарубежный визит перед выборами Виктор Янукович проведет в Россию. Сколь важна эта поездка и в избирательной кампании, и если смотреть на нее с прицелом на отношения ЕС и Украины?

– Это визит символического значения, в том плане, что Украина и некоторые страны ЕС большое внимание обращают на так называемую российскую карту, лоббируя подписание соглашения между Украиной и Евросоюзом. Они акцентируют внимание на том, что если не подписать такое соглашение, то Украина уйдет в Таможенный союз, и ЕС навсегда потеряет Киев. Я не исключаю, что визит Януковича в Москву будет использован как сигнал: да, диалог с российской стороной ведется. И если ЕС не готов идти ни на какие уступки, не готов искать компромисс, тогда Украине все-таки придется более активно вести диалог с Россией сначала по поводу Таможенного, а потом и Евразийского союза. Хотя по моему мнению, Украина не заинтересована во вступлении в этот Таможенный союз. Поведение Виктора Януковича, который больше года дипломатично и не очень дипломатично отказывает российскому президенту в заключении такой сделки, политика «скидка на газ в обмен на вступление в Таможенный союз», тоже это подтверждает.

Андрей Шарый

Блог першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для Російської служби “Радіо Свобода”Через неделю в Украине состоятся парламентские выборы. Выборы необычные. Еще ни одна избирательная гонка не привлекала стакого внимания со стороны западных наблюдателей. Еще ни одни выборы не имели такого значения. Они не просто определят будущее Украины. Они в какой-то степени определяют само существование страны на политической карте мира. \
Конечно, украинские выборы всегда привлекали внимание иностранцев (в первую очередь, Запада). Украина рассматривалась как своего рода образец для подражания: мол, если демократизировать эту страну, то и другие постсоветские государства подхватят модель народовластия. Потому западные правительства «берегли» Леонида Кучму – пусть и не совсем демократа, но все же не коммуниста (поэтому были признаны далекие от демократических стандартов президентские выборы 1999 года). Потому такую популярность на Западе получила и «оранжевая революция» – экстраординарный феномен: смена власти в результате мирных массовых выступлений. Другое дело, что «оранжевые» политики оказались беспомощными, придя к власти. Чем же важны парламентские выборы-2012? В первую очередь тем, что могут расставить многие точки над «і».

С начала 1990-х годов западные правительства возлагали большие надежды на Украину. Но процесс не шел… Вернее, он шел, но в направлении, о котором западные стратеги-либералы даже не думали. Украине прощали ошибки первых годов независимости: все-таки тяжелое советское наследие, нужно быть терпеливее. Закрывали глаза и на ошибки последующих лет: проблемы роста, с кем не бывает. Но любому терпению приходит конец: если оппозиционные лидеры оказываются в тюрьме – приходит время ставить стране честные оценки.
Украина длительное время разыгрывала так называемую российскую карту. С Западом было легко дружить, поскольку всегда была возможность пожаловаться на кремлевское давление, а иногда и припугнуть – если вы не хотите с нами работать, то мы можем развернуться и на северо-восток. «Российская карта» оказывалась козырной, поскольку очень часто была подтверждена реальными действиями Москвы. Газовые войны «оранжевой поры» – лишь один яркий пример. Но вряд ли Киев сможет и дальше пугать Запад Россией. Не потому, что Кремль не представляет угрозы, а потому, что цену России на Западе давно определили. Украина же именно сейчас проходит едва ли не последний свой тест на то, способна ли страна быть ответственным партнером, способна ли она прислушиваться к своему народу, стать демократией, способна ли оправдать те ожидания, которые с ней связывались в начале 1990-х.

«Нас ставят перед выбором: или Украина в серой зоне, с властью, сосредоточенной в руках «семьи», с заключенными в тюрьму оппонентами, или Украина в сфере влияния России, чьи правила мы хорошо знаем. Не заставляйте нас делать этот выбор, потому что вам может не понравиться наш ответ». Об этом мне недавно сказал чиновник из офиса верховного представителя ЕС по иностранным делам и политике безопасности Кэтрин Эштон. Более детально об этом – в исследовании киевского Института мировой политики «Три сценария развития отношений Украина-ЕС после выборов-2012».

Все дело в том, что именно нынешние выборы стали своего рода «выпускным балом» Украины. Эти выборы и покажет, стоит ли Западу иметь дело с Украиной или нет. Киеву выдадут аттестат зрелости, по которому можно будет судить о большом или не очень будущем страны. Именно от того, будут ли эти выборы соответствовать демократическим стандартам, зависит подписание Соглашения об ассоциации с ЕС (этот документ окончательно поставил бы крест на надеждах Москвы на присоединение Украины к Таможенному Союзу). Именно от признания этих выборов зависит, будут ли говорить с украинскими политиками на партнерском языке. Собственно, от выборов зависит – будут ли говорить с украинскими политиками вообще.

А если выборы не признают честными? Итог очевидный – дальнейшее углубление изоляции руководства страны. Никакого диалога с ЕС на высоком уровне. Усиление давления со стороны России на украинские власти (и Запад, явно, не захочет играть роль арбитра). Устоит ли Украина? Понимают ли это украинские власти?

Думаю, что да. Похоже, украинским властям сейчас важно не только выиграть выборы, но и получить признание их честности со стороны международных организаций. Конечно, правы те, кто говорит: признать выборы в России и не признать в Украине было бы лицемерием со стороны Запада (все-таки оппозиционеры принимают участие в выборах; более того, они займут значительную часть мест в парламенте). Однако Украине давно пора осознать: если она хочет на равных вести диалог с Западом, то и равняться должна на другие, не постсоветские стандарты. Не нужно пугать Запад «российской картой». Не нужно использовать аргумент «А в России еще хуже». Нужно просто показать, что лучше в самой Украине – и не по сравнению с восточными или северными соседями, а по сравнению только с западными.

Блог директора ІСП для “Української правди”В Україні досить непомітною пройшло нагородження Нобелівською премією Євросоюзу. Хоча, як на мене, гарний привід для доступного пересічним українцям аналізу про заслуги ЄС, а не про страшні розповіді про його жахливий кінець. Тим більше, що історія Євросоюзу – це суцільна історія криз, з кожної з яких він виходив лише сильнішим. І успіх Євросоюзу – це успіх, вирощений на кризах. На відміну від України, у якій кожна криза народжує не успіх, а поразки. Історія Євросоюзу – це історія криз, які робили його сильнішим і примушували рухатись вперед. Історія України – це, на жаль, історія криз, які робили її слабшою і примушують досі тупцюватись на місці.\
Ці думки переслідували мене сьогодні під час дискусії у форматі Веймарського трикутника + Україна в Інституті світової політики з подачі поважних спікерів: послів Німеччини Крістофа Вайля, Франції Алена Ремі та Польщі Генріка Літвіна, а також заступника міністра закордонних справ Андрія Олефірова, який зараз опікується питаннями євроінтеграції і поки що справляє непогане враження на європейських колег. Дискусія щорічна. “Веймарські” посли кожного року змінюються. У цьому році було двоє “новеньких”: посол Франції Ален Ремі та посол Німеччини Крістоф Вайль. Додався цього разу і представник України. Зізнаюсь відверто: завжди була великим прихильником комунікації в рамках такої четвірки – Веймарський трикутник + Україна. І добре, що принаймні на рівні дипломатичному цей формат працює. Така комунікація важлива з багатьох причин. Одна з них – це можливість чути відразу позиції всіх тих країн, від яких – давайте називати речі своїми іменами – буде залежати майбутнє України в ЄС. У такому форматі немає ризику почути щось на зразок “ми готові надати перспективу членства Україні, але німці проти”, чи “ми за те, щоб підписувати Угоду про асоціацію, але треба переконати й інші важливі країни ЄС” і так далі, тому подібне. Веймарський трикутник+ Україна – це така собі прекрасна очна ставка, де можна з’ясувати все і відразу. Крім того, як свідчать спогади польських і німецьких дипломатів, Веймарський трикутник у свій час був прекрасним місцем, де встановлювались не лише інституційні, але й персональні контакти між французькими, німецькими та польськими чиновниками, міністрами, прем’єрами, президентами. Це було місце, де люди обмінювались номерами особистих телефонів і потім контактували одне з одним без асистентів і радників. Чому це важливо? А тому, що вся європейська політика робиться сьогодні на тому, скільком людям, які приймають рішення, ти здатний написати смс-ку, зателефонувати на мобільний, зустрітись поза межами офіційних переговорів. Хто з українських урядовців, крім можливо кількох високопоставлених дипломатів, може по мобільному переговорити у будь-який час доби хоча б з тим же єврокомісаром Фюле? І чи багато взагалі розуміє необхідність такої персональної комінукації? І чи свідомо не ігноруються ті європейські чиновники, які не спілкуються російською?

Сьогоднішня “очна ставка” на рівні послів і зам міністра в ІСП, поміж іншим, допомогла розставити деякі акценти в темі парламентських виборів і їх впливу на європейську інтеграцію. А саме:

– Реакція ЄС залежить не від результатів виборів, а від оцінки ОБСЄ

– Якщо оцінка виборів з боку ОБСЄ буде загалом позитивною, то це “дає шанс для підписання Угоди про асоціацію” (слова посла Літвіна), але не робить таке підписання автоматичним. Іншими словами, після такої оцінки буде продовжуватись діалог і шукатиметься компроміс

– У Європейського Союзу немає плану Б для України, якщо вибори будуть визнані недемократичними. Єдине “покарання” з боку ЄС, яке обговорюється, – це те, що “Угода про асоціацію залишеться непідписаною” (цитата посла Німеччини Крістофа Вайля)

– Угода про асоціацію не є подарунком ні для України, ні для ЄС (про це говорили заступник міністра Андрій Олефіров та посол Польщі). Вона є справді вистражданою з двох сторін. За словами одного українського посла, саме Угода про асоціацію є насправді найбільшою санкцією для Януковича – невиконання деяких її положень загрожує юридичними наслідками. Плюс набагато легше сидіти й звинувачувати ЄС у тому, що він не йде назустріч Україні підписанням документу, аніж виконувати цей документ.

– У ЄС не бачать, що Угода про асоціацію – пріоритетне питання, як для української влади, так і для української опозиції. Мовляв, обидві сторони переймаються чим завгодно, тільки не Угодою. У європейців немає відчуття, що в Києві дійсно націлені підписати і імплементувати цей документ. Іншими, українськими словами, чи є відмашка від президента в такі-то такі терміни добитись підписання Угоди з Євросоюзом, чи як Бог дасть? Найцікавіше, що про це кілька тижнів тому я запитала у поважного представника уряду України: він запевнив, що таке доручення є, і робиться все можливе, аби вийти на підписання документу навесні 2013 року.

– У прийнятті рішення “підписувати Угоду чи ні” надзвичайно важливою буде позиція опозиційних партій (включно з лідером Юлією Тимошенко) та громадянського суспільства. Є багато спекуляцій на тему істинної позиції ЮВТ з приводу підписання Угоди за умови її перебування у в’язниці/в’язниці. Депутат Європарламенту Ребекка Хармс на відеоконференції в Інституті світової політики на минулому тижні, поміж тим, апелюючи до своєї зустрічі з Тимошенко у липні цього року сказала буквально наступне: “Я знаходилась під великим враженням, що навіть перебуваючи у в’язниці, вона (Тимошенко -Авт.) підтримувала підписання Угоди”.

P.S. Продовження теми – після презентації аналітичної записки Інституту світової політики ” Три сценарії розвитку відносин Україна-ЄС після виборів” 18 жовтня.