Архіви: Новини

У штаб-квартирі НАТО в Брюcселі сьогодні, 7 грудня 2010 року, була презентована Євроатлантична фешн-колекція одягу, створена на замовлення Інституту світової політики (Київ) українським дизайнером Оленою Даць.У холлі штаб-квартири НАТО на манекенах були представлені найкращі взірці колекції з символікою Північноатлантичного Альянсу. На плазмах демонструвався вихід українських моделей на подіумі.Захід відбувся сьогодні перед відкриттям засідання Комісії «Україна-НАТО».
В урочистій презентації Євроатлантичної колекції одягу взяли участь дипломати, акредитовані при штаб-квартирі НАТО, журналісти, представники Місії України при НАТО.
{7}
Відкрив виставку Надзвичайний та Повноважний Посол України в Бельгії і глава Місії України при НАТО Ігор Долгов.
{9}
У вітальному слові директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук відзначила, що Євроатлантична колеція одягу покликана змінити емоційне сприйняття НАТО українцями: «В Інституті світової політики ми переконані, що перед тим як інформувати про НАТО, треба щоб люди хотіли отримувати інформацію про НАТО». Гетьманчук також закликала присутніх «не забувати Україну», оскільки рано чи пізно Україна повернеться на євроатлантичний шлях.
{2}
У свою чергу директор департаменту публічної дипломатії НАТО Мішель Дюре зазначив, що це «безпрецендентна акція в історії НАТО, про яку будуть довго говорити».
Після презентації відбулося неформальне спілкування представників штаб-квартири НАТО і журналістів з делегацією Інституту світової політики: Віктором Шлінчаком (голова Наглядової ради ІСП), Альоною Гетьманчук (директор ІСП) та дизайнером колеції Оленою Даць.
Ідея появи Євроатлантичної колекції виникла в Інституті світової політики рік тому, вона була реалізована в рамках Українського тижня моди в Києві у березні 2010 року.
{1}
{4}
{5}
{6}
{8}
{10}
{11}
{12}

Інститут світової політики провів відеоконференцію з відомим американським політологом та державним діячем, колишнім Радником президента США з питань національної безпеки Збігнєвом Бжезінським, у якій взяли участь провідні українські експерти, журналісти та студентські лідери.Захід відбувся за підтримки посольства Сполучених Штатів Америки в Україні. Пропонуємо вашій увазі повну стенограму дискусії.{10}
{2}
Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики:

Доброго дня, шановні колеги. Сьогодні нашим співрозмовником є Збігнєв Бжезінські, який, гадаю, не потребує будь-яких додаткових представлень. Ми дуже вдячні за те, що доктор Бжезінські знайшов сьогодні час, щоб поділитися своїми думками щодо того, як розвивається наш регіон, як він бачить сьогоднішні тенденції у світовій політиці загалом.

Єдине, що зауважу: доктор Збігнєв Бжезінські – це людина, яка оцінила значення і вагу України набагато більше, аніж, на жаль, самі українці. І я сподіваюся, що його бачення геополітичної ваги нашої країни не змінилося.

Я надаю слово пану Бжезінському для вступного вітання, і ми відразу перейдемо до дискусії.
{7}
Збігнев Бжезінські, американський політолог, державний діяч, радник президента Джиммі Картера (1977-1981 рр.):

Доброго дня, радий щиро вітати всіх, хто зібрався у київській студії, а також всіх українців у вашій особі. Вже минуло двадцять років, як Україна є незалежною державою, і цього часу досить, щоб незалежність справді вкорінилася у ставленні, почутті самобутності, ідентичності українських громадян. Тому я звертаюся до вас з почуттям оптимізму щодо українського майбутнього, хоча розумію, що є чим перейматися у найближчому майбутньому.

Нині, як мені здається, Україна перебуває у дуже тяжкому періоді свого розвитку, що є результатом розчарування результатами подій останніх років. Ваша держава мала надзвичайну нагоду розвиватися рівнобіжно: у позитивних зв’язках з Росією, одночасно рухаючись у бік Європи, розширеного демократичного європейського простору. Мені, на жаль, здається, що цю нагоду змарновано, і це призведе до ряду ризиків у найближчому майбутньому, зокрема наслідки цього можуть уразити демократію, зашкодити національним інтересам. Водночас я переконаний, що і далі можна вірити у фундаментальну незалежність України.

Ви повинні залишатися відданими меті того покоління українців, яке першим скуштувало свободи і зробило Україну частиною політичної географії Європи. Отже, підсумовуючи, і даючи час на дискусію, можу сказати, що ближче майбутнє України мене турбує, я ним переймаюся, втім залишаюся непохитним оптимістом щодо подальших перспектив розвитку української демократії. А тепер я з радістю передаю слово учасникам у київські студії та готовий відповісти на ваші запитання.

Альона Гетьманчук:

Дуже дякую за оптимістичний тон, який ви задали з самого початку нашій дискусії. Дійсно, ми останнім часом ми все частіше в Україні згадуємо деякі ваші тези. Зокрема, про те, що майбутнє Європи будуть визначати чотири країни: Німеччина, Франція, Польща та Україна. Зважаючи на сучасну ситуацію, чи не здається вам, що визначальний вплив на європейську політику матиме лише одна країна. І вона не входить у цю четвірку. Ця країна – Росія.

Збігнєв Бжезінські:

Я з цим не можу погодитися. Я не вважаю, що майбутнє Європи формує саме Росія. І я не певен навіть того, що Росія формує навіть своє власне майбутнє. Якщо ви уважно почитаєте інформацію щодо внутрішньополітичних дискусій в Росії, ви зрозумієте, що це країна, яка переймається внутрішніми проблемами і поки що не має чіткого образу свого власного майбуття. Вона намагається звернутися до нереалістичної ностальгії за імперською минувшиною, водночас шукаючи переваги і добробут, що можна досягти шляхом модернізації, вестернізації, і, зрештою, демократизації. Отже, мені здається, що Росія нині перебуває у фазі політичної непевності й історичної розгубленості, що триватиме ще кілька років. Після того я, можливо, оптимістичніше поставлюся до майбутнього Росії. Для цього потрібен певний час, тому поки що Україна зберігає за собою нагоду та навіть зобов’язання й далі йти тим курсом, що вона колись обрала: курс на Захід разом з тісною співпрацею та налагодженням відносин з Росією. Це безперечно правильно, але слід пам’ятати, що такі відносини можливі лише за умови взаємоповаги до суверенітету та незалежності.

{4}
Олександр Палій, політолог:

Шановний докторе Бжезінські, наразі складається враження, що Сполучені Штати Америки самоусунулися з регіону Центрально-Східної Європи. Не можна це назвати, безумовно, повним само ізоляціонізмом, але тим не менше, ми спостерігаємо зростання уваги до інших регіонів світу, зокрема Південної та Східної Азії. Тим не менше, США відіграють важливу роль у гарантуванні безпеки в регіоні загалом, та нашої національної безпеки зокрема. Моє запитання наступне: чи бачите ви можливість зміни акцентів у зовнішній політиці Сполучених Штатів у найближчій перспективі, чи за цієї адміністрації, чи за наступної? Чи буде відновлено увагу до європейського геополітичного центру, цивілізаційну ідентичність якого так довго обстоювали США?

Збігнєв Бжезінські:

Сполучені Штати мають важливі і тривалі інтереси у Центральній Європі, а саме щоб вона залишалася демократичною, безпечною, стабільною і була частиною розширеної Європи. Але окремі особи в окремих країнах Центрально-Східної Європи впливають на динаміку зближення цих інтересів, я не думаю, що США можна звинувачувати, що Україна не рухається в тому напрямі та з тією швидкістю, як ми на це очікували. Водночас, це і не досягнення США.
Слід розуміти наприклад, що те, що Польща просувається шляхом демократії дуже успішно є, насамперед, досягненням поляків, а не Сполучених Штатів. Такі потужні країни, як Польща чи Україна мають самостійно визначити своє майбутнє, Америка не може одноосібно вирішувати за них.
Щодо інтересів в Азії, вони є цілком обґрунтовані. Якби ви були президентом Америки, ви б теж звернули свою увагу на цей регіон. Сьогоднішній світ дуже мінливий, країни Далекого Сходу нині відіграють не лише регіональну роль, але все більше набувають значення глобальної потуги, на що не можуть заплющити очі США. Такими є реалії геополітики. Я не бачу суперечності в тому, що США звертають все більше уваги на Далекий Схід. Однак ті зобов’язання, які Америка взяла на себе у забезпечення стабільного демократичного розвитку Європи, її розширення, залишаються в силі. Тепер справа за державами Центрально-Східної Європи.
{6}
Олексій Семеній, політолог:

Пане Збігнєве, я хотів би також звернутися до ваших попередніх тверджень, зокрема до публікації, де ви наголошуєте на значимості Азіатсько-Тихоокеанського регіону і порівнюєте ситуацію з умовами напередодні Першої Світової війни. Якою є ваша думка сьогодні щодо даного регіону, враховуючи, що від згаданої публікації минуло кілька років. Друге питання стосується безпосередньо Америки. Я уважно прочитав вашу працю під назвою «Другий шанс», де ви дуже влучно характеризуєте внутрішньополітичні зовнішньополітичні здобутки Джорджа Буша старшого, Білла Клінтона, Джорджа Буша молодшого, і, нарешті, перші кроки президента Бараки Обами. Моє питання наступне, як співвідноситься внутрішня та зовнішня політика Сполучених Штатів сьогодні?
{9}

Збігнєв Бжезінскі:
Ви поставили цілу купу питань, а оформили це як одне. Тому і я дам загальну відповідь. Я критично ставлюся до багатьох аспектів зовнішньої політики США. Мені здається, що Америка мала унікальну нагоду формувати світову, зовнішню політику аж до 1990-го року, а тоді змінилася ситуація докорінно. Я думаю, що США не змогли скористатися з переваг цих двох десятиліть – від 90-го до 2000-го, від 2000-го до 2010-го. Ми були самозакохані, самозаглиблені, хоча ми із симпатією сприйняли формування нової Європи, але самі європейці знаходилися біля свого майбутнього, добробуту та процвітання. У другому десятилітті ми неправильно діяли в ситуації з терористичним актом. У вересні 2001 року ми занадто перебільшили це явище, ми самотужки вв’язалися у військові операції та у всілякі події у далеких куточках світу. Ірак та Афганістан – дві країни. Афганістан не дав нам вибору. Нам довелось входити і усунути джерело атаки, нападу на нас. Але мені здається, що ми перебільшили загрозу і не змогли скористатися з першої нагоди створити обопільно конструктивні зв’язки з Афганістаном, коли ми скинули талібів. Що ж до Іраку, то ми чекали декілька років і вели війну без сенсу, без перспективи, ми неправильно зрозуміли вагу і обсяг регіонального тероризму, перебільшили і зав’язли у непродуктивній війні, занадто дорогій для нас, і це викликало велику ворожість з багатьох боків. Мені здається, що Обама намагається це скорегувати, але занадто багато снаги забирає криза, і тому він не може рішучіше діяти на міжнародній сцені. Мені здається, тим не менш, США – це і далі опора світу, і далі система, що стримує противагу для зовнішнього світу. Я не думаю, що хтось може заступити США на даний момент у цій ролі. Внаслідок цього США має формувати зовнішню політику не однобічну, а основану на згоді, на співпраці. Тобто, інакше, ніж було колись. Обама намагається це зробити, але внутрішні проблеми надто потужні.
{8}
Анатолій Марциновський, «Газета по-Українськи»:

Пане Бжезінські, зараз у світі величезного розголосу набув скандал із викладом американської секретної диппошти в Internet на сайті WikiLeaks, що ви про це думаєте? Це може якось серйозно вплинути на стосунки між лідерами держав або на стосунки між окремими державами?

Збігнєв Бжезінські:

(Усміхається) Безперечно, це не допоможе налагодженню зв’язків. Звичайно, це велика халепа для американської дипломатії, але якщо взяти всі ці записи, нотатки, виникає питання: чи там є щось несподіване, чого ми не знали? В деяких країнах когось змальовують як блазнів, і це все каже посол Америки, але й сам народ розглядає їх як блазнів, і це все відомо. Так, мені здається, що це, безперечно, дуже і дуже велика халепа. Ми потрапили в «калюжу», але не думаю, що це така вже велика проблема. Скажімо Відень, як столиця колишньої імперії Габсбургів. Коли в цій імперії була якась криза, тамтешні дипломати казали, що це катастрофа, але вона незначна. Ситуація з диппоштою – те саме: це катастрофа, але не така серйозна.

{12}
Максим Бугрій, Інститут публічної політики:

Як ви бачите майбутнє безпеки Європи у найближчі п’ять та десять років з огляду на ті процеси, які зараз відбуваються у існуючих інститутах безпеки, у НАТО, в зв’язку з тим, що Росія шукає більш активної ролі на Європейському континенті та з’являються країни, які не приєднані до якоїсь колективної системи безпеки, як Україна, наприклад? Якою буде нова система безпеки Європи?

Збігнєв Бжезінскі:

По-перше, НАТО залишиться на своєму місці. І ті інститути, що існують між Європою та США, відповідальні за безпеку в першу чергу. Але НАТО – це все ж таки військовий Альянс переважно, і його головна роль полягає перш за все в тому, щоб надавати колективний захист, щоб жоден з членів цього Альянсу не зазнав загрози воєнної агресії з боку якоїсь країни поза ним. Я не думаю, що впродовж наступних п’яти-десяти років будуть якісь великі воєнні загрози в Європі, тому що наслідки, безперечно, будуть занадто руйнівні для будь-якого агресора. Мені здається, що є геополітична загроза. Це значить, що деякі країни не впораються з внутрішнім керуванням такою мірою, що не зможуть захистити політично свою незалежність і свої національні інтереси. Думаю, що саме тут криється небезпека, що ця небезпека більша для тих, хто не є членами НАТО, аніж для тих країн, які є членами Альянсу.

Наприклад, Грузія. Що з нею сталося? Подивімося, що б могло статися з Білорусією, хоча не сталося. Це безперечно геополітична загроза, що випливла з економічних умов, соціальних звичок і національного керівництва. Це ті речі, що можуть призвести до якихось небажаних наслідків. Відколи розпався Радянський Союз я завжди повторюю дві речі про Україну. Мені здається, що першу більше пам’ятають, а другу менше. Перша річ була така: Україна з культурою своєю і політично мала б бути частиною Європи. Коли вона буде готова, коли суспільство буде готове, тому що Україна є демократичною країною за всіма ознаками. Але Україна має також підтримувати зв’язки з Росією, щось на кшталт Канади і США, щось на взірець цього: сусіди, друзі, відносно відкриті кордони, багато спільного. Скажімо, канадці та американці можуть говорити одною мовою, хоч, можливо, не ідентичною, і українська мова безперечно відрізняється від російської, але це мови близькі, обидві східнослов’янські. Ось це зумовлює стабільні зв’язки між двома сусідами. Було б належне для України також зберігати свою національну мову, а якщо якісь українці приватним чином хочуть говорити якоюсь іншою мовою, нехай собі говорять, хоча є державна мова. {5}

Мені здається, що всі ці речі разом сформують належну тривку безпеку для вашого регіону, але це залежить від того, як ставитиметься сам народ до того. Що таке національна самобутність в очах молодшого покоління? Чи усвідомлює воно власну історію, вами визначену, а не кимось іншим збоку замість вас? Мені здається, що так чи інакше цього не можна зробити без керівництва, що поділяло б такі цілі. Ви – демократична країна, від вас залежить, хто стане керманичем країни і які будуть ці керманичі. Кінець-кінцем, в жодній країні демократію і незалежність не можна застерегти ззовні. Все ж таки має бути первинний, рішучий, вирішальний імпульс, що виходить зсередини країни, а не ззовні.
{11}
Сергій Солодкий, заступник директора Інституту зовнішньої політики:

Докторе Бжезінські, моє запитання полягає в наступному: у 2006 році, після першої газової війни між Україною та Російською Федерацією, ви в одному з інтерв’ю давали дружні поради щодо того, як має поводитися українське керівництво. Зокрема ви зазначили, що Росія «не любить слабаків». Як ви оцінюєте дії сучасної української влади? Хто зараз керує Україною: слабаки, чи сміливі люди?
{1}

Збігнев Бжезінські:

Складне запитання. Хотів би повторитися, що такі проблеми ви маєте вирішувати самостійно. Не питайте іноземців, навіть таких дружньо налаштованих, як я. Вам не бракує людей, які можуть стати вашими провідниками, і мають ними стати, крім тих, хто був при владі і є. Демократія – це певний обіг влади між різними лідерами, і керівники стверджуються та зміцнюються, якщо народ відданий демократичній ідеї. Останніми роками я був дещо розчарований політичною пасивністю українців, особливо молоді, яка наступила після Помаранчевої революції. Демократія – це не річ, якою може перейматися невеличка група людей в політиці, чи в президентській адміністрації, чи депутати Верховної Ради. Вона має турбувати всіх. Я сподіваюся, що молоде покоління в Україні готове взяти важелі у свої руки. Я зараз бачу в київській студії молоді обличчя, тому я звертаюся і до вас особисто. Мені здається, що траєкторія історичного розвитку України є визначеною: вона має стати успішною, демократичною, сучасною країною, яка є частиною західної культури. Як і Київська Русь, що була одним із фундаторів Європи, яку ми сьогодні бачимо. У вас дуже глибокі традиції державності. Також уже 20 років ви демонструєте відданість демократії. Все ж у вас було вже чотири дуже різні президенти, що є дуже гарною ознакою. Мені здається, що коли хтось намагається обмежити свободу для того щоб зосередити владу в окремих інститутах та посилити вплив спецслужб, що загрожує незалежності України, молодь зобов’язана сказати своє слово. Ніхто не може застерегти безпеку України ззовні, якщо зсередини країни не було відповідного прагнення.

Микола Сірук, газета «День»:

Пане Бжезінські, як ви можете оцінити нинішнє балансування української влади між Брюсселем та Москвою? І друге запитання: чи на здається вам, що період «перезавантаження» відносин між Вашингтоном і Москвою закінчився, зважаючи на ситуацію з ратифікацією угоди СТАРТ та останні заяви російського керівництва з приводу системи ПРО та гонки озброєнь?

Збігнєв Бжезінські:

Мені здається, що та система ПРО, над якою ми зараз працюємо, яка має розгортатися в Польщі, Туреччині, з військового та політичного погляду є набагато ліпшою, аніж та система, яку пропонував президент Буш. Вона гнучкіша, сучасніша, універсальніша. Уряд Росії може лише визначитися, чи братиме Російська Федерація в ній участь, чи ні, оскільки ця система спрямована не проти Росії. Вона спрямована проти Ірану. Немає таємниці в тому, що саме він є вірогідним супротивником. Угода про СТАРТ має нормалізувати наші стосунки з Росією щодо озброєнь, уникнувши подальшої гонки озброєнь. Це відповідає нашим політичним цілям, так само як і інтересам наших партнерів. Я сподіваюся, що Росія обере шлях залучення до системи ПРО та подальшої співпраці з огляду на власні інтереси. І це, в свою чергу, покладе початок новій співпраці на новому рівні щодо спільної безпеки, яка включатиме внески від усіх країн-партнерів. Нам потрібні зв’язки між США і Росією. Для Росії це також нагода розпочати новий етап міжнародної співпраці, і я вважаю, що в такій ситуації будуть лише переможці. Ніхто не програє. Я не маю перебільшених сподівань з приводу такої політики, але мені здається, що на нас чекає подальша нормалізація відносин між США та Росією. Ворогування між ними шкодитиме всім, в тому числі країнам, які мають вразливі місця, внутрішні політичні негаразди та відкриті до зовнішнього домінування.

Дякую дуже за дискусію, мені дуже сподобалися ваші запитання, я намагався пристосувати до них і свої відповіді.

Альона Гетьманчук:
Докторе Бжезінські, щиро дякую вам за те, що знайшли час для нашої дискусії. Ми зі свого боку докладемо всіх зусиль, щоб Україна надалі розвивалася у демократичному напрямку, і у вас залишалося все менше розчарувань з цього приводу.
{3}
Збігнєв Бжезінські

Дякую вам, сподіваюся на подальші дискусії, буду дуже радий нагоді зустрітися з вами знову.

2 грудня, 2010 року

Фото: Наталя Сагалата

Інститут світової політики організував відеоміст із Збіґнєвом Бжезінськi, американським політологом і державним діячем, колишнім Радником з національної безпеки Президента Джиммі Картера (1977-1981), а нині радником Центру стратегічних і міжнародних студій.Доктор Бжезінські обговорив з українськими експертами та журналістами проблеми демократичного поступу України та поділився роздумами про актуальні проблеми міжнародних відносин.{8}Американський політолог в цілому позитивно оцінив перспективи розвитку України, зауваживши, щоправда, що наша держава змарнувала нагоду на динамічні реформи та швидку європейську інтеграцію. {1}
“Це завдало шкоди національним інтересам, проте щодо майбутнього України я залишаюся оптимістом”, – зазначив він і додав: “Вже 20 років Україна демонструє відданість демократії, тому траєкторія її розвитку є визначеною: стати сучасною, розвиненою державою, частиною європейської спільноти”. Він наголосив, що розбудова демократії в Україні – це насмперед справа самих українців, підкресливши: “В жодній державі демократія та незалежність не можуть бути забезпечені ззовні.”{3}{5}

Відповідаючи на запитання експертів, доктор Бжезінські відзначив необхідність подальшої нормалізації відносин між Росією та США. Він також зауважив, що Росія мало впливає на розвиток європейської безпеки, оскільки має ряд внутрішніх проблем.{9} “Росія не має чіткого обрису власного майбутнього, ввагаючись між ностальгією за імперським минулим та вигодами, що може принести модернізація та вестернізація”, – переконаний американський політолог.{2}
{7}{4}
Стенограму відеомосту читайте тут
Фото Наталії Сагалатої

Учасники заходу обговорили відносини України та Альянсу після Лісабонського самітуВ Інституті світової політики відбулося засідання медіаклубу за участі Посла Естонії в НАТО Пана Юрі Луїка. Учасники дискусії мали news onзмогу обговорити результати саміту НАТО в Лісабоні. Зокрема, естонський дипломат зупинився на положеннях нової Стратегічної концепції НАТО.\

«У цьому документі ми нарешті визначили мету існування НАТО в новому середовищі міжнародної безпеки, а саме – це захист країн-членів відповідно до статті 5 Північноатлантичного договору, а також співпраця у сфері безпеки», – зазначив пан Луїк. Відповідаючи на запитання журналістів щодо перспектив членства України в НАТО, він підкреслив: «Все залежить від самої України. У Стратегічній концепції ми підтвердили рішення Бухарестського саміту, але ми також намагалася найбільш точно відобразити сучасну позицію України, її політику «позаблоковості». Але двері НАТО залишаються відчиненими, як тільки ви висловите бажання вступити до Альянсу».

Пан Луїк також торкнувся проблем відносин НАТО з Росією, відзначивши, що останнім часом склалася позитивна політична атмосфера для посилення співпраці між Альянсом та Російською Федерацією, пошуку компромісу з ключових питань безпеки, зокрема щодо Афганістану.

«У цілому, самміт в Лісабоні можна оцінювати як дуже успішний, навіть історичний. Тепер питання лише чи вдасться нам реалізувати прийняті рішення. Перші результати ми проаналізуємо на наступному саміті НАТО, що відбудеться у 2012 році в Сполучених Штатах Америки», – підсумував дипломат.

Інститут світової політики проводить медіаклуби за підтримки Посольства Словаччини в Україні.

30 листопада, 2010 року

{1}
{5}
{9}
{4}
{7}
{8}
{3}
Фото Наталі Сагалатої

Заступник генерального секретаря НАТО Дірк Бренгельман взяв участь у відеконференції, організованій Інститутом світової політикиЗаступник генерального секретаря НАТО Дірк Бренгельман 24 листопада 2010 року взяв участь у відеконференції, організованій Інститутом світової політики. Він підбив підсумки Лісабонського саміту НАТО, а також відповів на запитання українських експертів. Відеоконференція відбулася за підтримки Посольства США в Україні та Центру інформації і документації НАТО в Україні. Нижче – стенограма бесіди з представником штаб-квартири НАТО.\

Дірк Бренгельман, заступник генерального секретаря НАТО: Вітаю. Я хотів би почати з певних коментарів щодо Лісабонського саміту. Якщо Ви пристаєте на цю пропозицію, то прошу. У нас була зустріч НАТО на рівні голів держав та урядів, ми також мали зустріч у рамках Міжнародних сил сприяння безпеці у складі націй і нарешті зустріч Ради НАТО-Росія на рівні голів держав та урядів. Натівський саміт мав деякі важливі результати для майбутнього нашого Альянсу – було ухвалено нову Стратегічну концепцію. Це не є звичайним кроком, ми робимо це лише раз на десять років. Останній раз таку концепцію було прийнято 1999 року на Вашингтонському саміті, і за цей проміжок часу дуже багато чого сталося.
На нашу думку, Стратегічна концепція – нова формула, за допомогою якої НАТО може впоратися з викликами майбутнього. Чому це так? Ми, євроатлантична організація, спираємося на статтю 5 Північноатлантичного договору. Водночас ми готові працювати з партнерами у боротьбі з глобальними викликами. Сама назва – глобальні виклики – показує, що національні кордони для цих викликів тепер уже фактично не існують. Отже, Стратегічна концепція визначає майбутнє бачення того, що є важливим для НАТО і як НАТО має з цим упоратись.
Крім цьогорічної концепції, були певні постанови по суті. Одна постанова полягає у тому, щоб мати протиракетну оборону. Ми також звернулися до партнерів, зокрема Росії, щоб спільно попрацювати над цим проектом. Ми маємо також певні ухвали з приводу того, як ми внутрішньо і зовнішньо працюємо. Коли я кажу внутрішньо, то маю на увазі натівське командування, військову структуру НАТО. Поки що ми мали 13 000 військ особового складу, і ми впровадили реформу, щоб скоротити їхню чисельність на 35%, тобто до 9 000. Ми також працюємо з натівськими агенціями закупівлі, транспортування, інших питань, і ми нині маємо 14 агенцій. Ми маємо на меті також їх реорганізувати і скоротити чисельність, щоб впоратися з нашими внутрішніми завданнями. Ми також створили новий підрозділ, що називається Підрозділ із новоз’явлених викликів безпеки. Серед таких викликів – кібербезпека, енергетичної безпека, поширення ядерних озброєнь, боротьба з тероризмом. Для цього ми створили цей підрозділ.
Також ми працюємо над комплексним баченням провадження операцій. Ми були в Афганістані, в інших місцях, і ми зрозуміли, що ми не можемо покладатися тільки на військові та силові засоби. В таких країнах як Афганістан військові сили та засоби – це добре, але нам потрібен цивільний елемент. Часом ми це робимо у тісній співпраці з іншими. ООН лідирує у таких зусиллях, але бувають випадки і обставини, коли це неможливо, і тоді НАТО доводиться заповнювати цю прогалину. Ми маємо певні засоби та сили для цивільного планування, щоб ми могли діяти спільно з іншими організаціями і, коли треба, наводити мости на пізніших етапах. Це є важливою частиною реформи. Ми також маємо представництво у Брюсселі, що працює над партнерською політикою, і це лишається незмінним. Залишається Рада євроатлантичного партнерства, наші зв’язки з Україною не змінюються, але дуже багато питань необхідно переглянути. Наприклад, афганське питання. Ми працюємо з 21 партнерською країною, в коаліції взагалі 49 країн, включно з Україною. Але для боротьби з піратством в Африці, наприклад, та для інших викликів ми маємо налагодити зв’язок з іншими партнерами у світі. Я маю на увазі співпрацю з Японією, але треба також поглядати на Китай та Індію. Це також ми побачили на саміті.
На підставі Стратегічної концепції ми знову ж таки розглядаємо, як я вже сказав, нашу загальну військову структуру, командування. До речі, Стратегічна концепція перегляне те, що ми називаємо стримуванням та обороною. Ми маємо ядерні засоби, ми маємо превентивні засоби. Наша концепція також містить кілька важливий позицій. Ми пропонуємо Росії співпрацю з протиракетної оборони, і ще буде нова робота нашої Ради НАТО-Росія.
Я хотів би принагідно згадати ще дві ухвали. Ми багато говорили про наші оборонні засоби, але я думаю, не треба заглиблюватися занадто докладно в деталі цього напряму. Перед нами також стоїть питання кібероборонних засобів. Для нас необхідно їх посилювати. Ви знаєте, що для сьогодення це має велике значення. Нам треба захищати наші внутрішні структури, але водночас структури в наших країнах-членах. Ми поки що не маємо узгодженої позиції з кібероборони. Що стосується енергетичної безпеки, ми далі працюватимемо над цим, але поки що питання стоїть не у новій політиці, а удосконалення того, що ми зараз робимо.
Ось такі ухвали відбулися на нашому саміті. У Лісабоні було затверджено два документи: Стратегічна концепція та підсумкова декларація. Я вже говорив, що ми мали зустрічі з партнерами з Міжнародних сил сприяння безпеці. На цій зустрічі ми відзначили, що для нас важливо, щоб співпраця відбувалася згідно не з виконанням часових рамок, а умов співпраці. Календарні рамки важливі також, але дати – це дороговкази.
Нарешті, наприкінці саміту була також зустріч Ради НАТО-Росія на рівні голів держав та урядів. Зокрема, до зустрічі приєднався Президент Росії Медведєв. У цій раді існує 29 рівнів. Внаслідок цієї зустрічі ми дійшли згоди, як ми маємо застерігати протиракетну оборону. Ми також маємо переглянути захист у театрі бойових дій, підписали угоди про транзитне перетинання суходолу Росії для операцій в Афганістані, повернення певних матеріалів тим самим шляхом, і ми маємо загальний огляд викликів ХХІ століття: перша частина – аналітична, друга намагається практично визначати цей проект і містить наші спільні думки з цього приводу. Мені здається, це унікальна зустріч. Всі сказали, що було корисно побачитися. Дуже багато було підтримки на цій зустрічі щодо ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між Росією та США. Всі європейські лідери підтримали президентів Обаму та Медведєва, щоб цю угоду можна було ратифікувати, особливо в Сенаті США – як ви знаєте, там виникає більше труднощів. Росіяни вже готові ратифікувати цю угоду, але вони хочуть зробити це одночасно із своїми американськими колегами.
Підсумкова декларація саміту висловлює деякі коментарі з приводу відносин між НАТО та Україною. Ми хотіли б і далі тісно співпрацювати з Україною. Я нещодавно це обговорював з представниками України. Ми вважаємо, що наша співпраця відбувається успішно, і ми справді вважаємо, що Україна має власний голос. Якщо Україна хоче бути суверенної позаблоковою державою – будь ласка, але ми і далі розраховуємо на тісну співпрацю, і ця позиція віддзеркалена у підсумковій декларації.

Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики: Пане Бренгельман, я буду модератором сьогоднішньої дискусії. Мене звати Альона Гетьманчук, я директор Інституту світової політики, який, власне, цю дискусію і організував за підтримки Центру інформації та документації НАТО. Окремо хочу сказати про те, що відеоконференція проводиться в рамках проекту, підтриманого Посольством США в Україні. Аби в нас була максимально динамічна дискусія і якомога більше людей могли висловити свої зауваження та коментарі, я пропоную формулювати свої виступи дуже лаконічно. Дуже хочу вам, пане Бренгельман, подякувати за вступ, за те, що нас, так би мовити, перенесли в Лісабон. Відлуння саміту вже відчувається в Києві, хоч Україна і не була на його порядку денному настільки важливою, як на Бухарестському саміті. І відлуння це полягає у заяві секретаря Ради національної безпеки та оборони Раїси Богатирьової в Польщі, що Україна вже готова підключитись до європейської системи протиракетної оборони у вигляді надання радіолокаційних станцій в Мукачевому та Севастополі. Тому моє перше питання – чи помітили це у штаб-квартирі НАТО, як ви це оцінюєте, який внесок може бути від цієї пропозиції, скажімо, для вашої системи ПРО? Чи ви на це сподівались чи не сподівались? Адже ви все ж таки вели діалог на цю тему з Москвою. Це буде перше питання, а далі ми будемо дискутувати на інші теми.
Дірк Бренгельман: Під час візиту до Києва в квітні ми читали текст з пропозицією співпраці з партнерами – в множині, це важливо. Але, безперечно, окремо згадується Росія. Річ ось у чому. Так склались обставини, що є певна незрозумілість у наших колах. Перед Лісабоном не цілком було ясно, яка буде ухвала з приводу НАТО. Експерти аж до самого саміту провадили свою дискусію. Ми до Лісабону розуміли, що буде рішення з протиракетної оборони, але не знали, яке саме, і водночас були розмови з Російською Федерацією з приводу можливої співпраці. Отже, ця дискусія перебігала в загальних рисах, тому що ми усіх деталей не з’ясували остаточно. Чому ми так вчинили? Тому що ми гадали від самого початку, що є настороженість з боку Російської Федерації. Ви пригадуєте, ще перед тим, як американці запропонували своє бачення, було інше бачення, пов’язане з Чехією та Польщею. Так сказати, нерви Москви на той момент напружилися, і я думаю, що тепер нове бачення, запропоноване американцями, раціоналізувало нашу дискусію. Тепер обопільно ми в Лісабоні поклали собі, так би мовити, адаптивне бачення. В європейських країнах є системи безпеки. Безперечно, НАТО – це парасолькова система. Є певні консультації, командні процедури, спільне фінансування, але ми тепер вже точно знаємо, що НАТО опікуватиметься цією обороною. Тепер після Лісабону це стало ясно. Отже, є дві речі: треба працювати над тим, як ця система конфігуруватиметься, а по-друге, як нам працювати, спільно аналізуючи це з Росією, визначаючи напрями цієї співпраці. Це лише початок, це не кінець, безперечно. Нам потрібен іще час, щоб подумати, як ця система виглядатиме, співпрацюватиме, співвідноситиметься з російською системою. Ми бачимо, що партнерів тут множина, і можна обговорювати це з іншими державами, але мені здається, що потрібен ще час, щоб сказати, як це виглядатиме. Це не збіг обставини, що ми вжили множину, а не однину – йдеться не лише про Росію. Отже, вам слово.

Альона Гетьманчук: Я дякую за вашу відповідь, хоча моє питання більше стосувалося українського внеску, а не російського. Чи означає ваша відповідь те, що ви і український внесок маєте спочатку обговорити з Москвою, і ви будете думати, чи підключати Україну також до цього процесу залежно від цього діалогу?

Дірк Бренгельман: Ні, я не це мав на увазі, я сказав ось що. Нам потрібен іще час. Нам у НАТО, перш ніж ми визначимося з майбутнім реалістичним виглядом нашої організації і звернемося до ширшого кола партнерів, треба завершити наші влаштування з росіянами. Нам треба більше чіткості з приводу цього. Ми з’ясовуємо все в наших колах, як нам працювати з Росією, бо Росія – найскладніший партнер у цих зусиллях. Отже, готовність звертатися до інших є, але поки що не настав час реалізувати цю готовність.

Альона Гетьманчук: Дуже дякую за цю відповідь. Думаю, вона була досить чіткою. Тепер я надам слово нашим експертам тут в київській студії.

Сергій Джердж, голова координаційного ради Всеукраїнської громадської ліги «Україна-НАТО»: Останнім часом в Україні стали менше вживати слово «НАТО», але від цього безпека країни, звичайно, не збільшилася. Враховуючи такий потужний саміт, який відбувся в Лісабоні, ми хотіли, щоб наша держава, яка є контрибутором безпеки, донором безпеки, була представлена на найвищому рівні. Всі хотіли, щоб Президент України спільно з президентами інших держав за спільним столом вирішував питання порядку денного безпеки. Проте цього не сталося. Але все-таки є той поступ, який відбувся, є нова Стратегічна концепція НАТО, переговори щодо ПРО з Росією і є відповідна заява, що Україна хоче приєднатися до цього проекту, хоча пропозиції про використання радарів у Севастополі та Ужгороді звучали і рік тому. Інша справа, що ці радари мало інформативні для НАТО, оскільки ужгородські радари налаштовані на захід, а севастопольські на південний захід. Але зрештою, все ж таки, яке місце України в новій Стратегічній Концепції НАТО?

Дірк Бренгельман: Коли ви розглядаєте Стратегічну концепцію, у неї нема чітких позицій щодо окремих країн. Є загальніші положення стосовно нашого партнерства. Якщо подивитись на підсумкову декларацію, у ній міститься окремий розділ, чи радше абзац, стосовно відносин Україна-НАТО. На цьому саміті не було інших зустрічей, окрім як із Міжнародними силами сприяння безпеці та Ради НАТО-Росія. Але поліпшення зв’язків між Росією та НАТО і наша спільна праця – це перевага також і для розвитку наших зв’язків з вашою країною. Я хотів би, щоб ви теж так вважали. Я здивуюся, якщо ви вважаєте інакше. Я не бачу тут суперечностей.
Ваш уряд сказав, що ваша країна є позаблоковою, але сказав також, що співпраця України з НАТО триватиме. Англійці сказали – я сам не англієць, але англійці сказали, що треба тепер, щоб діло пішло за словом. Я назвав би три приклади цієї співпраці. По-перше, коли змінився уряд, на порядку денному стояло питання спільних навчань. Ми думали, чи будуть ці навчання, і вони відбулися. Так уряд показав, що є не лише воля, але й готовність далі працювати спільно. Також далі працюємо з Україною у сфері оборонної реформи. І зрештою, хоча ваш уряд має нову політику щодо майбутніх прагнень, він не припинив жодних заходів у спільних операціях. Україна – це єдина країна-партнер, якщо я не помиляюсь, яка бере участь у всіх натівських операціях без винятку. Ця річ сама собою дуже істотна і визначна. У вересні була зустріч між наших генеральним секретарем Расмуссеном і вашим Президентом. Останній приклад – указ про дальшу конструктивну співпрацю між НАТО та Україною від 18 листопада, створення спеціальної комісії з питань партнерства з НАТО під орудою Міністерства закордонних справ.
НАТО і Україна – це не єдина цікава дискусія. Інші питання: ваші зв’язки з Росією, ваші зв’язки з ЄС. Мені здається, що на ваших зв’язках з Європейським Союзом більше наголосу, тому що там готуються справжні ухвалення, триває співпраця. Україна заявила про позаблоковість. Отже, ви маєте політично відмінні цілі. Ви також маєте багато важливої аполітичної роботи: лібералізація візового режиму і зона вільної торгівлі, як всім відомо. У НАТО 21 країна – члени ЄС, отже є політичний зв’язок між цими двома групами країни. Співпраця НАТО-ЄС – одне з найскладніших завдань, так, принаймні, здається у Брюсселі. Ми можемо працювати більше, але є питання Кіпру. Туреччина – член НАТО, Кіпр – член Європейському Союзу. Але ми хочемо сказати, що ми підтримуємо українські євроінтеграційні прагнення на цьому фронті, оскільки склалася добра атмосфера для співпраці.

Альона Гетьманчук: Я хотіла б уточнити питання мого колеги. Якщо подивитися на Стратегічну Концепцію, прийняту в Лісабоні, якщо подивитися на підсумкову декларацію, то в контексті України виникає два питання. Перше питання стосується Стратегічної Концепції НАТО. Той факт, що Україна фігурує в тому ж пункті, що й Грузія, і той факт, що фактично підтверджується рішення Бухарестського саміту, яке, мені здається, ви сьогодні ще не згадували, – чи означає це, що країни-члени НАТО не розглядають позаблоковий статус України як щось незворотне? У свою чергу, у підсумковій декларації є вислів «позаблоковий статус», щоправда в лапках, але він є. Чи означає це, що НАТО визнало цей статус як міжнародно-правовий? Адже ми знаємо, що НАТО не є блоком, і в НАТО завжди це доводили.

Дірк Бренгельман: Вам слід розглядати обидва документи невідривно, тому що між ними є зв’язок. Але хотів би наголосити ось на чому: там згадується про співпрацю з Україною та з Грузією через відповідні комісії на підставі Бухарестських домовленостей і також євроатлантичної орієнтації та прагнень кожної країни. Остання частина відображає те, що ми сказали в комюніке. Визнаючи суверенність кожної країни, ми шануємо позаблокову політику України, позаблоковий вибір. Ми взяли слово «позаблоковий» у лапки, оскільки ми так розуміємо, що українці так написали у своєму законі, це щось на кшталт цитати. Україна сказала, що це називається «позаблоковість». Але ми також маємо у тексті посилання на те, що на Бухарестському саміті ми сказали чітко, що визнаємо право кожної нації обирати вільно свою дорогу. Це позиція принципова, і ми не можемо її змінити.

Олексій Семеній, експерт: Моє питання продовжуватиме питання Альони і буде їх два. Отже, є Стратегічна Концепція і підсумкова декларація. Концепція в принципі важливіша за декларацію, але два документи взаємопов’язані. В концепції вказано: зв’язка Україна-Грузія – раз, євроатлантичне прагнення – два, підтвердження рішення Бухарестського саміту – три. Потім іде декларація, де є згадка про позаблоковий статус України та повагу до її рішення. Ми не будемо зараз розказувати, як це тут в Україні сприймається. Повірте, тут почнуться досить цікаві ігри. Навіть не будемо казати, що ви маєте на увазі. А у мене склалося враження, спілкуючись з деякими російськими дипломатами, що у них зараз є дуже серйозні питання до нас і до вас, оскільки в їхньому розумінні є розбіжність між Стратегічною Концепцією та підсумковою декларацією. Вони це розуміють як те, що політика відкритих дверей продовжується, що двері не тільки не зачинилися, а продовжується політика інтеграції Грузії та України до НАТО. Відповідно, ви знаєте, яка була реакція Росії до цього, і вони обіцяють у майбутньому таку ж реакцію, незважаючи на усі конструктивні відносини з росіянами, про які ви сьогодні говорили. От як ви думаєте, росіяни неправі у такій реакції? Це перше. А друге питання – що ви розумієте під позаблоковістю? Не як цитата з українського документа, а що це для вас – фантастика, поняття із конкретним значенням чи просто дипломатичний термін? Яким буде ваше офіційне чи неофіційне тлумачення?

Дірк Бренгельман: Коли ви посилаєтеся на те, що вам сказали ваші коментатори, я хотів би сказати, що суверенні рішення партнерських націй для нас дуже важливі, це засадничий принцип. Але це означає, що ми маємо і інші принципи. Час від часу якась країна з євроатлантичної спільноти звертається до свого суверенного права. У нас це не ветується, отже, усі ці речі співіснують. Ми не намагаємося підштовхнути інтеграцію України в НАТО, ні. Ми нікого нікуди не затягуємо, ви маєте власний уряд, власний парламент і власну громадську дискусію. Так воно має бути, і так воно і є. Отже, немає ніякої стратегії для того, щоб спонукати якусь інтеграцію.
Питання позаблоковості. В Європейському Союзі ми маємо країни, які мають різні уявлення щодо цього. Дехто підтримує цілковитий нейтралітет, дехто не вступає до військових альянсів. Європейський Союз розвивається та розробляє свою власну політику безпеки та оборони. Країни-члени ЄС і не члени НАТО беруть у цьому участь, оскільки вони вважають, що НАТО – це військова частина, сильніша за ЄС. Деякі країни вважають неналежним для себе приєднуватися до НАТО. Отже, в Європі ми маємо певних ЄС-івських партнерів, які мають різні уявлення про такі речі. Я розумію позаблоковість таким чином: український уряд виніс ухвалу про те, що не хоче приєднуватися до військового альянсу, як НАТО, так і ОДКБ. Це не означає, як я показав на інших прикладах, що при цьому не можна бути членом ЄС.
На жаль, на цьому я мушу припинити нашу дискусію. Я так зрозумів з ваших питань, що у вас точаться свої дискусії щодо того, що це за позаблоковість, яка вона має бути. Якби я мав більше часу, я міг би долучитися до цікавої дискусії, але, бачите, тут у штаб-квартирі мій день розписаний по хвилинах. Дякую за зустріч.

Альона Гетьманчук: Дуже дякуємо вам. Так, в нас залишилося дуже багато питань, але ми сподіваємося на подальше аналогічне спілкування з вами і вашими колегами. Дякуємо також за деякі дуже відверті відповіді, незважаючи на ваш тривалий і вражаючий дипломатичний досвід. Успіхів вам і не забувайте про Україну, ми ще повернемось.

Дірк Бренгельман: Я повернусь теж. Я попрошу своїх колег, щоб вони нам застерегли стільки часу, щоб ми могли відповісти на усі ваші запитання.
{1}
{2}
{3}

Повний текст лекції Президента Литви Валдаса Адамкуса (1998-2003, 2004-2009 рр.) в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка 24 листопада 2010 року. Візит Президента до університету був організований Інститутом світової політики.Пані та панове!Скоро, 13 січня 2011 року, ми будемо згадувати двадцяту річницю трагічних подій у Вільнюсі, коли радянські танки буквально розтрощили беззбройних мирних громадян біля башти телебачення.
24 серпня ми будемо святкувати двадцяту річницю Незалежності України.
Чи можете ви осягнути, що минуло вже 20 років з того часу, як ми звільнилися від Радянського Союзу, імперії, яка посилала мільйони своїх громадян помирати у ГУЛАГах і зморила мільйони ваших людей до смерті?
Двадцять років – це ціла епоха, і ви – діти цієї епохи.
Коли Радянський Союз розвалювався на шматочки, здавалося, світ не міг би змінитися більш кардинально. Але сьогодні, у переддень двадцятої річниці Незалежності України, швидкість і розмах змін все ще вражають.
Тоді здавалося, що коли система холодної війни зруйнується, то свобода і демократія запанують і держави світу вирішать свої проблеми мирно і поважаючи принципи міжнародного права.
Однак два роки тому ми бачили, як ці принципи були розчавлені у нашому регіоні, у Грузії, і тільки рішуче втручання Європейського Союзу і вашого президента зупинили російські танки всього у двадцяти кілометрах від Тбілісі.
Світ не став простішим, ні в якому разі. Так, є більше свободи і більше демократії. Згідно з Фрідом Гауз, зараз існує 89 вільних демократій порівняно з 61 країною, які були вільні двадцять років тому.
На жаль, хвиля демократизації не змінила фундаментальну форму міжнародної системи. Хоча ми все ще продовжуємо просувати свободу і демократію як найвищі цінності, країни з браком демократії все ще мають дуже сильні позиції в ООН.
У той же час, Україна не може висловити свій голос як належить країні з населенням 50 мільйонів і одним з найкращих поштовхів на демократичній шкалі в останні 20 років.
Світ все ще контролюється рамковими важелями, які відображають післявоєнний баланс сили, коли кількість залежних країн була у два чи три рази більшою, ніж кількість незалежних країн.
Але зважаючи на те, що відсоток незалежних країн становить 46 відсотків від всіх країн світу, у порівнянні з 24 відсотками залежних країн, перші мають встановлювати правила гри.
Мапа європейського континенту, яка зараз майже повністю вифарбована у кольори свободи і демократії, показує приклад нового порядку демократії.
Більше того, європейські нації створили таку багаторівневу систему противаг і взаємної інтеграції, що використання сили в Європі неможливо уявити.
Тому, коли вони питають мене, чи варто вступати в Європейський Союз і НАТО, я завжди відповідаю їм питанням на питання: Чи існує ще краще місце для країни, яка вірить у демократичні ідеали і вирішила будувати майбутнє світу разом з переважаючою більшістю інших демократичних країн?

Той факт, що кількість демократичних країн перевищила 50% в останні 20 років, посилає чітке повідомлення до всіх щодо того, куди рухається світ. Бути аутсайдером у цьому процесі трансформації і ігнорувати найсильніші демократичні структури світу веде до самоізоляції і самоусунення від глобальних питань.

Я мабуть думав би по-іншому, коли б реальна альтернатива європейській, західній демократії з’явилася б за останні 20 років. Спроби створити таку альтернативу були чисельними, особливо в нашому регіоні. Наприклад, подумайте про Співдружність незалежних держав, або Організацію договору з колективної безпеки, або Шанхайську організацію зі співробітництва та інші подібні структури. З цих чисельних прикладів, тільки Шанхайська організація зі співробітництва, всі шість членів якої вважаються невільними, може претендувати на взяття ініціативи Європейського Союзу і НАТО у формуванні майбутнього світу.
По-друге, Шанхайська організація зі співробітництва має тільки три переваги над західними структурами: територію, населення і мінеральні ресурси. Чи ці переваги є насправді перевагами у 21-му столітті, вам вирішувати. Щодо мене, то простий факт, що рівень життя у Литві, маленькій країні, яка не має мінеральних ресурсів, є удвічі більше ніж у середньому по Шанхайській організації зі співробітництва, є найкращою відповіддю.
Чи могла б Литва досягти цього без приєднання до Європейського Союзу і НАТО?
Сьогодні я часто чую твердження, що саме зовнішні фактори були найбільш критичними для трансформації пострадянських країн. Вони кажуть, що прибалтійські економіки ростуть тільки завдяки гігантській допомозі Європейського Союзу і що ситуація в Грузії раптом покращилась тільки завдяки американським мільярдам.
Але чому тоді ми не бачимо вражаючих економічних досягнень у Білорусі, країнах Центральної Азії чи окупованої Абхазії – країнах, які отримують сотні мільйонів доларів фінансування з Росії?
Я переконаний, що головний фактор успіху місцевої і зовнішньої політики є якість урядування, яка нерозривна від рівня свободи і демократії у країні.
Щоб не казали опоненти, важко взяти і витартити ефективно ваші гроші або гроші інших, якщо немає демократії, якщо уряд не говорить до людей і якщо механізм прийняття рішень хибний.
У багатьох пострадянських країнах превалює трохи інша думка. Це віра у «сильну руку» і «доброго правителя», що глибоко вкорінена тут. І Литва – не виключення.
Але якщо ми подивимося на наші останні досягнення у останні 20 років, ми побачимо, що всі вони були зроблені не за одноосібним рішенням, але через консенсус між всіма політичними силами, з сильною підтримкою широкого загалу. Членство у Європейському Союзі і НАТО є мабуть найкращим прикладом.
Іноді може здатися, що прийняти рішення про членство в Європейському Союзі дуже просто. Але це не так. Членство має умови фундаментальних структурних трансформацій, які кардинально змінюють архітектуру вступаючої країни і можу розпалити величезні проблеми, якщо тільки політичні сили не погодяться на такі реформи і не пояснять їх широкому загалу.
Дозвольте мені згадати кільки прикладів. Під час вступу до Європейського Союзу Литва вимагала «однакових умов» з іншими країнами ЄС і була обурена вимогою перехідного періоду до вільного руху праці. Через шість років ці терміни практично розчинилися, зменшивши населення Литви на 13 відсотків. Еміграція досягла такого рівня, що в один час литовським компанія навіть стало потрібно винаймати білорусів, українців та інших. Литва не була достатньо підготована до проблеми еміграції, і тому сьогодні це зростаюча політична, соціальна і економічна проблема.
Одна з галузей, де членство в Європейському Союзі надало сильного поштовху це сільське господарство. Підтримка сільського господарства становила 612 мільйонів євро у перший рік членства і 2,2 мільярди євро у 2007-2013 роках, тобто майже 22 тисячі євро на фермера. Як би це не звучало прекрасно, це створює проблему, як же ці гроші мають бути розподілені, щоб стимулювати, з одного боку, реструктуризаціюсільського господарства і консолідацію земель, а з другого – не вичавити сільське населення і підтримати вікові сільські традиції. Це питання на багато мільйонів. Наш уряд розробив багаторічну програму, яка була отримала схвальний відгук від Європейської Комісії, але у Литві не відбулося широкої політичної дискусії. В цьому плані, ми все ще рухаємося за інерцією, без чіткого бачення того, де ми себе бачимо через 5 чи 6 років. Я вважаю, що це недобре.
Інше проблемне питання: атомна станція «Ігналіна». Навіть до вступу Литва намагалася протистояти тиску закрити її, але в кінці кінців мала здатися. Ми прийшли в Європейський Союз з, як вони кажуть, перехрещеними пальцями, оскільки політичні партії і литовське суспільство плекало таємну надію на те, що члени ЄС змінять свою позицію і погодяться продовжити експлуатацію «Ігналіна». Я жартую, кажучи що ми не хотіли здавати статус Литви як ядерної країни.
Наша боротьба з Європейською Комісією за цей статус коштував нам чимало часу, який натомість міг би бути витрачений на всеохоплюючу структурну реформу нашого енергенчного сектору. І навіть сьогодні, коли ЄС виділив сотні мільйони підтримки саме на ці цілі, ми не впевнені, чи ми впораємося зі всмоктуванням цієї підтримки.
Тому, коли я говорю з представниками країн, як бажають вступити в ЄС, я завжди намагаюся висловитися ясно: членство потребує правильної підготовки. Це не тільки правильне планування і вчасне перенесення тисяч юридичних актів ЄС до національного законодавства, а й наробка чіткого бачення національного розвитку, обговореного з широким загалом и підтриманої головними політичними силами країни; бачення щодо енергетики, транспорту, сільського господарства, і для багатьох інших речей, як то демографічна ситуація, зайнятість, освіта, які ми звісно вважаємо неспіввідносними з зовнішньою політикою.
Більше того, членство в клубі найсильніших держав світу вимагає доброго урядування, разом зі вкладом до загальної каси. Наприклад, наступного року Литва почне платежі в Фонд європейського розвитку, який націлений на надання допомоги найбіднішим, африканським країнам. Перший платіж складе чотири мільйони євро. Загальний внесок Литви до бюджету ЄС складе 300 мільйонів євро на рік.
Але є й набагато вища ціна, яку ми платимо – це наші найкращі дипломати, цивільні, перекладачі, юристи, які залишають країну у пошуку роботи в європейських установах в Брюсселі і інших країнах. На цю годину ця кількість складає 700 людей.
Навряд чи можна знайти ще одну таку міжнародну організацію, яка бере так багато від Литви, як в плані грошей, так і людей. Але це й показує важливість і унікальність Європейського Союзу у сучасному устрої міжнародних організацій.
Така країна як Україна могла б робити набагато більше, але, у той же час, вона би тримала більшу політичну вагу і вплив в європейських і міжнародних справах.
Перед тим, як я закінчу, є одне останнє питання, яке скоріш за все випливе пізніше в дискусії. «То коли Україна очікує на вступ до Європейського Союзу?» Ніхто не знає. Це мішень, що рухається. Коли Литва вступила до Європейського Союзу, вона вже сильно відрізнялась від того, чим була 15 років раніше, коли переговори про членство почались. Той новий Європейський Союз вже мав спільну валюту, більш консолідовану зовнішню політику і реформовані інституції.
Близько року тому нові зміни були привнесені Лісабонською Угодою, яка реформувала механізм прийняття рішень в ЄС, розширивши список справ, які вирішуються країнами членами ЄС кваліфікованою більшістю, а не одноголосно. Це свідоцтво великої спільної довіри.
Але в останні кілька днів ми чуємо заклики змінити Лісабонську Угоду знову, щоб вприснути більше фінансової дисципліни до Європи. Маю визнати, що був трошки шокований новиною, зважаючи на те, як важко було її ухвалити і скільки часу пішло на узгодження тексту Лісабонської Угоди. Це означає, що навіть Ісландія, яка подалася до ЄС досить недавно, ввійде до Союзу, який буде вже іншим від часу останньої хвилі збільшення.
Тому, ось моє вам побажання: коли ви готуєтесь до членства, то зробіть свою домашню роботу, впровадьте реформи і побудуйте плани на майбутнє, постійно дивлячись краєм ока на поточні процеси в європейській демократичній площині. Європейський Союз хоче бути активним формувачем демократичного світу, і багато буде залежати від його спроможності досягти довготерміногового інтеграційного договору зі Сполученими Штатами.
Україна має дуже важливу роль у цій політиці. Критично, щоб Україна говорила своїми словами і підкріплювала їх конкретними діями.
Всього вам доброго.
Дякую за увагу.

Фото Романа Малка

Фоторепортаж візиту президента Литви Валдаса Адамкуса (1998-2003, 2004-2009рр.)Зустріч Президента{1}

Відкриття фотовиставки «Грузія 2000 vs. Грузія 2010»
{3}
{4}
{6}
{7}
{8}
{11}
{15}
Зустріч з президентом України Віктором Ющенком (2005-2010рр.)
{2}
{5}
{10}
Дискусія в Інституті світової політики
{12}
{13}
Зустріч з лідером партії «Фронт змін» Арсенієм Яценюком
{14}
{16}
На зустрічі з лідером партії «Батьківщина» Юлією Тимошенко
{17}
{18}
{19}
{20}
{9}

Фото: Роман Малко.

Фоторепортаж візиту президента Литви Валдаса Адамкуса (1998-2003, 2004-2009рр.)Валдас Адамкус під час спілкування зі студентами Інституту міжнародних відносин {1}
{2}
{4}
{3}
Зустріч з Віце-прем’єр-міністром України з економічних питань Сергієм Тігіпком
{5}
{6}
{7}
{8}
{9}
Фото Станіслава Груздєва, Романа Малка

Стенограма подіумної дискусії в Інституті світової політики з Президентом Литви (1998-2003; 2004-2009) Валдасом Адамкусом.Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики:\
Доброго дня, шановні колеги. Мені дуже приємно, що ви знайшли час приєднатися до нас сьогодні, оскільки в гостях у Інституті світової політики дуже почесний гість, на приїзд якого ми давно чекали з великим нетерпінням. Це двічі президент Литви (у 1998-2003 та 2004-2009 роках) і один з найбільш активних друзів України Валдас Адамкус. Саме він доклав чимало зусиль, щоб Україна за демократичними стандартами наблизилася до його рідної Литви, і нам дуже приємно, що в його напруженому графіку знайшовся час для приїзду до Києва. Я хотіла б нагадати, що наші подіумні дискусії проходять за підтримки Посольства Сполучених Штатів Америки в Україні, за що ми хочемо висловити велику подяку.
Тема нашої сьогоднішньої дискусії – це «Демократичні перетворення в регіоні: оцінка друга». Ми хотіли б почути спершу міркування пана президента щодо означеного питання, а потому будемо раді вислухати ваші питання, думки, коментарі. Перед тим як надати слово нашому гостю, я хотіла б звернути увагу, що сьогодні на нашій дискусії присутні водночас два посли Литви в Україні: це колишній посол пан Альгірдас Кумжа, якого ми дуже раді вітати знову в Києві, та нинішній посол пан Пятрас Вайтекунас, колишній міністр закордонних справ Литви. До нас також завітав посол Канади Даніель Карон. Із Вільнюса разом із паном президентом до України прилетів відомий професор Раймондас Лопата, який є автором чудової книжки «Анатомія заручника». Вона видана українською мовою: думаю, багато хто з вас вже з нею знайомий, а хто не знайомий – я дуже рекомендую ознайомитися. Пане президенте, вам слово.

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Доброго дня! Я дуже вдячний вам за запрошення. Мені дуже приємно бути тут, і я хотів би привітатися з вами від імені всього литовського народу, оскільки українці посідають особливе місце в серцях литовців. І кого в Литві не запитай – українців завжди поважають, люблять та завжди раді бачити. Я не перший раз в Україні. Кілька років тому мені випала нагода побувати в Києві у розпал Помаранчевої революції, яка була величезним кроком назустріч демократії. Я ніколи не забуду те, що я бачив у ті дні. Коли я почув, що темою нашої дискусії будуть демократичні стандарти, мені здалося, що я не зможу об’єктивно оцінити ті процеси і тенденції, що наразі мають місце в Україні. Тоді я зрозумів, що треба повернутися трошки назад, до подій Помаранчевої революції, коли мені довелося спілкуватися з людьми, які мали один погляд на те, як мають відбуватися демократичні перетворення, та з їхніми опонентами, які мали зовсім інші ідеї. Таке спілкування та діалог з існуючим на той час режимом став першим демократичним досвідом, оскільки з’явилася певна демократичні ініціатива. Саме тоді я побачив в Україні перші ознаки демократії. Я часто кажу, що не можна навчитися демократії з книжок чи з підручників. Я думаю це зрозуміло всім. Ви маєте зростати разом з демократією, і це не той шлях, який можна пройти за два роки. Не так багато можна назвати прикладів, коли країни так швидко переходили до демократичних стандартів. Україна лише кілька років тому пережила кольорову революцію. Незалежно від того, як розцінювати ті події, я вважаю, що їх можна назвати революцією. І ця революція триває й досі: вона не завершилася, а перейшла в інший вимір.

Одним з головних прагнень у той час було впровадження демократичних стандартів, ідей, принципів у державних структурах і в країні загалом. Це вдалося? Якоюсь мірою так, але це постійний процес. Власне, таке моє бачення, як людини ззовні. У мене не склалося враження, що нинішня ситуація в Україні є незмінною, вкарбованою в граніт. Україна досягла певних успіхів у впровадженні демократичних ідей, але зупинитися зараз – означає втратити всі здобутки тих років. Добре це чи погано, не мені судити. Але я все-таки зупинюся на одному міркуванні.

Спостерігаючи за діями нинішнього уряду, я бачу, що він має особливий підхід, чим відрізняється від своїх попередників. Після подій Помаранчевої революції мені часто доводилося спілкуватися з новим українським керівництвом на міжнародному рівні, не внутрішньому. І попередні лідери сповідували ту філософію, яка мені дуже імпонувала. Литва скористалася нагодою після 50 років окупації, прийняла демократичні принципи дуже швидко. Хочу звернути вашу увагу на те, що ключовим словом в цьому контексті є слово принцип, а саме: яким шляхом має рухатися країна. Зразком для мене були демократичні стандарти країн Заходу, оскільки саме в них я вірю усім своїм серцем. І литовський народ сьогодні відстоює саме такі принципи. Мені пощастило працювати з попереднім урядом України, і я відчував, що люди, які тоді перебували при владі, мали непохитне бажання рухатися в тому ж напрямку і досягти тієї ж мети. Ми разом важко працювали над цим, і я можу пишатися тим, що виступав як один з найпалкіших адвокатів вашої країни в питаннях партнерства з Європейським Союзом, європейської інтеграції та членства в НАТО.

Водночас я чудово розумів одну просту річ – стати членом ЄС чи НАТО неможливо, лише декларуючи своє бажання. Я пригадую шлях Литви до цих організацій. Наведу приклад нашої євроатлантичної інтеграції. Відразу після відколу від СРСР, у 1990 році, ми заснували Балтійський інформаційний центр НАТО, оскільки у нас не було свого представництва в Брюсселі. Через цей центр ми негайно подали заявку на членство в Альянсі. І нам знадобилося цілих десять років, щоб довести державам-союзникам, що ми дійсно готові приєднатися до них. Що стосується Європейського Союзу, то я дуже добре пам’ятаю, як під час мого перебування на посаді президента, ми, здавалося б, дуже близько підійшли до членства в ЄС, але ті чи інші країни вказували нам на певні критерії і говорили: «Ні, ви ще не виконали те і те». Тому технічно цей процес займає дуже багато часу, і ні для кого не буде винятків. Це стосується й України.

Мені дуже до вподоби, що нинішня влада, президент та уряд, висловлюють бажання досягти членства України в ЄС, але водночас я хотів би застерегти, що інтегруватися до європейських структур неможливо за одну ніч. Вам доведеться багато над чим ретельно працювати після початку переговорів щодо членства. Як тільки ви отримаєте запрошення від Європейського Союзу, можете очкувати на прискіпливий моніторинг та перевірки у всіх сферах на відповідність необхідним критеріям. Так, це дуже нелегко, але ви не повинні розчаровуватися. Литва наполегливо крокувала цим нелегким шляхом і досягла успіху.

Зараз, коли ситуація в ЄС більш-менш стабілізувалася, я хотів би сказати кілька слів з приводу спекуляцій, що ця організація є нетривкою. Два роки тому я поставив свій підпис під Лісабонським договором. Минуло лише двадцять чотири місяці з того моменту, а великі країни ЄС вже порушують питання внесення змін до цього договору. І це викликає певні сумніви у деяких людей: чи справді варто вступати до такої організації? З литовського досвіду можу вас переконати – так, варто. Відтоді, як Литва стала повноправним членом Європейського Союзу, ми спостерігаємо багато позитивних змін, особливо в економічному розвитку. Без європейської підтримки наша економіка була б іншою. Звичайно, виникає питання, чи зможемо ми в свою чергу виділяти певні кошти з державної скарбниці у спеціальні фонди ЄС, але це вже інша тема, і я хочу повернутися до нашої дискусії.

Я хотів би підсумувати, що, по-перше, завдяки членству в ЄС ми прогресуємо. Але є ще одна річ: ми прагнемо розвивати інтеграційні процеси і досягти європейської єдності, якої, запевняю вас з власного досвіду, допоки не існує. Але ми оптимісти, і віримо, що цей день настане. На жаль, існують докази того, що великі держави-члени ЄС досі користуються перевагами свого статусу, тому це ще більше спонукає невеликих країн-членів ЄС до напрацювання єдиної позиції, щоб мати змогу говорити одним голосом і бути почутими. Тому будь-яке питання має вирішуватися в інтересах кожної держави-члена Європейського Союзу, незалежно від її розміру чи значущості.

І насамкінець, я хотів би наголосити, що з нетерпінням чекаю вступу України в ЄС. Україна потрібна Європі так само, як Європа потрібна Україні. Я дуже вдячний за вашу увагу і готовий відповісти на всі запитання.

Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики:

Дуже дякую, пане президенте, за те, що ви задали такий оптимістичний тон нашої дискусії, але, якщо дозволите, я поставлю запитання, що стосується нинішньої ситуації. Існує така теорія, що в Європі виникають час від часу історичні вікна. І Литві, як і багатьом іншим країнам Центрально-Східної Європи, вдалося скористатися моментом, коли таке вікно було відчинене. Коли, на вашу думку, відкриється наступне історичне вікно для України?

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Для початку Україні слід виконати усі необхідні критерії, це є першочерговим завданням. Я також пропоную спробувати знайти хороших адвокатів України в ЄС, оскільки вам вкрай необхідно мати гарних друзів в Європі, які б просували питання України, не давали європейським чиновникам відкласти його у довгий ящик. Литва завжди виступала на підтримку членства України в ЄС і не збирається відмовлятися від такої політики й надалі. Я певний, що ми можемо назвати ще кілька таких держав, які постійно порушують цю проблему.

Проте я хотів би зупинитися на наступному. Український уряд має подати чіткий сигнал, принаймні заявити відкрито та однозначно: так, Україна прагне стати членом Європейського Союзу. Має бути певна ініціатива з української сторони, постійне нагадування Європі: ми хочемо приєднатися до вас і ми готові виконати усі необхідні критерії членства. Якщо вам дійсно вдасться досягти стандартів ЄС у різних сферах суспільного життя – в економіці, освіті, судочинстві – ви можете сподіватися на достатню підтримку вашого вступу з боку ЄС. Ми спостерігаємо приклади держав, які були набагато меншою мірою підготовлені до членства в ЄС, але вони виявили наполегливість в європейській інтеграції і наразі навіть отримали запрошення до членства. Україна не повинна сидіти, склавши руки.

Віктор Шлінчак, голова наглядової ради Інституту світової політики:

Пане президенте, в мене є два коротких запитання. По-перше, як ви вважаєте, чи закінчилася ера кольорових революцій на східноєвропейському, пострадянському просторі? І друге запитання – чи не здається вам, що Україна має дуже мало шансів на будь-яку європейську перспективу з огляду на те, що всі міжособистісні стосунки, які були налагоджені за президентства Віктора Ющенка, порушені. Нинішня влада, здається, зосереджує увагу лише на відносинах із однією країною – Росією. Дякую.

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Дуже-дуже чутлива тема. Давайте я спробую непрямо відповісти на ваше запитання. Європейський Союз досі має ряд неврегульованих проблем у своїх відносинах з Росією. Я не беру це твердження зі стелі, повірте. Я неодноразово брав участь у зустрічах та дискусіях, в тому числі й за зачиненими дверима, щодо того, як будувати відносини ЄС з Російською Федерацією. Чи запрошувати її вступити до Європейського Союзу? Якщо так, то в якій ролі? Що їй можна запропонувати? І я можу вас запевнити: одностайного бачення відносин з Росією в рамках ЄС не існує. І якщо хтось говорить про «сіру зону» на східних кордонах ЄС, це насамперед наслідок відсутності узгодженої європейської позиції. Існує певне, говорячи найбільш поміркованою і дипломатичною мовою, обережне ставлення до Росії. Із огляду на це є деякі країни, які дещо упереджено та з недовірою дивляться на Україну. Така упередженість викликана невпевненістю в тому, куди зрештою насправді рухається ваша держава, спонукає їх утриматися від політики відкритих дверей та заяв на кшталт: «Ми віримо, що Україна рухається до Європи, ми довіряємо Україні, ми готові надати їй членство в ЄС». Можливо, це моє особисте відчуття, я не буду навіть намагатися надати вам якісь аргументи на підтвердження моїх міркувань. Але це може бути дійсно тим чинником, що впливає на упередженість Європи щодо України.

Я це відчув на власному досвіді. Коли я у колі європейських друзів, лідерів інших держав розказував про Україну, вони завжди зупиняли мене словами: «Ти занадто оптимістично налаштований щодо України, там все насправді не зовсім так, як тобі здається». Я не знаю, яким чином, але вам необхідно спробувати подолати цю упередженість у свідомості багатьох європейських країн, які готові підтримати вас, поважають вас і захоплюються вами. Однак побоювання щодо того, яким чином проукраїнська політика позначиться на відносинах з Росією, існують. Мені прикро це визнавати, але це правда – подобається вам це чи ні.

Богдан Соколовський, екс-уповноважений Президента України з міжнародних питань та енергетичної безпеки:

Пане президенте, насамперед дозвольте висловити вам щиру подяку та повагу за все, що ви зробили для України. Як ми знаємо, демократія розвивається хвилями, по синусоїді. Україна наразі перебуває у нижній точці, принаймні, так видається на перший погляд. Я хотів би почути ваш прогноз, оскільки ви, без сумніву, є одним з найкращих експертів у питаннях таких держав як Україна, Білорусь. Я неспроста називаю саме ці держави, оскільки так склалося, що останнім часом вони перебувають перед вибором: рухатися до Європи чи в бік Росії. Україна зробила відчутний крок назад. А наша сусідня держава – Білорусь – навпаки, зробила крок вперед. І мені чомусь здається, що президент Лукашенко, як би неоднозначно він не сприймався у Європейському Союзі, у черговий раз вигравши наступні президентські вибори, які відбудуться в грудні, для Кремля стане неприємною несподіванкою. Порівняно з ним Ющенко в очах Кремля може навіть стати більш проросійським. Тому мені цікаво, яким ви бачите в подальшому розвиток Білорусі та України? Чи може Європейський Союз висловити більшу підтримку Білорусі, навіть не зважаючи на утиски демократії, адже ми знаємо не поодинокі випадки, коли ЄС діяв не зовсім правильно. Україна мала лише двох справжніх адвокатів в Європі, в особі вас та нині покійного Леха Качинського. Чи з’являться адвокати Білорусі і чи зможе Олександр Лукашенко скористатися з такої ситуації краще за своїх українських візаві?

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Ви торкнулися цікавої теми. Мені було дуже цікаво послухати вашу оцінку ситуації. Білорусь – це зовсім інша справа, і мені навіть складно розмірковувати над співвідношенням Білорусь – Росія, Білорусь – Україна та Білорусь – Європейський Союз. Беручи до уваги питання принциповості, дозвольте мені твердо заявити: для мене Білорусь в питаннях демократичних стандартів, поваги прав людини, жодним чином не наближається до України, Литви чи будь-якої іншої європейської держави. А членство в ЄС, окрім усіх інших критеріїв, вимагає дотримання демократичних принципів. Білорусь занадто далека від цього. Особисто я навіть не можу припустити, що Білорусь можна розглядати як претендента на членство в ЄС, на відміну від України. Так, ми бачимо деякі негаразди в Україні і можемо вказати на ті чи інші недоліки і в політиці, і в економіці, але ніхто не має сумніву щодо того, що Україна є орієнтована на демократію і прагне ґрунтувати свою політику на демократичних принципах. Звісно, є деякі суперечності, але я не буду вдаватися до питань внутрішньої політики. Але що стосується демократії як такої в Україні ви можете вільно проводити дискусії, і над вами ніхто не стоїть з гвинтівкою чи револьвером біля скроні. Ви не ризикуєте своїм життям, коли висловлюєте власну думку, яка може не збігатися з позицією влади. Це зовсім різні речі. І я впевнений, що в Україні немає політичних в’язнів, що ми спостерігаємо в Білорусі. І мені дуже прикро з того, оскільки ми є безпосередніми сусідами Білорусі, зі спільним кордоном. Повірте, Литва неймовірно зраділа б, якби білоруська влада змінилася і почала поважати права людини та інші демократичні принципи. Мені дуже шкода, але я не бачу можливості демократичних перетворень в Білорусі в найближчій перспективі. Лукашенко дуже непослідовний: одного дня він заявляє про розірвання відносин між Мінськом та Москвою, наступного дня вже перебуває з візитом у Кремлі. Як з цим можна миритися? Я ніколи не грав у такі політичні ігри. Ми не можемо закрити на це очі лише тому, що ми хочемо залучити Білорусь на сторону демократії. Мені здається, що якби провести соціологічне дослідження, більшість громадян Білорусі виступили б проти демократичних цінностей, в які ми, в свою чергу, віримо. Необхідно багато часу, щоб змінити це, виховати молоде покоління. Мені прикро, але саме так я думаю з цього приводу.

Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики:

Пане президенте, під час вашої відповіді я згадала таке припущення, що Литва завжди так тісно і відверто опікувалась і підтримувала Україну саме через те, що вона була дуже розчарована Білоруссю. Якщо раптом станеться так, що ви розчаруєтеся Україною, на кому тоді зосередиться політика Литви?

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Наша позиція незмінна. Україна і Грузія – це держави номер один та номер два.

Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики:

Але хто ж із них перший, а хто другий? Уточніть, будь ласка? Чи можна сказати, що Грузія – це результат розчарування Україною?

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Я вдамся до аналогії з різними танцювальними конкурсами, які наразі дуже популярні в Литві. Там часто зустрічається ситуація, коли два учасника посідають одночасно перше та друге місце, оскільки важко визначити, хто з них кращий. Я так само кажу вам – перше та друге місце, а ви віршуйте для себе самостійно, на якому місці ви себе відчуваєте. Якщо ви скажете, що на першому, я вас із задоволенням підтримаю.

Журналіст:

Пане президенте, останнім часом ми спостерігаємо, як Литва намагається вивести свій енергетичний сектор з-під впливу «Газпрому». Ви дуже ретельно готувалися до тендеру з продажу своєї національної нафтової компанії, але зрештою так сталося, що вона може знову потрапити під контроль «Газпрому». Чому так трапилося? Побутує думка, що коли Литва вийшла зі складу СРСР, вона замерзала, зазнавала утисків у постачанні енергоресурсів. Але я не пригадую таких жорстких енергетичних війн з Росією, як у випадку України. Що ви можете сказати з цього приводу? І останнє запитання – ви товаришували з президентом Росії Борисом Єльциним. Можете трошки про це розказати?

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Я, мабуть, розпочну з президента Єльцина. У певний історичний момент він став героєм, коли, забравшись на танк, виступив на захист незалежності та свободи. У випадку балтійських країн, він першим прилетів до Естонії, щоб підтримати її незалежність. З цієї точки зору ми його дуже поважаємо, оскільки у перші роки незалежності він дійсно дуже допомагав новоутвореним країнам, активно працював над створенням нової нормативно-договірної бази. Я дуже щасливий з того, що під час мого першого президентського терміну ми мали нагоду кілька разів зустрітися на міжнародних конференціях, самітах. Він всім серцем хотів провести реформи в Росії і намагався зробити все, що від нього залежало, однак не все склалося, як гадалося, але – це вже інше питання.

Що стосується енергетики, раніше ми дійсно були абсолютно залежні від «Газпрому». Ми здійснили кілька фінансових трансакцій і продали «Мажейкяу» американській компанії, яка свою чергу зайнялася її перепродажем. Залежність від «Газпрому» була розірвана і ми вже не боялися, що в один момент Росія закрутить вентиль і залишить нас без тепла і світла, як це вже траплялося. В той же час такі прецеденти стали для нас доброю наукою, ми дуже швидко зрозуміли, що не можна залежати від одного джерела постачання енергоресурсів, ставити під ризик своє економічне зростання і чекати, доки комусь в Кремлі заманеться з політичних причин зупинити поставки нафти чи газу. Через те ми почали наполегливо працювати над вирішенням цієї проблеми. На щастя, сьогодні ми маємо різні джерела поставок нафти: з країн Західної Європи, наприклад. Ми побудували власний термінал, який приймає такі поставки. Однак певне напруження залишилося, і «Газпром» й надалі зацікавлений у контролі над нашим енергетичним сектором і прагне викупити «Мажейкяу». Я навіть не можу сказати, чим це все закінчиться, оскільки наразі контрольний пакет акцій перебуває у польських партнерів, але вони схиляються до думки про його продаж. В разі, якщо «Газпрому» все-таки вдасться викупити цей контрольний пакет, ми втратимо все, за що боролися протягом останніх років. Але навіть за умов, що Росія спробує повернути нас під енергетичний та геополітичний вплив, ситуація буде вже зовсім іншою, бо ми зараз маємо різні джерела енергопостачання і до того ж ми готові самостійно забезпечувати енергоресурсами нашу економіку, маємо для цього потенціал та можливості. Ми, наприклад, забезпечуємо себе власною електроенергією, і навіть маємо змогу її експортувати, що свідчить про те, що нам вдалося реформувати енергетичний сектор і почуватися більш впевнено. Я не можу не згадати про те, що нам довелося під тиском Європейського Союзу, зупинити Інгалінську АЕС. Я вважаю, що зупинка другого за потужністю атомного реактора Литви на вимогу ЄС була дуже неправильним кроком нашого уряду. Єврочиновники обґрунтували такі приписи тим, що ця АЕС була побудована за моделлю Чорнобильської атомної електростанції, але можу вас запевнити, у цій конструкції мало що залишилося від радянського зразка. За підтримки шведського уряду ми повністю перебудували реактор і за оцінками фахівців, він міг безпечно функціонувати до 2025 року. Але, зважаючи на зобов’язання нашого уряду, ми погодилися відмовитися від нього, і наразі працюємо над будівництвом третього атомного реактора, використовуючи найсучасніші технології. І я можу вас запевнити, ми зможемо протриматися навіть у разі, якщо хтось ззовні спробує зупинити нам енергопостачання. Ми маємо достатньо енергії для нашої країни та для нашого народу.

Леся Головата, 5 Канал:
Пане президенте, у мене до вас два запитання, вчора на саміті Україна – ЄС Україні було надано план щодо впровадження безвізового режиму. Як цей процес відбувався у Литві, і які перспективи впровадження безвізового режиму з Україною? Друге запитання стосується демократичних перетворень. Ви сказали, що погоджуєтеся з політикою, яку проводить новий уряд, однак як ви можете прокоментувати події на Майдані, де підприємці протестують проти нового Податкового кодексу. Скажіть, будь ласка, як ви ставитеся до такої практики в українському парламенті, коли депутати можуть проголосувати за своїх відсутніх колег, використовуючи їхні картки. Це в Україні називається «грою на фортепіано».

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Щодо рішення Європейського Союзу, я його дуже вітаю і вважаю цього дуже вчасним. Думаю, що вимоги ЄС будуть не дуже жорсткими і вже наступного року ви матиме спрощений візовий режим і будете рухатися далі. Я бажаю вам, щоб так і було. Це гарний показник того, що переговори щодо членства України рухаються у правильному напрямі, і те, що будуть запропоновані наступні кроки, які наблизять Україну до повноправного членства в ЄС. Це, звісно, не означає, що все трапиться одразу.

Що стосується другого запитання, то ситуація в Україні дуже нагадує проблеми в Литві. У нас внесення змін до Податкового кодексу також було дуже непростим процесом, адже будь-які економічні труднощі змушують владу приймати непопулярні рішення. У нашому парламенті також відбувалися гострі дискусії, було прийнято кілька непростих рішень, за якими скорочення державних фінансувань торкнулося навіть пенсіонерів, що, звісно, викликало суспільне невдоволення. Щодо проблеми малого і великого бізнесу, то, мабуть це не зовсім співвідноситься з вашою ситуацією, але я просто хотів би висловити свою особисту точку зору. Це дуже нагадує ті процеси, які відбуваються в Литві, і в мене складається стійке враження, що це є загальною тенденцією ринкової економіки, коли великі компанії поступово витісняють малий та середній бізнес, користуючись своїми ресурсами. Тому не почувайтеся унікальними, у вас багато однодумців.

А у випадку «гри на фортепіано», у Литві таке явище називається «танці депутатів». Нещодавно ми мали таку неприємну ситуацію, коли два литовські депутати домовилися між собою, що поки один з них перебуватиме у відпустці, інший буде голосувати його карткою. Результатом цієї історії стало те, що одного депутата виключили з парламенту, доля іншого поки що вирішується. Але це викликало значний резонанс у нашому інформаційному просторі, і суспільство виступило різко проти таких дій.

Дмитро Поланський, телеканал «Український бізнес ресурс»:

Скажіть, будь ласка, чи не зацікавлена Литва у закупівлі української електроенергії?

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Як я вже говорив, ми повною мірою задовольняємо свою потребу в електроенергетиці самостійно, але, звісно, наш уряд розглядає альтернативи закупівлі електроенергії у випадку певних труднощів, і Україна є однією з них. Питання у шляхах поставки: чи це можна зробити напряму, чи доведеться користуватися лініями Білорусі. Якщо це питання врегулюється, я гадаю Україна може стати одним з постачальників електроенергії.

Олена Чекан, журнал «Український тиждень»:

Пане президенте, у липні 2009 року ви разом з колишніми лідерами держав Центрально-Східної Європи звернулися з листом до Барака Обами, в якому ви називаєте Америку єдиним гарантом безпеки в регіоні та захисту від зазіхань Росії. Чи змінилася ваша думка х цього приводу? І друге запитання, під час Другої світової війни ви воювали проти Радянської армії у складі Легіону захисту Батьківщини. Скажіть, чи вдалося в Литві подолати це відчуження між людьми, які були змушені воювати один проти одного, тому що в Україні це досі болюче запитання?

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Я розпочну з того, що я ніколи не служив у лавах армії, будь-якої армії, – литовської, американської, російської чи іншої. Я брав участь у підпільному антинацистському русі опору. Коли я був ще в школі, ми, юні ідеалісти, також протестували проти радянської окупації, вигукували якісь гасла. Але під час нацистського вторгнення я перебував у справжньому русі опору, ми друкували листівки, розповсюджували антинацистську пропаганду. А коли до Литви увійшли радянські танки, був одягнений у цивільний костюм. Я дивився на них поглядом сімнадцятирічного ідеаліста, і мені вірилося, що ми можемо їх зупинити десь у західній Литві, маючи лише німецькі, французькі, американські – я навіть не можу пригадати, звідки ми їх мали – гвинтівки. Це було дуже наївно, і на цьому власне закінчилась моя діяльність в русі опору. Я не знаю, хто створив цей міф про мою участь у військових операціях проти радянських військ, і мені не дуже це подобається. Тому мушу вас розчарувати: цього насправді не було.

Що стосується іншого вашого запитання, можливо це теж було занадто ідеалістично, але цим листом ми хотіли показати новій американській адміністрації, що маємо чітку та зрозумілу позицію. Впродовж виборчої кампанії ми чули багато заяв кандидата від демократів щодо змін у зовнішній політиці США. Своїм листом ми спробували окреслити новопризначеному президенту ті принципи, яких він має непорушно дотримуватися, і ті зобов’язання, які раніше Америка задекларувала перед своїми партнерами у Центрально-Східній Європі та світі. Це і були наші мотиви для написання такого листа, якого я називаю скоріше моральною декларацією.

Олександр Балануца, заступник директора Фонду «Єдиний світ»:

Пане президенте, у мене до вас два коротких запитання. Як відомий адвокат і друг України, скажіть, будь ласка, яких помилок ви радили б уникати Європейському Союзу у відносинах з нашою державою. І друге запитання, яким би був ваш перший указ, якби ви втретє стали президентом?

Валдас Адамкус, президент Литви (1998-2003, 2004-2009):

Можу вас запевнити, що я безсумнівно не буду балотуватися втретє, оскільки дійсно відчуваю, що при владі має перебувати молоде покоління. Я навіть ніколи не замислювався над перспективною третього президентського терміну, тому мені складно навіть пофантазувати на тему мого першого указу.
Що стосується порад Європейському Союзу, то, дозвольте, я краще дам одну пораду Україні: якщо ви хочете вступити до ЄС, почувайтеся рівними серед рівних, беріть на себе всі необхідні зобов’язання, але зберігайте свої особливі традиції, свою культуру. Шукайте ті компроміси, які будуть для всіх взаємовигідні і корисні для вашого народу. Також я закликаю вас, якщо ви відчуваєте, що деякі зовнішні сили намагаються використати питання вашого членства в ЄС чи НАТО на користь власних національних інтересів, не миріться з цим, а виступайте проти і досягайте своєї мети.

Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики:

Шановні колеги, дозвольте подякувати пану президенту та вам за таку цікаву та плідну дискусію. Завтра Валдас Адамкус матиме нагоду поспілкуватися зі студентами Інституту міжнародних відносин, відомими українськими політиками: Віктором Ющенко, Арсенієм Яценюком, Юлією Тимошенко, Сергієм Тігіпко. Сподіваюся, що такі зустрічі допоможуть пану Адамкусу проаналізувати нинішні українські політичні реалії та й надалі адвокатувати нашу державу на міжнародній арені. Щиро всім дякую і чекаю на вас на наших наступних дискусіях.

Заступник генсека НАТО з політичних питань і питань безпеки Дірк Бренгельман підбив підсумки Лісабонського самітуПід час вступного слова заступник генсека НАТО з політичних питань і питань безпеки Дірк Бренгельман поінформував українських експертів і журналістів про зміст документів, які були ухвалені під час Лісабонського саміту. Особливу увагу він приділив Стратегічній концепції, яка діятиме до 2020 року. Крім того, обговорюючи співпрацю з Києвом, він наголосив на важливій ролі, яку відіграє наша країна. Він нагадав, що Україна – єдина країна-партнер – долучилася до всіх без винятку миротворчих операцій НАТО.На прохання українських експертів Дірк Бренгельман окремо зупинився на питанні співпраці України і НАТО в контексті розбудови протиракетної оборони Альянсу. Представник НАТО не зміг чітко сказати ані про те, яким може бути формат такого партнерства, ані про те, чи має таке бажання Альянс взагалі. «Нам потрібен час, аби самим вирішити, як система буде функціонувати. Обміркувати, якою буде роль Росії. Партнерів може бути багато», – сказав Бренгельман.
На уточнююче запитання, чи означає це, що участь України в ПРО залежить від волі Росії, представник штаб-квартири НАТО підкреслив: «Я не мав на увазі, що будемо узгоджувати це питання з Росією». Згодом він пояснив: «Потрібно спершу вирішити з Росією, перш ніж звернемося до України. Росія – найскладніше питання».
Нагадаємо, цими днями секретар РНБОУ Раїса Богатирьова оголосила про бажання України долучитися до розбудови країнами НАТО системи ПРО. Раніше генсек НАТО Андерс фог Расмуссен говорив про бажаність участі Києва під час свого візиту до Москви.
Обговорення Лісабонського саміту з українськими експертами та журналістами відбулося під час відеконференції, ініційованої Інститутом світової політики. Підтримку в проведенні заходу надали Посольство США в Україні та Центр інформації і документації НАТО в Україні.

Стенограму відеоконференції читайте тут
24 листопада, 2010 року